Facebook YouTube E-mail

Космонавт

Талюнька спочатку довго дивилася на хмари, а потім рішуче мовила:

– Дощу сьогодні не буде! Розводь свою бурду.

– Куди його поспішати у вихідний день, – ліниво потягнувся Микола. – Хай хоч роса зійде…

– Ото Бог чоловіка дав. Завжди шукає собі таку роботу, щоб ніякої роботи.

Талюнька підперла кулаками могутні стегна:

– Поки ти на город доїдеш, жуки усю картоплю з’їдять! Збирайся швидше!

Великі груди жінки погрозливо гойднулись.

Микола повільно піднявся з дерев’яної лавки під яблунею, обтріпав штани і почовгав до комори.

Хвилин двадцять він голосно дзвенів усіляким залізяччям, поки не витяг із комори іржавий балон зі шлейками і тонкий розпилювач.

Затим у літній кухні Микола довго грів воду і розколочував у ній “бурду” – зелений порошок, який головний агроном колгоспу  привіз йому аж із області. За словами агронома, один лише запах цього порошку убиває жуків наповал.

Талюнька, закусивши губи, спостерігала за повільними діями чоловіка.

Нарешті Микола залив приготовлений розчин у балон і міцно закрутив кришкою.

– Годиться! Благослови, жінко!

– Нарешті! Буду помирати, обов’язково тебе за смертю пошлю. Тоді точно ще один вік проживу…

Талюнька винесла з хати червону жіночу хустку і засунула її до кишені Миколиних штанів:

– Візьми…

Микола злякано відступив на крок:

– А це ж навіщо?

– Знаю я тебе! Куди не підеш, скрізь за тобою золоті верби ростуть…

– До чого тут ця хустка?..

– Рота собі зав’яжеш. Хто його знає, що то за бурда. Може, надихаєшся, а потім наркоманатом станеш…

– Не наркоманатом, а наркоманом, – поправив дружину Микола. – Не стану. Мені ж не п’ятнадцять років…

Микола закріпив залізний балон на багажнику велосипеда, прив’язав до рами розпилювач і натиснув на педалі.

Дорога була неблизька. Їхати потрібно кілометрів сім, у сусіднє село.

Там у них  з Талюнькою були залишені у спадок покійною тещею підсліпувата хата і тридцять соток городу.

Сонце уже не припікало, а по-справжньому пекло. Спітнілий і розморений спекою Микола трусився по розбитій бруківці, тихо лаючись на кожній вибоїні. 

Приїхав на тещин город аж у полудень.

Зістрибнув з велосипеда, зняв залізний балон, прикрутив до нього розпилювач, але кропити картоплю не став. Вирішив спочатку подивитись, як там справи з жуками.

Картопля тонкими зеленими смугами тягнулася до самісінької річки. Жуків було небагато.

Микола зрадів, що зможе швидко вправитись. Уже хотів повертатися до залишеного на сонці балона, як раптом з берега хтось покликав його.

Спустившись ближче до річки, Микола побачив маленького лисого чоловічка, який сидів на дерев’яному ослінчику поруч із встромленими в землю вудочками. Це був колишній директор місцевої школи Сергій Гнатович Мордас, на прізвисько Лице-с.

– Здоровенькі були! – привітався Микола.

– І вам тим самим кінцем по тому ж місцю, – чемно відповів Мордас. – Не пригостите цигаркою, бо мої закінчились?  

– Куріть на здоров’я! – Микола простягнув колишньому директору зім’яту пачку.

Мордас витягнув цигарку, клацнув запальничкою і смачно затягнувся.

– Клює? – поцікавився Микола.

– Та де там.

Мордас випустив носом сивий дим.

– Є такий анекдот: сидить рибалка на березі. Спека. Не клює. Підпливає до нього крокодил: “Що, спека? Що, не клює?”  “Спека, – відповідає рибалка, – не клює”… Крокодил тоді й каже: “То, може, скупаєшся…”    

Микола анекдот не зрозумів:

– Я не проти і з вудочками посидіти, і скупатися, але робота чекає.

– Будете тещину територію від американської  агресії визволять, – здогадався директор.

– Ви вгадали – з вас півлітра! – невесело всміхнувсь Микола.

– А можна у вас ще курятини попросити?

– Чого попросити?

– Курятини… Тобто цигарку… Краще дві…

– А… – Микола знову простягнув пачку.

Мордас заклав за кожне вухо по цигарці.

– Дякую! Виручили… Є такий анекдот: помирає теща і просить зятя: “Сину, дай води!” А зять наливає склянку горілки, протягує тещі і каже: “Нє, мамо… На коня!”

На цей раз Микола зрозумів анекдот і хотів було сміятись, але, згадавши про некроплену картоплю, швидко зігнав усмішку з обличчя і попрощався з колишнім директором.

Спека не спадала.

Микола зав’язав Талюньчиною хусткою рота, підійшов до розпеченого на сонці балона, спритно почепив його на плечі і відкрутив краник розпилювача…

Несподівано за спиною у Миколи почулося дивне шипіння, а потім пролунав справжній вибух.

Дно залізного балона зі свистом вилетіло, гаряча зелена  рідина полилася на Миколині сідниці. Самого Миколу невідома сила підняла вгору майже  на два метри. Якусь мить він завис у повітрі, але потім зі страшенним криком зарився головою у картоплю. Із бадилля залишилися стирчати лише його ноги у стоптаних кедах.

Першим на крик з вудочками в руках прибіг колишній директор школи Мордас. Побачивши скалічений іржавий балон і покрите зеленою піною нерухоме Миколине тіло, Мордас підняв такий лемент, що скоро на городі зібралося мало не все село.

Місцевий фельдшер складним ножем перерізав лямки і відкинув убік злощасний балон, потім перевернув Миколу горілиць.

– Господи милосердний! – перехрестився Мордас, – уже кров горлом пішла…

– Не панікуйте! – прикрикнув на колишнього директора фельдшер. – У нього просто рот червоною хусткою зав’язаний…

Через декілька хвилин Микола прийшов до тями.

– Наче у космосі побував, – ледве вимовив він пересохлими губами.

– Важко сказати, що вас так угору кинуло. Можливо, переляк, викликаний раптовим вибухом, а, можливо, справжній реактивний ефект…

– Те, що вас у космос занесло, то дрібниця… Головне, що ви щасливо “прибараболились”, – пожартував хтось. 

Юрба  засміялась і повільно стала розходитись.

– Я б вам порадив піднятись і знайти собі інший одяг, – тихо сказав фельдшер, – у балоні ж не вода була, а, мабуть, якась хімічна речовина…

Згадавши про зелену бурду, яку він сам налив у старий балон, Микола прожогом побіг до річки і прямо в одязі кинувся у воду.

– Ну, все, – пробурчав Мордас, – тепер у нашій річці уже ніхто рибалити не зможе. Уся риба потруїлась…

Микола довго викисав у воді, потім вийшов на берег, зняв із себе мокрий одяг, ретельно викрутив його і розвісив сушитися на  гнучких вербових гілках.

Додому поїхав у сутінках. Щоб менше людей бачило.

Хвилювало тільки одне: як розповісти Талюньці про його пригоду?

Дружина зустріла його на подвір’ї:

– Де тебе носило, горе моє?! Я всі очі видивилась…

– А то ти не знаєш де…

– Чого ж так довго?

– Так вийшло…

– Хоч усе зробив?

– Не все…

– Я так і знала!

Талюнька насупила брови і суворо запитала:

– Чому?

– Балон зіпсувався…

– А відремонтувати ти не міг?!

– Значить, не міг…

– Завтра ж позичиш балон у кума і покропиш усю картоплю! Зрозумів?

Микола скривився, але одразу ж покірно кивнув головою.

– Мий руки та йди на кухню. Вечеря вже на столі.

Микола зітхнув і пішов мити руки.

Повечерявши,  він усівся біля телевізора.

Талюнька прибрала зі стола, вимила посуд, потім довго плескалась у ванній.

Підійшла до Миколи свіжа, розпашіла, усміхнена…

Він щосили намагався не дивитися на дружину.

– З тобою все гаразд? Ти сам на себе не схожий, сидиш, наче у воду опущений…

– Усе добре… – сказав Микола, не повертаючи голови.

– Тоді підійди до мене… Ну… Підійди… космонавт мій нещасний…

Микола в розпачі підвівся з місця, а Талюнька  притисла його до своїх грудей і гаряче поцілувала в губи…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх