Facebook YouTube E-mail

Колега

Літо. Канікули. Село…

Батьки підкинули мене бабусі. І сьогодні я разом із пастухом Анонєм вперше погнав череду на вигін.

Розморені спекою, корови залягли у траву і ліниво відмахувались від мух хвостами.

– Порядок в танкових войсках! – сказав Анонь, ще раз кинувши оком на череду. – Тепер можна і нам похрумати…

Ми сіли у тінь під деревом, розстелили полотняного рушника, розклали на ньому свої “тормозки”: хліб, сало, помідори, печену картоплю… Анонь дістав з кишені складаного ножичка, похукав на тонке лезо і обтер його об полу старої маринарки.

– Звиняйте, бананів у нас нема…

Пастух відрізав від круглої хлібини товсту скибку, накрив її добрячим шматком сала, прикрасив зверху двома половинками помідора і густо посолив. За мить майже увесь цей бутерброд зник у нього в роті.

– Ого! – видихнув я захоплено.

– Ти не “огокай”, а їж… І не стісняйся, тут усі свої! Я бабці твоїй слово дав, що ти будеш у мене і доглянутим, і ситим.

Анонь простягнув і мені хліб та сало.

У цей час стара безрога корова, що дрімала неподалік, підвелася з трави і повільно підійшла до нас.

– Шо, Колєга, “лагоміни” захотілося?

Корова ствердно похитала головою.

– Іди, візьми…

Анонь зробив ще один чималий бутерброд і поклав його на долоню.

Корова слухняно висунула язика і швидко злизала їжу з руки.

– Молодець, Колєга, – Анонь погладив коров’ячу шию.

Корова вдячно лизнула пастуха у небриту щоку і покірно відійшла вбік.

– А чого це ви її Колегою називаєте? – запитав я у Аноня.

– Бо ми з нею справді колєги. Колєги по нещастю… Обидвоє ні за що постраждали від комуністіческої влади.

– Як це?

– Як? А так… – Анонь витер губи рукавом і наморщив лоба. – Було це років не пам’ятаю скільки назад…

Якогось дня погнав я череду на випас до річки. Рано погнав, сонце тільки-но підніматись почало… Над річкою туман, на березі – роса по пояс. Чого його, думаю, роситися. Посиджу собі на сонечку, погріюсь.

Сиджу, гріюсь… Раптом бачу, під’їхала до річки чорна “Волга” і зупинилася біля кущів. Вилізли з неї четверо. Усі в галстуках. Я одразу зрозумів – начальство. Витягли вони з машини вудочки, познімали галстуки, одягли на себе воєнні камуфляжі…

– Камуфляжі – це що?  – пребив я Аноня.

– Ех ти, букварик! Камуфляжі – це такі комбенізони, які розвідники одягають, коли ідуть на заданіє. Ясно?

Я кивнув головою.

– Так от, – продовжив Анонь, – одягли вони камуфляжі, парадний одяг склали у багажник, взяли у руки вудочки, підсаки і уже збирались іти до річки, як один із них, найпузатіший, каже: “Хлопці, а чи не поснідати нам на фоні природи. Не гріх і чарчину одну-другу перекинути за те, щоб удача до нас одним місцем не поверталась”. Інші троє почесали потилиці, наче по команді, зиркнули на велике черево товстуна, і хтось із них сказав:

– Вам видніше, бо ви – начальство… Ви маєте більшу вагу… у суспільстві…

Пузатий скривився.

– Що за брудні натяки… Критикувати – не дозволяю. Дозволяю – поклонятися!

Потім він підняв догори руку і голосно так, як артист у театрі, мовив: “Усе, що вище коліна, – то грудь!.. Хто за те, щоб спочатку поснідати, прошу проголосувати”.

Усі дружно підняли вгору руки, потім застелили капот газетками і почали швидко діставати з машини сніданок. Чого там тільки не було!..

Я вранці лише кварту молока випив, а з-за кущів запах пішов такий, що у мене в голові замакітрилося і з рота одразу слина потекла.

…Випили вони три тости, добре закусили стоячи, це, мабуть, щоб більше влізло, зібрали їжу і рештки випивки з капота, покидали усе це на заднє сидіння, включили у машині магнітофон на повну котушку, відчинили усі дверці, щоб краще чути було, і пішли до річки.

Думаю, треба змиватись звідси подалі від гріха. Серце як чуло! Я тихенько пішов собі від машини. Відійшов метрів на сто, щоб череду з очей не згубити, простелив ряднинку, яку завжди з собою на випас беру, і приліг… Недовго лежав…

Чийсь крик підняв мене з ніг. За мить я зрозумів, що кричить отой пузатий начальник…

Анонь нервово крутнув головою і смачно сплюнув.

– Хай йому чорт… Поки начальство бавилося з вудочками біля річки, одна моя любопитна корова підійшла до машини. Мені за кущами її не було видко. Дверці у машини відкриті, а на задньому сидінні – закуска… Гріх було корові не спокуситися. Я сам ледве стримався. А вона не стрималась…

Анонь глянув у бік старої корови. Та наче зрозуміла, що йдеться про неї, знову підійшла до пастуха.

– Бачиш, скільки років пройшло, а вона теж забути не може.

Анонь простягнув корові окраєць хліба.

– Так от… Вгледіла корова на задньому сидінні “Волги” залишену закуску, просунула голову у машину і  почала уминати те, що начальство не доїло. На той час пузатий повернувся за чимось до “Волги”. Побачивши, що робить корова із їхньою їжею, начальник спочатку втратив мову, а потім став верещати. Та корові байдуже, вона продовжувала робити свою справу. Тоді пузатий щосили ляснув її долонею по ребрах… Краще б він цього не робив…

Корова злякалася, різко підвела голову і… її закручені роги з тріском проштрикнули дах “Волги”. Пузатий тихо охнув і повільно сів на одну із “мін розмазної дії”, які корова встигла залишити біля машини…

Я підбіг до “Волги” тоді, коли двоє приїжджих пробували витягнути  голову корови із салону, а ще один поливав водою пузатого начальника, намагаючись привести його до тями. Я одразу зрозумів, що справи кепські: роги, пробивши метал,  міцно застряли у ньому, а повернути голову корови під потрібним кутом і у потрібному напрямку не зміг би ніхто.

Дах “Волги” вигнувся і покоробився, фарба потріскалась…

Злякана тварина намагалася звільнитись, вона щосили крутила шиєю, тим самим ще глибше нахромлюючи машину на свої роги…

Пузатий начебто отямився і сів, але, побачивши, що сталося з машиною, знову втратив свідомість.

– Не чіпайте корову! – крикнув я, і штовхнув у спину того,  що тягнув корову за хвіст.

Той випустив з рук хвоста і вирячився на мене:

– Ти хто!?

– Я – пастух…

– Пастух!!! – він так відкрив на мене рота, що я навіть устиг, звиняй, його лайно побачити. – Хлопці, це пастух…

Хтось схватив мене за груди і почав трусити, як грушу.

– Да за такі вєщі при Сталіні розстрілювали!

Я тихо зрадів, що живу не в сталінські часи.

– Сучий ти сину, якщо зараз же не забереш звідси своєї корови, будеш на Колимі корів пасти!..

– Як же я її  заберу?

– Це твої проблеми. А не забереш, на нари сядеш…

Я підійшов до корови і легенько погладив по шиї. Вона відчула мою руку і благально скосила очі.

– Заспокойся, заспокойся… Щось придумаємо…

– Думай швидше! – крикнув мені хтось із начальства.

– Що воно може нам придумати, – перебив його інший. – Як на мене, то треба взяти молотка і добряче стукнути по рогах зверху. Тільки тоді вони можуть вискочити.

– Гарна ідея! Давайте спробуємо!

– Ви що, – закричав я, – це нічого не дасть, а корову загубите!.. Хто ж таке бачив – молотком по голові…

– Не по голові, а по рогах. Це дві великі різниці…

– Немає тут ніякої різниці. Я вам убивати корову не дам!

– Ти хто такий, щоб тут патякати!

Високий начальник підійшов до мене впритул і так дихнув перегаром, що мені одразу захотілося закусити.

– Прикуси язика і засохни, бо сам молотком по рогах заробиш! Дивіться за ним, хлопці, якщо буде заважати, зробіть так, щоб не заважав…

Високий начальник відчинив багажник, витягнув з нього акуратний ящик із інструментами, відшукав серед них важкий молоток. Він зважив його у руці і, підвівшись навшпиньки, критично оглянув кінчики коров’ячих рогів, що стирчали з машини.

– Пойдьот! – сказав високий і швидко перехрестився.

Саме у цей час прийшов до тями товстун. Він здивовано глянув на високого.

– Що ви збираєтесь робити?

– Зараз побачите, – сказав високий начальник і підняв над головою молоток.

Я заплющив очі. Коли їх розплющив, то побачив, що високий начальник слідом за молотком летить у кущі, а “Волга” спочатку чомусь починає дивно миготіти вікнами, потім відривається від землі, наче справжній літак…

Піднявшись угору на добрих півметра, машина з тріском опустилась на усі чотири колеса, і на траву посипалися дрібні осколки лобового скла, яке, мабуть, не витримало знущання над коровою і тріснуло від сорому.

– Моя машина!.. – заволав товстий начальник.

– Самі винуваті, Олександре Володимировичу, – сказав високий, виповзаючи з кущів і обтріпуючись. – Говорив вам, давайте візьмемо службову “Волгу”, а ви що сказали? У робочий час на власній машині непомітніше буде… Ось вам і непомітніше…

– Заспокойте свою скотину, – крикнув мені товстун і повільно почав підводитись з землі.

– Сам ти –  скотина, – подумав я, підходячи до корови. Тіло її тремтіло, наче від холоду. Я став її гладити по шиї і боках. Корова заспокоїлась.

– Уб’ю! – раптом просичав товстун крізь зціплені зуби і рішуче рушив до мене і корови. Мабуть, він хотів убити нас обох, але мене – першим. Це точно!.

– Зупиніться, Олександре Володимировичу! – у три горла закричали йому інші начальники. – Ми всі й так по самі вуха у…

Тут вони, наче по команді, ще раз глянули на товстуна і, скривившись, відвернулися. Товстун спинився, стягнув із себе забруднений коров’ячою міною камуфляж, закинув його у кущі і залишився в довгих сімейних трусах з білими ромашками.

– Думайте, що можна зробити. Не придумаєте, завтра ж покладете мені на стіл заяви про звільнення.

Товстун почвалав до річки відмиватись, а троє інших відійшли убік на нараду.

– А, може, справді завалити корову?

– Як саме?

– Пристрелити!

– Ти що, на постріл усе село збіжиться…

Я чую цю розмову і стою ні живий, ні мертвий. Завалять корову, а мені відповідай. Це або суд, або віддай п’ятсот рублів грошей … А вони ж у мене де?..

– А якщо їй снодійне ввести – тоді роби з коровою, що хочеш.

– Це ідея! Але ж де його в біса це снодійне дістати?..

Нарешті начальники підійшли до мене.

– У вас у селі  ветеринар є?

– Є, канєшно… – сказав я, обережно гладячи корову.

– Як його зараз можна знайти?

– Він на фермі, мабуть…

– Ходімо, покажеш, – наказав високий начальник.

– А як же корова?

– Поки фельдшер не прийде, не будемо твою корову чіпати. Пішли!

– Ви куди? – простогнав від річки товстун.

– За ветеринаром…

– У такому вигляді!?

Високий начальник сховався за машиною і став швидко переодягатись. За хвилину він уже був у костюмі і в краватці.

Ми побігли на ферму.

Першим, кого я побачив біля корівника, був наш голова колгоспу. Він саме сварився з доярками. Вгледівши високого начальника, голова зблід і виструнчився. Доярок одразу наче корова язиком злизала.

– Петре Івановичу? Яким це вітром?

– Грозовим, – буркнув той у відповідь. – Ветеринар тут?

– Тут, тут, – закивав голова. –  Покликати?

– Нехай візьме з собою усю свою аптечку, чи як там воно називається, і йде з нами. Чим хутчіше!

Начальник дістав із кишені цигарки, але прикурити не встиг. Бо голова і фельдшер у повній екіпіровці уже стояли перед ним. Фельдшер був у білому брудному халаті, в руках він тримав велику валізу з червоним хрестом, яку, мабуть,  уже добрих років з десять не діставав із шафи.

– Халат зніміть, – наказав фельдшеру начальник. Фельдшер швидко став розстібати ґудзики. – Снодійне для тварин у вас, я думаю, знайдеться?

Фельдшер нишком глянув на голову колгоспу. Той швидко кивнув.

– Є, звичайно…

– Тоді давайте хутчіш до річки. Там у вас “чепе”.

– У нас?! – голова блиснув на мене золотим зубом. – Твоя робота?

– А кого ж… –  відповів за мене високий начальник. – Знайте, на березі зараз Олександр Володимирович…

– Сам?! – голова тремтячими пальцями розслабив нещільний вузол короткої засаленої краватки. – То, може, на машині під’їдемо? У мене за фермою “Волга” стоїть.

При слові “Волга” обличчя високого начальника пересмикнулося.

– Добре, але водія відпустіть. Самі поведете!

Голова підігнав “Волгу”. Начальник швидко сів спереду, ветеринар вмостився на заднє сидіння.

– А з цим що робити? – голова глянув у мій бік. – Хай пішки іде?

– Я б його із задоволенням на мотузці приволік, але він нам ще треба… Хай сідає!

Коли ми приїхали до річки, начальники уже були одягнені у костюми, вудочки були десь сховані, але коров’ячі роги так само стирчали з даху скаліченої “Волги”.

– Йосип-драний, – скрикнув голова, побачивши одягнутий на коров’ячу голову автомобіль. – Як же це трапилось!?

– Ми під’їхали до річки, щоб підлити воду у радіатор, а ваш бовдур загнав у салон машини усю череду, – відповів товстий начальник, не помічаючи простягнуту для вітання руку. – Спеціально, видно, вирішив нашкодити! Аби підірвати авторитет влади!

– Ну що ви, – заперечив голова. – Лежень він відомий, але щоб зумисно капость якусь зробити, то ні…

Чесно кажучи, такого від голови я не чекав. Навіть не думав, що він за мене заступиться.

– Що з вашим пастухом робити, ми потім вирішимо. Але знайте: риба гниє з голови! Порозпускали людей! Повний бардак у вашому господарстві! – почав гримати на голову товстун.

На цей раз голова злякано промовчав.

Товстий начальник підвів його ближче до машини:

– Щоб спокійно звільнити роги, потрібно приспати корову. Ваш фельдшер зможе це зробити?

– Зможе, звичайно, зможе, Олександре Володимировичу, – поспішив запевнити товстуна голова.

– Скільки треба часу, щоб снодійне почало діяти?

– Хвилин сорок, може, годину…– невпевнено відповів фельдшер.

– Ми так довго чекати не можемо. Уведіть корові подвійну дозу.

– Подвійної дози вона може не витримати…

– Нічого! Як не витримає, ми знаємо, хто за це відповість!

Голова зціпив зуби і помахав у мене перед носом кулаком. Фельдшер боязко підступив до змученої корови.

– Тримай її, щоб не брикалась!

Корова була настільки втомленою, що, мабуть, уже  і не відчула, як шприц з подвійною дозою снодійного пробив її шкіру… Хвилин через п’ятнадцять очі у неї посолов’їли, а ноги стали підкошуватись. Я та ще один начальник підтримували корову всередині “Волги”, інші ухопилися за неї зовні. Але втримати багатокілограмову коров’ячу тушу було нелегко. Наші руки швидко втомились… Голова корови стала повільно опускатись вниз, а начеплений на роги дах автомобіля тепер з тріском почав угинатись…

– Робіть щось! – щосили заволав товстий начальник.

– Що?!

– Ріжте їй роги! Та швидше! У багажнику може бути пилка. Ріжте під самі рипеці…

Товстий начальник похитнувся і схопився за серце. Голова колгоспу кинувся йому на допомогу, а поруч зі мною хтось почав невеличкою пилкою, якою ріжуть метал, відпилювати корові роги…

Я почув, як хряснув один ріг, а згодом ще один обрізок залишився в обшивці автомобільного салону. Саме у цей момент корова остаточно втратила свідомість…

З величезними труднощами начальники змогли укласти коров’ячий тулуб на посипану осколками скла траву, а я, зібравши  останні сили, опустив голову нещасної худобини на заднє сидіння автомобіля.

– Що ти її наче у ліжко спати вкладаєш! – засичав на мене товстун. – Геть цю яловичину з машини!

– Дайте хоч віддихатись, – попросив я.

– Геть, сказав!

Довелося відтягувати нещасну корову від “Волги”.

– Ви підвезете нас трьох до райцентру, – суворо наказав товстун нашому голові. – А на цій машині, – черевань навіть не глянув у бік своєї скаліченої легкової, – поїде… Петро Іванович.

Високий начальник здивовано розвів руками.

– Як же це…

– Так же це! – відрізав товстий.

– А з пастухом що мені робити? – втрутився голова.

– Нехай тут буде, доки снодійне вивітриться. Завтра я з ним розберусь. Особисто!

У його словах  було стільки злості, що у мене мороз по спині пішов.

“Волга” голови, знявши куряву, швидко покотила від річки на дорогу, а з нами залишився один високий начальник. Він обійшов залишену йому машину, затим викрутив з понівеченого даху обрізані коров’ячі роги і кинув їх мені під ноги.

– Візьми на пам’ять…

Я нахилився і підняв лише один ріг:

– Дякую! Можу з вами поділитися!

Високий начальник спересердя сплюнув, потім сів за кермо і повільно рушив, не сказавши більше ні слова…

– Коли ж корова прийде до тями? – запитав я у фельдшера.

– Бог його знає. Може, через дві години, а може, через два дні, а може, ніколи…

– Тіпун тобі на язик!

Доведеться тобі біля неї або ночувати, або якось на ферму перевозити. Та боюсь, що голова ніякого транспорту не дасть і примусить тут сидіти, доки корова не очуняє. А може бути, що й не очуняє…

Фельдшер ще з добру годину постояв поруч, а потім замість мене погнав череду у село.

Увечері приїхав голова. Злий, як чорт. Привіз мені перекусити, а ще – гумовий матрац та ковдру.

Коли стемніло, я ліг біля корови, але заснути не міг. Прислухався до її нерівного дихання, дивився на зорі і думав, яким несправедливим буває наше життя.

На моє щастя корова прийшла до тями. Це трапилось аж у полудень…

Не встиг я пригнати її на ферму, як приїхали за мною з міліції. Посадили у “газик” і повезли в район. А там одразу – суд!

Прокурор вимагав посадити мене на два роки. Шив мені зумисне псування державного майна. Але оскільки “Волга” була приватною, то дали мені лише п’ятнадцять діб за дрібне хуліганство.

Усього строку я й не добув. На сьомий день випустили. Наш голова постарався…

От такі-то справи… Так що ми з цією коровою настоящі колєги. Друзі по нещастю, так сказать…

Анонь позіхнув і витягнувся на весь свій невеликий зріст:

– Після ситного обєда по закону Архімеда полагається поспать! Я подрімаю трішки, а ти подивись, щоб корови у шкоду не вскочили…

Він накрив обличчя старим кашкетом і одразу тихенько засопів. Я підвівся з місця, підійшов до старої корови, яка все ще стояла неподалік і час від часу сумно похитувала головою.

– Бідненька Колега…

Я  обережно погладив там, де колись були її роги.

Корова уважно подивилася на мене і у відповідь вдячно лизнула мою щоку…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх