Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Проза Улюблений коньяк Наполеона

Улюблений коньяк Наполеона

1.

  • Вечеряти будеш? – запитала Оксана, як тільки Віктор увійшов до квартири.
  • Буду, – швидко відповів він, звично чмокаючи дружину в щоку. – Так їсти хочу, що аж переночувати немає де…

Віктор зазирнув на кухню.

  • Що у нас сьогодні… їстівного?..

Від смачного запаху приємно залоскотало в ніздрях. Він сміливо потягся до однієї з каструль.

  • Куди з брудними руками!.. – удавано грізно промовила Оксана. – Марш переодягатись і митись!
  • Прошу пардону…Один секунд …

Віктор перевдягнувся в хатній одяг, помив руки і за кілька хвилин знову з’явивсь на кухні.

  • Слухай, є пропозиція… – весело сказав він, вмощуючись за столом. – А чи не розговітись мені?..
  • Розговітись?.. Що це з тобою? – здивувалась дружина.
  • Нічого… Був важкий день: засідання кафедри, в двох групах семестровий екзамен, а під вечір ще й консультація… Хіба після добре виконаної роботи професор не може дозволити собі розслабитись…
  • Може, може, – заспокоїла його Оксана.

Вона розчинила дверцята буфета і винувато зітхнула:

  • Вибач, але в нашому барі порожньо…
  • Дожились… – буркнув Віктор.
  • Може, я ще встигну збігати і купити?.. – нерішуче запропонувала дружина.
  • Не варто. Так вже й буде… Завтра при нагоді сам зайду в гастроном. Насипай, бо живіт до спини приклеївся…

У цю мить біля вхідних дверей несподівано голосно пролунав дзвоник.

Віктор підвів очі на дружину:

  • Когось чекаєш?
  • Ні. – Оксана заперечливо похитала головою.

Він вийшов в коридор і прочинив двері.

На порозі стояв літній чоловік  з пузатим портфелем в руках. Віктор упізнав у ньому доцента університету Малькевича.

  • Олександре Олексійовичу… Щось трапилось?..
  • Ні. ні… Нічого не трапилось, – поспішно сказав Малькевич. – Вибачте, що без попередження… Я до вас, так би мовити, в приватній справі… Не хотілося, розумієте, по телефону… Дозвольте ввійти?..
  • Заходьте, будь ласка…

Віктор був знайомий з Малькевичем ще зі студентських років. В радянські часи доцент викладав на кафедрі педагогіки і за сумісництвом виконував обов’язки парторга факультету.

Віктор провів Малькевича в невеличку кімнату, яка була його робочим кабінетом.

  • Сідайте, – він показав гостю на зручне шкіряне крісло.
  • Ні, дякую, я постою…

Малькевич обняв портфель:

  • Так буде швидше…

Гість, видно, хвилювався.

  • Дозвольте одразу перейти до справи, – Малькевич озирнувся на зачинені двері. – Є в мене племінник… Син молодшої сестри… Ви його знаєте… Це ваш студент Роман Ходаківський… Він завтра, розумієте, має складати вам семестровий екзамен…

Віктор, дійсно, добре знав Ходаківського – лінивого і самовпевненого нахабу, що постійно пропускав заняття.

  • Так от… – продовжив старий доцент, – хлопець завжди сесії здавав на четвірки, а кілька днів назад йому вліпили трійку.

Несподіваний гість зітхнув.

  • Моя вина… Погано підстрахував… Не попередив колегу… Розумієте, якщо на вашому екзамені у нього не буде найвищої оцінки, він не отримає стипендії. Це для родини стане страшним ударом, там – злидні непролазні. Хлопець живе без батька…

Віктор чомусь одразу пригадав, як одягається Ходаківський, який у нього мобільний телефон, і не повірив Малькевичу.

  • Ви ж знаєте, стипендію нараховують за середнім балом. П’ятірка, розумієте, компенсує його злощасну трійку. Я вас прошу, зробіть добру справу, допоможіть… бідній родині…
  • Олександре Олексійовичу, Ходаківського в студентському буфеті можна зустріти частіше, ніж на лекціях. Впродовж семестру він жодного разу не заробив більше трійки… Як я буду виглядати в очах студентів, якщо поставлю йому найвищу оцінку… – нарешті промовив Віктор після довгої паузи.

Доцент примружився.

  • Розумієте, – почав він з притиском, – я знаю вас майже два десятки років. Знаю як талановитого викладача. Не мені вам пояснювати, як чинити в таких ситуаціях… Проявіть свою високу педагогічну майстерність… Справжній професіонал, якщо захоче, може так повести екзамен, що навіть бездарна відповідь останнього двійочника,  здасться усім блискучою… Ви – професіонал, розумієте, і вам варто лише захотіти…

Малькевич перестав обнімати портфеля.

  • Якщо пам’ятаєте, у вашій долі колись я зіграв… не останню скрипку…

Він клацнув замком і дістав з портфеля красиву пляшку з золотистою рідиною:

  • Це на знак вдячності… Французький коньяк «Курвазьє»… Гарна назва, правда? Кажуть, що це улюблений коньяк Наполеона. Бонапарт, розумієте, завжди брав з собою у військові походи кілька бочок такого коньяку…

Гість поставив пляшку перед Віктором:

  • Божественна рідина! Напій справжніх аристократів, розумієте…

Обличчя Віктора зблідло. Його пальці чомусь самі собою стислись в кулаки.

Він сховав руки за спиною.

  • Хоч я тепер працюю на півставки і в університеті з’являюсь не кожен день, все одно уважно слідкую за вами і радію вашим успіхам. Приємно, розумієте, знати, що колись ми не помилились, залишивши вас на кафедрі… А ситуація була, скажу вам, неоднозначна… Якщо пам’ятаєте, довелося застосовувати профілактичні методи… Ви – людина розумна і на мене за це образи не тримаєте…

Малькевич не запитував. Він стверджував.

А Віктор мовчав, не знаючи, що відповісти.

  • Вибачте, заговорив вас і відволік від справ… Дякую, що вислухали… Сподіваюсь, ви правильно зрозуміли мету мого візиту…

Старий доцент простягнув Віктору руку.

  • До побачення!

Віктор кволо потис кінчики пальців колишнього парторга і провів його до дверей.

  • Ще раз дякую, – улесливо всміхнувся Малькевич на прощання.

Двері за непрошеним гостем зачинились.

  • Хто це був? – запитала Оксана.
  • Давній … приятель…
  • Важлива справа?
  • Та ні, дрібнички…
  • Тоді давай швидше за стіл, бо знову доведеться підігрівати їжу.
  • Зачекай хвилину. Мені потрібно подумати…

Дружина кинула на нього уважний погляд.

  • Думай, але недовго, – дозволила вона.

Віктор важко сів у крісло, в яке відмовився сідати Малькевич, і заплющив очі.

Пляшка улюбленого коньяку Наполеона тихо світилася на столі.

В пам’яті ожили яскраві картини студентської юності…

 

2.

…На третьому курсі його обрали командиром студентського будівельного загону. Після літньої сесії однокурсники мали їхати в одну із південних областей на збирання овочів і фруктів. Угода з радгоспом-мільйонером обіцяла непогані заробітки, але студентам доведеться жити в палатках і працювати ледве не дванадцять годин на добу… Віктор був задоволений можливістю заробити. Після смерті батька саме він залишився в родині головним годувальником, як міг допомагав мамі і молодшим сестричкам. Майже всю свою ленінську стипендію хлопець відсилав додому, залишаючи собі лише на необхідне.

Спокусившись високою зарплатою, до загону Віктора записалося чи не все комсомольське бюро факультету. Але за кілька тижнів до від’їзду, коли стали відомі важкі умови проживання і роботи, комсомольський секретар та два його заступники написали заяви про вихід із складу бійців будівельного загону.

Багатьох це обурило. На чергових зборах студентів Віктор під оплески присутніх гаряче розкритикував комсомольське начальство.

Наступного дня його викликав до себе на розмову Малькевич.

Парторг почав здалеку. Спочатку похвалив Віктора за відмінне навчання, підкреслив, що це саме він запропонував кандидатуру хлопця на ленінську стипендію, і нарешті перейшов до інциденту на зборах.

  • Колись я теж був невиправним романтиком… І це добре, що ви, юначе, не розгубили молодечий запал і максималізм, добре, що у вас, розумієте, живе дух справедливості. Але ви дозволили собі в присутності усього колективу висміяти кращих комсомольців факультету, так би мовити, нашу честь і гордість. Ви навіть не подумали, розумієте, про можливі наслідки такої політичної недалекозорості. В подібних випадках завжди потрібно радитись зі старшими товаришами…
  • Але ж ці, як ви кажете, кращі комсомольці зрадили головним комсомольським принципам…

Малькевич примружився.

  • Ви, здається не зрозуміли… Мова йде не про них, а про вас, юначе… Я повторюю ще раз: це ви… ви принизили наших кращих комсомольців і цим завдали удару… нанесли, розумієте, моральну шкоду… всій комсомольській організації факультету…

Парторг ледве не штрикнув хлопця в груди вказівним пальцем.

  • Нікому і ніякої шкоди я не завдавав! – не погодився Віктор. – Але якщо ви… якщо партійна організація вважає цих… – він запнувся, – цих… зрадників… кращими комсомольцями, я… я знімаю свій комсомольський значок…

Хлопець стрімко підвівся, акуратно зняв з лацкана піджака комсомольський значок і з викликом поклав його перед Малькевичем.

Малькевич, наче риба, викинута на берег, хапнув повітря і потягнув за тугий вузол чорної краватки.

  • Ану сядь… Сядь я сказав!

Віктор повільно сів на стілець

  • Ти що собі дозволяєш? Та за таке… за таке, розумієте, і з університету, і з комсомолу вмить вилетиш!..

Парторг забув про ввічливість і перейшов на «ти». Він майже кричав, бризкаючи слиною:

  • Думаєш, ти вже Бога за бороду вхопив!.. Думаєш, тобі все дозволено… Не можу повірити: антирадянський вчинок в партійному бюро педагогічного університету!.. Та варто мені ще комусь про це розповісти – і все… тобі кінець… Комсомольський значок… це ж, розумієте, символ, з яким твій дід і твій батько на смерть ішли… Ніколи не думав, що хтось із наших студентів на таке здатен… А тут… ленінський стипендіат…

Віктор відчув щось схоже на сором.

  • Візьми значок назад!.. Я кому сказав: візьми значок!

Він вагався.

  • Ти не знаєш, чим ризикуєш, – зловісно прошипів парторг.

Хлопець нерішуче взяв значок. Йому здалося, що ця невеличка краплина металу обпекла пальці.

  • Почепи на місце, – визвірився Малькевич. – Ну… Я чекаю!..

В голосі парторга відчувалась неприхована погроза.

Віктор нарешті знову почепив значок на піджак.

  • Ось так воно, розумієте, краще, – Малькевич витер рукавом блідий і спітнілий лоб. – А тепер іди… Ідіть… – за мить виправився він.

Опустивши голову, Віктор вийшов за двері…

Кілька днів він жив у напруженому чеканні, але на його здивування нічого не відбувалось. Малькевич наче забув про недавній конфлікт. При зустрічі парторг ввічливо тис хлопцеві руку, посміхався і жартував.

Здавалося, ніщо не передвіщало неприємностей, та на серці у Віктора було неспокійно.

…Важка літня сесія підійшла до кінця. Залишалось здати лише один екзамен – педагогіку. Приймав екзамен Малькевич…

До педагогіки Віктор готувався так, як не готувався ще до жодного іспиту. Однокурсники здивовано перезирались:

  • Не інакше, наш ленінський стипендіат замахнувся на Нобелівську премію…

Але Віктор не зважав на кепкування, він наполегливо штудіював не лише підручники й конспекти, а й додаткову наукову та методичну літературу.

На консультації перед екзаменом Малькевич несподівано запитав у нього:

  • На скільки відсотків ви вже підготувались до іспиту?
  • На дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих, – не вагаючись, відповів Віктор. – Але у мене є ще вечір і ніч. Вранці будуть усі… двісті…
  • Приємно чути, – парторг усміхнувся. – Що ж, побачимось завтра на екзамені…

І хоч остання фраза адресувалася всім присутнім на консультації студентам, Віктору здалося, що Малькевич сказав її йому особисто…

За звичай, ленінський стипендіат ішов на іспит у першій п’ятірці. Про це його просили одногрупники, оскільки відмінні відповіді завжди піднімали настрій екзаменаторам. Але Малькевич любив, щоб до нього на екзамен студенти заходили «в алфавітному порядку». Віктор вирішив не форсувати події і дочекатись своєї черги.

Після години очікування він зайшов в аудиторію, поздоровався з Малькевичем, швидко взяв в руки екзаменаційний білет. Питання в білеті були легкі, і хлопець остаточно заспокоївся. Він сів за стіл прямо перед екзаменатором і став готуватися до іспиту: швидко склав план відповіді, записав на листку найголовніші тези, подумки переповів собі всі три питання білету. Віктор бачив, що парторг спостерігає за ним, але занепокоєння не відчув: надто добре був готовий до екзамену.

Раптом Малькевич назвав його прізвище. Хлопець підвів на екзаменатора здивовані очі.

  • Можете не поспішати, – підкреслено ввічливо сказав Малькевич. – Ви сьогодні будете відповідати останнім…

У Віктора спітніли руки…

Присутні на екзамені одногрупники здивовано перезирнулись…

…Аудиторія поступово порожніла. Нарешті хлопець залишився наодинці з Малькевичем. Той жестом показав на стілець поруч з собою… Віктор пересів ближче до викладача, чітко зачитав перше питання з екзаменаційного білету і почав відповідь. Він називав численні факти, сипав цитатами… Малькевич слухав з байдужим виразом на обличчі…

Минуло десять хвилин…. П’ятнадцять… Двадцять… Але парторг і не думав зупиняти студента, хоча й третини інформації, викладеної хлопцем, було достатньо, щоб визначити  високий рівень його готовності…

 Нарешті Віктор зупинився.

  • У мене все.
  • Ви мене, розумієте, розчарували, юначе… – промовив Малькевич, витримавши довгу паузу. – За яким підручником ви готували відповідь?
  • За підручником чотирьох авторів…
  • А це питання потрібно було викласти за підручником професора Ільїної… Вам говорилось під час лекції…
  • Я знаю, як висвітлюється ця проблема у професора Ільїної. Просто не вважав її концепцію основною…

Хлопець швидко збирався з думками:

  • Дозвольте продовжити відповідь…
  • Пізно, юначе, пізно… Ви допустили, розумієте, стратегічну помилку… З самого початку вибрали невірний шлях… А слово – не горобець…

Малькевич виглядав вдоволеним.

  • За таку відповідь більше трійки поставити не можу…
  • Трійки? – перепитав Віктор, вражено зиркнувши на парторга.
  • Так, юначе, ви заслуговуєте на маленьку трієчку і не більше…
  • Але я… я ж знаю матеріал…
  • Ви думаєте, що знаєте, а я знаю, що не знаєте…
  • Прошу вас дати мені можливість виправити помилку, якщо я її допустив… – тихо попросив Віктор.
  • Екзамен, розумієте, не базар. Я з вами торгуватись не збираюсь. Переходьте до відповіді на друге питання.
  • А що робити з першим. У мене є доповнення…
  • Здається, я вже сказав: за відповідь на перше питання ви отримуєте трійку. Кволеньку таку трієчку…

Віктор ніяк не міг зібратися з думками. Секунду помовчавши, він підвівся зі стільця.

  • За таких обставин я… відмовляюсь відповідати…

Від образи і безсилля голос хлопця зламався. Він закашлявся…

Малькевич примружився.

  • Це ваше право… Але я вважаю, що все значно простіше, і не варто, розумієте, грати комедію: ви відмовляєтесь відповідати, тому що належно не підготувались до екзамену. Ну що ж, мабуть, ви цього самі хотіли… Двійка!
  • Парторг підсунув на край стола залікову книжку Віктора.

Пальці хлопця самі собою стислись в кулаки.

Він сховав руки за спиною.

  • Екзамен закінчено, ви вільні… В деканаті вам скажуть, коли прийти на перездачу…

Віктор взяв заліковку і вийшов з аудиторії, забувши зачинити двері.

В коридорі він зіткнувся з деканом, який одразу звернув увагу на пригнічений вигляд ленінського стипендіата.

  • Щось трапилося?
  • Трапилось…
  • Ходімо в кабінет…

Вони зайшли в кабінет декана.

  • Розповідай…
  • Що розповідати… Двійку отримав… з педагогіки…

Декан усміхнувся.

  • Не вірю.
  • Це правда… Я тільки що з екзамену…
  • Як це трапилось?
  • Відмовився відповідати…
  • Нічого розумнішого не придумав? Чому відмовився?

Віктор промовчав.

Декан забарабанити пальцями по столу.

  • Діло ясне, що діло темне… Здається мені, ти, хлопче, горшки побив з Малькевичем… Правильно кажу? Чого мовчиш?
  • Не знаю, що казати…

Віктор опустив очі.

  • Погані справи… – Малькевич у нас людина авторитетна, впливова. Боюсь, я тобі нічим не допоможу… Можу тільки порадити навчитись керувати своїми емоціями.

Декан підійшов до Віктора на відстань простягнутої руки:

  • Ти сам хоч розумієш, що залишаєшся без стипендії? Не те, що ленінської, взагалі без стипендії…
  • Розумію… Чи не дозволили б ви мені здати екзамен іншому викладачу?

Декан заперечливо похитав головою.

  • Це неможливо.
  • А коли має бути перездача?
  • Через тиждень.
  • Через тиждень? А раніше не можна?
  • Не можна…
  • Що ж тоді робити… через два дні мені потрібно бути на півдні в будівельному загоні?
  • У тебе є вибір. По перше, ти можеш не їхати в свій загін… По-друге, можеш поїхати, налагодити роботу і через сім днів знову повернутись на якусь годинку-другу в університет… Знаючи всі обставини, рекомендую вибрати перший варіант, бо в будівельному загоні ти не підготуєшся до перездачі…
  • Якщо не поїду, буду схожий на…

Хлопець запнувся:

  • Ні-ні, я поїду… Я зобов’язаний поїхати… А через сім днів повернусь…

Декан усміхнувся.

  • Ти знаєш, чим розумна людина відрізняється від мудрої? Ні? Розумна людина завжди знайде вихід зі складної ситуації, а мудра людина у складну ситуацію не потрапить… Будь мудрим. Хай тобі щастить…

Через сім днів, залишивши будівельний загін на комісара, Віктор знову був в університеті. За увесь цей час він жодного разу навіть не відкрив підручника чи конспекту…

Півтора десятка студентів, яким Малькевич теж призначив «другу спробу», стояли під дверима, не наважуючись зайти в аудиторію.

На цей раз Віктор вирішив не дожидатись своєї черги і рішуче відчинив двері.

Малькевич зустрів його посмішкою:

  • Вітаю вас, молодий чоловіче… Сподіваюсь, сьогодні ви дійсно підготувались до екзамену на усі… двісті відсотків…

Віктор знизав плечима.

  • Можете перевіряти, – сказав він з викликом.
  • Перевіряти? Та ні… навіщо… Я вам, розумієте, вірю…

Парторг взяв з рук спантеличеного Віктора направлення на перездачу екзамену і залікову книжку, швидко поставив п’ятірку і розписався…

  • Ну ось і все… – сказав Малькевич вдоволено. – Бувайте здорові!
  • Це все? – вражено перепитав хлопець.
  • Все, все…Передайте, щоб заходив наступний…

Віктор, розкрив залікову книжку, пересвідчився, що там дійсно стоїть відмінна оцінка, і пішов у деканат.

Декан був на місці.

  • Ну, як справи?
  • Здав… На відмінно…
  • Молодець…
  • Я приїхав за півтисячі кілометрів, а він мене навіть не питав…

Декан знизав плечима.

  • У кожного власні педагогічні методи і прийоми…
  • Можна довідатись про стипендію? Виходить, що в мене лише відмінні оцінки…
  • Виходить… Але в тебе була двійка… За законом, двійочники стипендії не отримують… Хоча тут випадок особливий… Нічого обіцяти не можу, треба думати, як тобі допомогти… Що там в твоєму будзагоні? – декан швидко перевів розмову на інше.
  • Там повний порядок…
  • Коли повертаєшся на південь?
  • Сьогодні…
  • Знаєш, у когось з великих письменників чи філософів, я вже не пам’ятаю в кого, є притча: про людину, яка йшла холодною вулицею, місила босими ногами багнюку… Вона вважала себе нещасною і ображалася на весь світ, бо в неї не було чобіт… Людина лаяла і проклинала свою долю, допоки їй на очі не потрапив чоловік, у якого не було… ноги…
  • Я розумію, я все розумію… – сказав хлопець, тиснучи на прощання руку деканові.

 

3.

…Рипнули двері. Віктор здригнувся. До кабінету зайшла роздратована Оксана:

  • Ти, мабуть, знущаєшся!.. Я втомилася чекати і гріти їжу… Твоя «хвилинка» триває майже годину…

Віктор втомлено потер очі і покрутив головою, наче відганяючи від себе спогади.

  • Вже йду.

Він підвівся з крісла.

  • З тобою все гаразд?
  • Гаразд… А що?

Завжди бліде обличчя Віктора покривав густий рум’янець.

  • Ти сьогодні якийсь дивний… А це звідки тут взялося?

Дружина здивовано подивилися на пляшку принесеного Малькевичем коньяку.

  • Подарунок від давнього приятеля… Якось потім розповім… А зараз справді давай будемо вечеряти…

Вони удвох попрямували на кухню. Несподівано Оксана зупинила його:

  • Мені здається, ти хотів розговітись?
  • Наче хотів…
  • То в чому справа?

Віктор зітхнув і знехотя повернувся в кабінет за пляшкою.

Вечеря знову була на столі. Дружина швидко поставила перед ним високу пузату склянку.

  • Мені не наливай. У мене від коньяку голова болить…

Віктор витягнув з пляшки корок. Приємний тонкий аромат одразу заповнив кімнату.

  • Божественна рідина! Напій справжніх аристократів, розумієте… Не для нас створена… Кажуть, що це улюблений коньяк Наполеона… – сказав він з особливою інтонацією.

Сказав так, наче когось передражнював…

Оксана вражено спостерігала за чоловіком. Таким вона його ще ніколи не бачила…

Віктор запнувся і ковтнув слину…

Потім зважив пляшку в руці, ще раз вдихнув приємний тонкий аромат…

Дружина не відводила від чоловіка здивованих очей.

Раптом він, нічого не пояснюючи, пішов до туалету…

Оксана сплеснула руками…

  • Що ти робиш?! Навіщо? Зупинись…

Але Віктор навіть не озирнувся.

Він рішуче підняв кришку і повільно вилив пахучу золотисту рідину в унітаз…

Кілька секунд постояв в роздумах.

Потім злив воду і ретельно вимив руки милом…

 

4.

…Наступного дня на екзамені студент Ходаківський за свою посередню відповідь отримав найвищу оцінку…

 

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх