Facebook YouTube E-mail

Букет

Іван посміхався.

В душі у нього звучала світла музика.

Широка дорога то ховалась в зелену прохолоду лісу, то виринала на яскравий сонячний простір поля і наче кликала за собою.

Салон автомобіля заповнювали пахощі троянд. Букет білих квітів, загорнутий у вологий рушник (щоб не зів’яли), Іван прилаштував поруч на місці пасажира.

Він не любив сидіти за кермом і вважав це важкою роботою. Довгі автомобільні поїздки виснажували його, але сьогодні все було по-іншому. Іван здивувався, коли зрозумів, що більш як три сотні кілометрів лишились позаду. Можна було не поспішати, але він не зменшував швидкості, адже десь там, наприкінці дороги, на нього чекала… мрія.

Мрію звали Світлана. Лана – так себе називала вона сама.

Іван закохався в Лану з першого погляду.

Він ніколи не забував ту мить, коли побачив її. Це трапилось в інституті в перший день занять. Дзвоник сповістив про початок першої пари. У той самий момент, коли галасливі недавні абітурієнти розсілись по місцях в очікуванні викладача, раптом ввійшла вона… Наче фея з чарівної казки… Висока, струнка, усміхнена, з розпущеним довгим волоссям і блакитними бісиками в очах…

Студентська аудиторія, де сиділи переважно хлопці, принишкла. Лана декілька секунд спокійно приміряла на себе захоплені хлопчачі погляди, потім стала шукати вільне місце.

Найближчий порожній стілець був поруч з Іваном, тому під час своєї першої лекції він майже нічого не записував… Голова його раз у раз сама собою поверталася в бік сусідки…

…Лана подобалась усім. Її завжди оточували інститутські інтелектуали і красені, до яких сором’язливий від природи Іван не належав. Хоча він постійно виказував дівчині знаки своєї уваги, Лана залишалась байдужою до його залицянь. Лише раз вона подякувала йому за допомогу на екзамені і поцілувала в щоку. Від цього короткого дружнього поцілунку Іван ледве не знепритомнів…

Він ніколи не втрачав надії і шукав різні способи схилити до себе Ланине серце: відмінно складав сесії, писав наукові статті, займався спортом, приносив їй запрошеннями на естрадні та симфонічні концерти… Випадково почувши слова Лани про те, що вона любить, коли від чоловіка пахне не тютюном, а дорогими парфумами, він кинув палити і всю свою підвищену стипендію потратив на  дефіцитний французький одеколон… Але це не допомогло…

Друзі і навіть викладачі легенько насміхались над його закоханістю, та хлопцеві було байдуже. День, коли він не бачив своєї мрії, Іван вважав прожитим даремно.

На випускному вечорі він підніс Лані великий букет пахучих білих троянд.

Вона взяла букет і посміхнулася:

– Навіщо ти знову потратився, дурнику?

– Щоб зробити тобі приємне…

– Ну, зробив, а далі що?

– Не знаю…

– А ти знай: у нас з тобою нічого бути не може.

– Чому? – запитав Іван.

– Бо ми з різних планет…

Лана зблиснула очима і ніжно торкнулася трояндових пелюсток губами.

Іван спохмурнів. На білих квітах залишалися брудно-рожеві сліди від помади…

Через рік після закінчення інституту Лана вийшла заміж за військового і стала літати за ним по світу, постійно змінюючи місце проживання.

Іван поступив до аспірантури і теж одружився. Згодом у нього народилась донька. Але шлюб розпався…

З колишньою дружиною він підтримував „цивілізовані” стосунки, а весь вільний час віддавав доньці, яку обожнював. Якщо ж його хтось запитував, чому так довго один, жартома відповідав: „Не страшно, коли один, страшно, коли нуль”.

Лана не виходила з його думок…

Щоб позбутися душевних мук, Іван з головою поринув у роботу, захистив кандидатську, а потім і докторську дисертацію.

Раз на п’ять років під час літніх відпусток він збирав однокурсників на традиційний збір.

Іван організовував ці зустрічі з єдиною метою – знову побачитися з Ланою. Вона ж уперто не приїжджала до інституту, а у відповідь на запрошення надсилала короткі поштові листівки з ввічливою відмовою і, як правило, черговою новою адресою.

Іван поступово починав втрачати надію, та доля нарешті посміхнулася йому. Лана приїхала…

 

* * *

Вони не бачились довгих п’ятнадцять років, але Лана    нітрохи не змінилась і навіть стала ще вродливішою…

Іван не відходив від неї цілий день і вечір, сипав жартами, говорив компліменти. Лана, як не дивно, не уникала Іванового товариства. З виразу обличчя було зрозуміло, що їй подобається його увага. Однокурсники вперше бачили Івана таким щасливим і всіляко намагалися не заважати йому.

А Іван осмілів настільки, що навіть запросив Лану на танець.

Повільно рухаючись в такт мелодії, він нахилився до її вуха і, п’яніючи від запаху парфумів, прошепотів:

–  Не пам’ятаю точно, але, здається, Бернард Шоу сказав, що танець – це вертикальне вираження горизонтальних бажань.

Лана засміялась.

– Ніколи не думала, що з роками ти станеш ловеласом…

Іван знітився.

– Вибач. У твоїй присутності я хвилююсь настільки, що навіть язик мене не слухається. Знов змолов дурницю…

– Не переймайся… Краще скажи мені чесно, ти й справді професор?

Іван не любив хвалитися, а тут чомусь не стримався:

– Справді… І є перспектива стати академіком…

В очах Лани загорілись блакитні вогники.

– Я й подумати не могла, що в тобі був прихований такий талант і… пробивна сила. Не червоній і не заперечуй… Сьогодні без міцних ліктів нічого не доб’єшся.

Іван дійсно хотів заперечити, але послухався Лани.

– Я так розумію, побутові проблеми академіків не хвилюють, у них є все: і квартири в центрі міста, і машини, і закордонні поїздки?

– Поки що професорів, а не академіків… – Іван усе таки наважився на заперечення. – Так, є в мене і квартира, і авто, іноді запрошують читати лекції в університетах недалекого зарубіжжя, але…

У Івана в цей час перехопило подих, він відчув, як Лана в танці міцніше притислась до нього.

– Чому ж ти замовк? – підвела очі Лана. Її губи були близькими і гарячими. –  У тебе є все для повного щастя…

Іван заперечливо похитав головою.

– Не вистачає лише одного…

– Чого саме? – Лана і не намагалась приховувати свою цікавість.

– Тебе.. – із зусиллям промовив Іван.

Лана знову засміялась.

– Хочеш – вір, хочеш – не вір, але в тебе є шанс. Я вже третій рік як розлучена…

Іван не повірив.

– Ти жартуєш?

– Ні, не жартую… Давай сядемо, бо всі на нас якось дивно дивляться…

Обличчя однокурсників справді світилися посмішками: музика давно закінчилася, а ці двоє під акомпанемент тиші продовжували танцювати в центрі залу.

Вони сіли за столик. Лана дістала пачку дорогих цигарок, звично клацнула запальничкою.

– Не знав, що ти палиш.

– Тут хіба хочеш – мусиш…

Лана випустила сизу хмарку диму.

– Ти навіть не можеш уявити, як набридло мені кочове життя. За дванадцять років пережили п’ять переїздів… Увесь час без друзів, без роботи, без власного кутка…

Прикинь, через півтора року після народження сина змушена була залишити його в мами. На новому місці служби не було ні дитсадка, ні школи…

На очах у Лани з’явилися сльози. Іван сховав її руку в своїх долонях.

– А чоловік?

– Що чоловік… Про нього і говорити не хочеться. Помилилась я… Він виявився з тих, хто на роботі – про жінок, а на жінках – про роботу…

Іван зіщулився, наче від холодного подиху вітру. Він і подумати не міг, що з вуст Лани можуть злітати такі слова.

– А потім раптово померли мої батьки… У спадок дістався мені великий будинок, город, садок… Я довго думала і врешті вирішила… Одного прекрасного дня зібрала валізи, взяла сина, написала чоловіку записку і повернулася до батьків…

Місто наше невеличке – не столиця, але й не той загублений світ, де білого ведмедя частіше зустрінеш, аніж людину… Влаштувалась на роботу, працюю на невеличкій, але керівній посаді…

Іван розумів, що Лана хоче виговоритись.

– В тридцять п’ять все розпочала з самого початку. На перших порах було страшно тяжко… Спасибі батькам, які все життя для мене заощаджували…

Лана замовкла, нервовим рухом заштовхнула недопалок в попільничку.

– Мабуть, це – доля! – раптом схвильовано вигукнув Іван. – Я не вірю у випадковості і збіги!.. Це просто – доля!

Він говорив голосно, говорив так, наче хотів зібрати біля себе всіх своїх однокурсників. І вони, дійсно, поступово почали підходити до столика, оточуючи його нещільним кільцем.

– Це – доля, а долю обдурити не можна… Запрошую всіх вас… у свідки… Не сприймайте це як жарт, повірте, говорю… абсолютно серйозно…

Від хвилювання Іван зблід, видно було, що слова даються йому важко.

– Я… я…. пропоную Світлані стати моєю дружиною!

В залі запанувала тиша, але за мить її прогнали оплески і вигуки „ура”.

Лана зашарілася.

– Це для мене так несподівано… Я повинна подумати…

– Даю тобі три дні, не більше, – рішуче промовив Іван.

– Добре. Але ти на мене не тисни… Домовились?

– Домовились, – сказав Іван після паузи, – але пам’ятай – лише три дні!

 

* * *

…Лана зателефонувала на п’ятий день. Голос був радісний:

– Я згодна… Приїжджай…

– Може, спочатку ти до мене?..

– Не хочу залишати сина без нагляду…

– Гаразд! Їду. Чекай.

Наступного ранку Іван вирушив у дорогу.

У душі в нього не переставала звучати світла музика.

Кожен кілометр наближав його до омріяної зустрічі. Їхати залишалось недовго. Він навіть не дивився на карту автошляхів, бо перед поїздкою вивчив її напам’ять…

Нарешті дорога завернула в місто.

Несподівано одразу за поворотом Іван побачив на узбіччі мікроавтобус із піднятим капотом. Якийсь чолов’яга, очевидно, водій, порпався в моторі, а інший – старенький священик – жестом просив зупинитися.

Іван спинився й вийшов з авто.

– Добрий день, – привітався священик. – У нас проблеми з двигуном… Допомогу викликали, але допоки вона приїде… Чи не підвезли б ви мене до міста? Тут недалечко…

– Будь ласка.

– Дякую вам! Тоді я зараз візьму свої речі…

Священик витяг з автобуса велику і важку валізу. Іван допоміг йому поставити її в багажник.

– Сідайте.

Священик відкрив передні дверцята і зніяковів, побачивши на сидінні букет білих троянд.

Іван подумки вилаяв себе:

– Вибачте… Я забув про квіти… Сідайте позаду. Там вам буде зручніше.

Вони рушили.

– Ви до нас у справах чи в гості, – запитав священик, зацікавлено глянувши на троянди.

– В гості. Тут живе моя однокурсниця…

Іван назвав Ланине прізвище.

– Вродлива жінка… – промовив священик, витримавши паузу.

Інтонація, з якою були сказані ці слова, здалась Івану дивною. Він відчув занепокоєння.

– Ви її знаєте?

– Знаю… Знаю і давно, – священик погладив коротку сиву бороду. – Добре знав і її батьків… Чудові люди були… Великі трударі… На таких, як кажуть, світ тримається… І дочку свою вони любили, як ніхто… Все життя для неї старались… Померли майже в один день – не могли один без одного…

„Наче в казці, – подумав Іван. – Померли в один день… От би так у мене з Ланою”…

Священик замовк, відвернувши обличчя до вікна.

– Якщо ваша ласка, – згодом сказав він, – то зупиніться, як тільки під’їдете до міста… Біля цвинтаря… Там у нас капличка… Мені потрібно саме туди…

– Як скажете, – ввічливо відповів Іван.

Біля входу на кладовище він загальмував.

Священик на мить затримався в машині:

– Мені незручно вас просити, але чи не допомогли б ви мені піднести валізу?

– Звичайно, звичайно…

Іван витяг з багажника валізу, замкнув машину і слідом за священиком рушив до каплички. Вузька стежка петляла серед могил, прикрашених вінками і корзинами штучних квітів.

Він здивувався з того, що деякі хрести були перев’язані рушниками. В його рідному селі такого звичаю не було.

Раптом священик спинився.

– Ось могили батьків вашої однокурсниці… Дякую вам. Тепер я піду сам. Хай оберігає вас Господь…

Він узяв з рук Івана валізу і пішов стежкою далі.

Іван не відповів священику. Він навіть не почув його останніх слів, тому що прикипів поглядом до двох могил, що сиротливо притулились одна до одної.

Ні надгробків, ні огорожі біля могил не було. Земляні горбики осіли, поросли густою травою.

На дерев’яних хрестах, що потемніли від часу і похилились, залишались помітними лише невеличкі металеві таблички. На них ледве можна було розібрати знайоме прізвище…

Івану здалося, що його штовхнули в груди. Він навіть похитнувся, відступив на кілька кроків назад і важко опустився на благеньку лавку біля сусідньої могили.

Сидів, втупившись в одну точку…

Обличчя стало схожим на воскову маску.

Непомітно збігали хвилини.

Сонце піднялось в зеніт…

Довгі тіні від хрестів почали повільно вростати в землю…

Голосний дзвін, що долинув від каплички, нарешті вивів його з оціпеніння. Іван побіг до машини, дістав білі пахучі троянди, розділив букет на дві половини. Потім повернувся до забутих могил і акуратно поклав троянди на зелені горбочки…

За хвилину він рішуче розвернув авто і поїхав у протилежний від міста бік…

Дорога знову вела його крізь зелену лісову прохолоду і позолочені сонцем поля…

Ось тільки музика, яка ще зовсім недавно радісно лунала в його душі, розсипалась болем і згасла…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх