Facebook YouTube E-mail

Дядя Міша

З дядьою Мішою ми познайомилися багато років  тому, одразу після переїзду на нову квартиру. У дворі нашого величезного будинку я побачив чоловіка невизначеного віку, “підігрітого” на кілька градусів вище норми. Він стояв, похитуючись, в оточенні підлітків і щось розповідав. Із цієї розповіді мені вдалося почути лише одну фразу, яка вразила в самісіньке серце: “Оце, хлопці, оце як кончилась война, оце я ще тверезим не був!..”

 Ми були приречені на знайомство. Виявилось, що квартири наші розташовувались в одному під’їзді, моя – на восьмому поверсі, а дяді Міши – на третьому.

Мав дядя Міша один недолік, одну всеперемагаючу пристрасть, і саме з цією пристрастю пов’язані у нього довгі низки різноманітних пригод і недоречностей.

Його дружина тьотя Маня покірно несла свій хрест, хоча не раз зізнавалася, шо “паразіт” змарнував їй усе життя.

– Ти мене до строку в могилу зведеш! – часто кричала вона на дядю Мішу.

Дядя Міша їй не вірив:

– Хто хворів – баба, хто помер – дід, – любив повторювати він.

Незважаючи на постійні сварки і конфлікти, викликані, так би мовити, “нестриманістю” дяді Міши, прожили вони у шлюбі п’ятдесят років.

– Пити – пив, –  зізнавався дядя Міша, – але жінці своїй ні разу не ізмінив! Ні разу! Бо такої женщини, як моя Маня, не було, нема і… не дай Боже…

Про своє знайомство з майбутньою дружиною він розповідав так:

– Я після армії першим хлопцем був на селі. Шо красюк, то вже красюк.

– „Красюк”, бо щось красили? – сміючись, запитую я.

Дядя Міша крутить пальцем біля скроні.

– „Красюк”, бо красівий! Шоб ти знав, я раніше справді був молодий і красівий. Це вже зараз – тілько красівий… Представ собі, шия така, як у бика… хвіст. Грудь – колесом… передавлена.

Раз прийшов на танці, а там Манька аж зі спідниці вискакує і каблуки собі відбиває… Вона тільки школу кінчила, зовсім соплістка, але вже сама пригласила мене на вальс. Ну а я її після танців додому провів…

Вернувся і думаю: настояща видра ця Манька – ні кожи, ні рожи,  а як до пацана приклеїлась… Потім сам на себе в дзеркало подививсь і заспокоївся: ця Манька зовсім непогана дівка…

…У дяді Міши і тьоті Мані – троє дітей і п’ятеро онуків. Усі діти отримали освіту і розлетілись, хто куди. Але батьків не забували. Постійно підкидали їм на виховання онуків.

Своїми дітьми дядя Міша по-особливому пишався. Коли заходила про них мова, він обов’язково казав: “Розумні діти – розумний тато, дурні діти – дурна мама!”

Із дядьою Мішою ми зустрічалися майже щодня, але минуло багато часу, перш ніж я наважився розповісти про нього на одному із своїх концертів. Публіці настільки сподобався цей персонаж, що вже під час наступних виступів вона  почала вимагати чогось новенького від мого несподіваного героя. Я змушений був ще уважніше ставитися до пригод свого сусіда і навіть записувати “історичні” моменти його багатої біографії.

У часи Михайла Горбачова мені не дуже тактовно натякали на те, що потрібно було б поміняти моєму персонажу ім’я. Але я категорично відмовився це зробити. Надто вже відомим у місті був мій сусід.

Дивовижно, але у нашому районі до сьогодні рідко яке весілля чи поминки відбуваються без дяді Міши. Він якимось неймовірним чином ледве не першим дізнається про масові застілля і відвідує їх зі завидною регулярністю. Наче це його найголовніший обов’язок. А коли випадково хтось забуває запросити дядю Мішу до гурту, він заходить у двір чи стукає у двері квартири і скромно запитує:

– Скажіть, я у вас часом свого кашкета не забув?

Кашкет – постійний атрибут Мішиної екіпіровки.

Навіть у найспекотніші дні він ходить у тісному “блинці” з невеличким “черенком“ зверху. Цей черенок дядя Міша називає “грамовідводом”. З настанням зимових холодів кашкет з грамовідводом змінює тепла шапка-вушанка.

Якось, перед новорічними святами, визираю у вікно і бачу, як дядя Міша, одягнений у ватні штани, “кухвайку”, валянки та у шапку зі зав’язаними під підборіддям “вухами”, блукає по двору. На вулиці мороз і вітер, а він чомусь не йде до квартири. Ходить годину, другу…

Наступного дня погода не поліпшилася. Знову холод, сніг… Я вибігаю з під’їзду, щоб викинути сміття, і бачу, що дядя Міша знову з’являється у дворі у тих самих валянках, ватних штанах, “кухвайці”, але вже… без шапки.

– Дядя Міша, чого це ви без шапки?

– Та ну її, ту шапку!..

– Що сталося?

– Та ну її, викинув…

– Навіщо?

– Хлопці вчора на сто грам кликали, а я не почув!

Наскільки мені відомо, за свій довгий вік дядя Міша змінив безліч професій. У нього справді “золоті руки”, але голова…

Останні кілька років він працював “нічним дирехтором” на якійсь невеличкій фабриці на околиці міста. Якось жінки, котрі першими приходили на вранішню зміну і часто знаходили дядю Мішу під теплою батареєю “в стані невагомості”, вирішили пожартувати над ним. Вони наклали на його обличчя своєрідний “грим”: намалювали сажею щоки, червоною губною помадою розтягли рота аж до вух, наклеїли зроблені з паклі вії, разів у десять більші, ніж у корови, а на лобі великими буквами написали англійське слово “love”.

Нічого не підозрюючи, дядя Міша вирушив додому. Звичайно, у такому вигляді в тролейбус його не впустили, і він, ображений на все і всіх, змушений був іти додому пішки майже через усе місто. Кажуть, що на одному з вуличних перехресть інспектор ДАІ, побачивши мого сусіда, ковтнув свистка…

Наступного дня протверезівший дядя Міша пильно подивився на себе у дзеркало і запитав у тьоті Мані:

– Глянь на мене внімательно… Правда, в мені є шось божественне?

Тьотя Маня від несподіванки до крові прикусила язика.

– Ти мені на чорта схожий!

Дядя Міша сердито махнув рукою:

– Я знаю, є в мені шось божественне…

– Звідки ти це взяв?

– Звідки? Учора заходжу в тролейбус, а жіночки побачили мене та як закричать: “Боже, куди ти прешся!”

На жаль, історія з “гримуванням” дійшла до начальства, і дядю Мішу звільнили з посади. Роздратований, він прийшов у відділ кадрів забрати свою трудову книжку:

– От скажіть, за шо мене уволили, за шо? Ви подивіться, у мене одні благодарності в цьому… в зберкнижці…

Завідуюча відділом кадрів, скромна, ввічлива жінка йому заспокійливо відповіла:

– Ніхто б  вас не звільняв, якби ви не були таким любителем випити.

У дяді Міши очі загорілися. Від образи він навіть побілів:

– Це хто любитель?! Я любитель?! Та щоб ви знали, я – професінал!!!

Мені не раз доводилося бачити, як цей “професінал” повертається додому. Ліфтом він ніколи не їздить. Боїться. Тому з величезними труднощами піднімається на свій третій поверх пішки. Дверей власної квартири побачити дядя Міша уже не може. Довго-довго обмацує стіни, а потім кричить:

– Маня! Ти куди мені двері діла!?

– Це я діла?! – кричить із-за дверей тьотя Маня.

– А хто ж…

– Ти знов, мабуть, напився так, що додому сусіди принесли!

Дядя Міша з обуренням і образою відповідає:

– Ти шо!.. Сьодні дойшов собственноручно!

Якось він майже дві доби не з’являвся вдома. Тьотя Маня не спала ніч, підняла на ноги сусідів, родичів, лікарів, міліціонерів… Але знайти дядю Мішу не зміг ніхто. Опівдні, нарешті, він з’явився сам. Майже тверезий. Перш за все тихенько постукав у двері, а коли дружина їх прочинила, прикрив голову обома руками і закричав:

– Маня, послухай! Тіко не бий…

Зрозумівши, що знесилена тьотя Маня бити його не збирається, дядя Міша продовжив:

– Я вже вчора був пошті прийшов. Дивлюся, асфальт тако піднімається, піднімається і трах мене по морді! З усієї сили!

Сусід розчепіреними пальцями ляснув себе по обличчю.

– Маня, повір: я так всю ніч і проспав… Стоячи!..

Наступного дня вранці він ледве не на колінах канючив у дружини гроші, щоб похмелитись. Тьотя Маня, коли гнівається, ніколи не йде на поступки:

– Навіть не проси. Після вчорашнього – ти для мене вмер!

– То дай хоч пару копійок на похорон… – дядя Міша благально склав руки…

Знаючи пристрасть мого сусіда, чоловіки часто намагаються його розіграти.

– Дядя Міша, здрастуйте! –  спиняють вони його у під’їзді.

– Здрастуйте… А це хто тут?..

– Це ми.

– А, це ви… А хто ви?

– Та яка різниця, дядя Міша, горілки хочете?

– Нє, сьодні вже не хочу…

– А будете?

– Канєшно!!!

Дядя Міша володіє дивовижним, найкоротшим у світі тостом. Тостом, в якому немає жодного слова. Він промовляється лише одним коротким видихом.

Бере дядя Міша в руку чарку, складає губи у трубочку: “Х-х-х!..”

І одразу стає зрозуміло, що присутнім висловлюють найщиріші побажання. Як говориться, де є почуття, там слів не треба…

Має дядя Міша й улюблені примовки. Наприклад, перед початком “процесу” він часто повторює: “Ніщо так не скорочує життя людини, як ожиданіє першої чарки!”, або “Коли п’єш, знай міру, щоб не випить менше!” Друга чарка у нього завжди “за друга”, третю він піднімає “за любов” і всіх до цього тосту запрошує “присовокуплятись”. А ще дядя Міша не без підстав вважає, що сіль і цукор – це білі вороги, а долар, ліс та горілка – зелені друзі!

Я мрію згодом створити своєрідний тлумачний словник від дяді Міши. Він, наприклад, ліфт називає “ліфчиком”, швидку допомогу – “медленою помощю”, а довідавшись, що за публікацію коротких історій про його пригоди у тижневику “Веселі вісті” мені прислали гонорар, Міша попросив:

–Ти, сусєд, зі мною цим… як його… цією “гонореєю” поділись…

Тьотя Маня позбавила чоловіка права мати кишенькові гроші. Навіть пенсію дяді Міши поштарка вручає “лічно в руки” Мані. Але він завжди знаходить свіжу копійку. Бо вміє чудово ремонтувати взуття, столярити, класти цеглу… Його часто кличуть на допомогу, просять полагодити якісь дрібні речі.

Правда, бувають періоди, коли немає підробітку. Але й тоді дядя Міша особливо не сумує. Він – постійний клієнт кіоску, де приймають тару. Тут його знають, як облупленого. Йому не потрібно навіть у черзі стояти. Хтось із прийомщиків одразу кличе його до стійки.

Але нещодавно трапилось несподіване. Дядя Міша з господарською сумкою в руках довго тупав біля дверей кіоску. Нарешті, він дочекався, поки приміщення  залишив останній відвідувач, і з надзвичайно заклопотаним виглядом підійшов до приймальника.

– Скажіть, ви посуду принімаєте?

Приймальник ледве не втратив мову.

– Звичайно, приймаємо.

Дядя Міша рішуче поліз до своєї сумки…

– Тоді прийміть у мене шість тарілочок, шість чашечок і дві ложечки…

Цей випадок, швидше, виняток, аніж правило. Найчастіше дядя Міша “несе в хату, а не з хати”.  Уявіть собі холодний осінній день, дрібний дощ зі снігом, а мій сусід повертається додому “на автопілоті” і лише в одному черевикові…

Я хапаю його і кричу, наче до глухого:

– Дядя Міша, ви черевика загубили!

Дядя Міша спиняється, дивиться на мене, на свої ноги і знову переводить погляд на мене…

– Шо ти кажеш?

– Ви черевика, тобто “ботінка” згубили, – наголошую я.

Дядя Міша крутить пальцем біля своєї скроні, показуючи цим, що я, очевидно, не правий…

– Ти здурів? Це я знайшов!

Треба зазначити, що мій сусід до нестями любить своїх онуків, але іноді, як каже тьотя Маня, “йому шлея під хвіст потрапляє”.

Якщо я не помиляюсь, це сталось ще у перші роки незалежності, коли ми всі були мільйонерами… Якось заходжу до дяді Міши, а він широким солдатським паском намагається відшмагати онука Сергія, який приїхав з Києва до діда у гості. Я зробив бездарну спробу припинити це “побиття немовлят”.

– Вгамуйтеся! Навіщо ви дитину б’єте!?

Дядя Міша розпалився настільки, що від нього можна було б припалювати цигарки:

– А ти б його не бив!? Ти б його, гада, вбив би!

– Хоч поясніть, за що?

– Я йому вчора на базарі купив штани. Аж за три мільйони!

Сусід витер спітнілого лоба.

– А вони на нього малі!

Пояснити логіку деяких вчинків дяді Міши неможливо. Кілька років тому до нашого під’їзду приблудилась кішка. Діти чомусь назвали її Санькою. Щиросердна тьотя Маня, нічого не підозрюючи, якось нагодувала приблуду, і з тих пір Санька часто очікує на неї біля дверей квартири, іноді без запрошення забігає до кімнат. Дядя Міша Саньку ненавидить. Санька відповідає йому взаємністю. Між ними постійно точиться війна. І перемога у ній частіше за Санькою. Як правило, вона вибирає для своєї негідної помсти Мішине взуття…

Одного разу до нас прийшла заплакана тьотя Маня і сказала, що чоловік упіймав кішку і поніс… топити.        

Вся наша родина, як могла, заспокоювала стару жінку. Нарешті, вона пішла.       

Години через дві я сам зайшов до квартири дяді Міши. Мені потрібні були якісь інструменти. Двері відчинила все ще стривожена тьотя Маня.

– Дядя Міша є?

– Ти знаєш, немає. Упіймав Саньку і поніс топити. Я так переживаю…

– Не переживайте, прийде.

– Прийти то прийде, але Санька вже добру годину вдома!

Мене дядя Міша поважає. Можливо, навіть по-своєму любить. І звертається він до мене по-особливому – “сусєд”. А ще він любить загадувати загадки:

– От скажи, сусєд, шо у нашеє непросте врем’я найвигідніше розводити?

Я на мить задумуюсь, бо відчуваю у цих словах якийсь підвох.

– А чого ви про це запитуєте?

– А просто так, – лукавить дядя Міша.

– Крокодилів, мабуть, –  відповідаю я невпевнено.

Дядя Міша весело сміється і стукає мене зігнутим пальцем по лобі:

– У нашеє непросте врем’я найвигідніше розводити… горілку водою!

 Змушений зізнатися, що дядя Міша має справжній дар оповідача. Його розповіді, приперчені гострими словечками, незвичними зворотами і вдало підміченими деталями, завжди викликали у мене непідробний інтерес. Окрім того, він має специфічний погляд на життя і за всіляких обставин намагається постійно перебувати в центрі подій:

– Був учора в селі на весіллі. У кума небога заміж виходила… Чесно кажучи, поганеньке весілля. Горілки мало, людей багато… Я кумові кажу: “Робіть шось. Ви ж бачите – гості уже не закусують, а просто їдять!” Молодий вранці привіз музикантів із города. Все село на них зійшлося подивитися. В драних штанах, патлаті, бородаті, страшні!.. Маратури понаставляли, митрофанів!… Гори! І шо ви думаєте, співали? Нє. Тільки тако териндять у ті митрофани: “Раз, раз, раз, раз…” Часа два добрих талдичили. Як папуги бородаті. Я не витерпів, підійшов до них та й кажу: “Хлопці, майте совість, шо ви все “разкаєте”. Заспівайте”. Так вони мене якимось “кочумаєм” обізвали. Так і сказали мені: “Ти кочумай, батя!”

 А як почали співати, то наша собачка Шарик, звиняйте, разів п’ять на забора обригалася… Не повірите, але від таких пєснєй на мені аж кухвайка завернулася! Усі коти в селі з переляку на дерева повилазили. Старі люди поглохли, ну а молодьож, правда, нічого… Танцює….

От такі зараз музиканти. До пізнього вечора гуртом вили, а потім узяли гроші і поїхали назад у город…

Досить часто я не можу зрозуміти, коли дядя Міша говорить серйозно, а коли жартує. Уявіть собі: літо, середина дня, центр міста. Зустрічаю дядю Мішу. Губи – сині, язик – чорний, зате на обличчі – посмішка.

– Що це з вашим язиком?

– А шо?

– Чорний.

– Не може бути.

– Точно.

Дядя Міша висовує язика, скошує очі, намагаючись перевірити, чи правду я кажу.

– Ви, мабуть, черницю їли чи шовковицю…

Сусід голосно сміється:

– А… Згадав… Це хлопці сьогодні случайно горілку на асфальт вилили.

Іноді ми з друзями їздимо рибалити. Варто було дяді Міші довідатись про таке наше захоплення, як він став проситись у нашу компанію:

– Сусєд, у мене і вудочки давно напоготові, і я знаю, де хробаки вкусні водяться…

Нарешті ми домовились, що вранці забираємо його із собою…

Опівночі раптово задзвонив телефон. Я здивувався, почувши у слухавці голос дяді Міши:

– Сусєд, ізвіні, я не поїду…

– Як це не поїдете!? Стільки часу морочили голову. Ми, можна сказати, із-за вас поїздку і затіяли…

– У мене уважитєльна причина!

– Яка? – роздратовано запитав я.

– Не повіриш, але Маня завтра розрішила мені випити вдома…

Члени родини дяді Міши різними методами постійно намагаються впливати на нього, допомогти позбавитися шкідливих звичок. Та все даремно. Не допомогли ні лікарі, ні бабки-шептухи, до яких часто водила чоловіка тьотя Маня. Правда, був момент, коли дядя Міша не пив місяців три. Не пив зовсім. Навіть у рот спиртного не брав. Як бачив горілку, одразу хрестився.

Племінник тьоті Мані, який знав про їхню біду, тому що працював лікарем медвитверезника і не раз рятував дядю Мішу у скрутних ситуаціях, вирішив провести досить небезпечний експеримент. Пізнього літнього вечора він разом із колегами підкараулив дядька на тролейбусній зупинці. Міша саме випав із тролейбуса і чіплявся до перехожих із запитанням: «Жіночки, скажіть, а шо це за город?..»

Працівники медветверезника швидко запакували дядю Мішу до свого спецавтомобіля. Потрапивши у добре знайому обстановку, мій сусід спокійно заснув, а машина попрямувала… на міське кладовище.

Лікарі дали сторожу кладовища п’ять гривень і акуратно поклали дядю Мішу на свіжу могилу, завалену вінками і квітами. Попросивши сторожа наглядати, аби з дядьком не трапилось якоїсь трагічної несподіванки, племінник з товаришами поїхав на черговий виклик…

Через три години блідий і абсолютно тверезий дядя Міша із траурним вінком в руках залетів до квартири.

– Що сталося? – сплеснула руками вражена тьотя Маня.

Дядя Міша без слів одягнув на шию дружині вінок із траурними стрічками і надовго зачинився в туалеті. Затим, перебравшись у ванну кімнату, добрих півгодини поливав себе холодною водою…

Наступного дня вперше за багато років дядя Міша прийшов додому тверезим…

Так тривало ще місяців зо три. Аж поки легковажна дружина племінника не розповіла дядькові, як жорстоко його розіграли.

Дядя Міша вилаявся, сказав, що проклинає племінника, і в той же вечір напився до нестями.

Усе швидко повернулося “на круги своя”.

– Коли будеш мене ховати, – говорить Міша тьоті Мані, – не забудь покласти в труну пляшку горілки, пачку цигарок і коробку сірників.

– Сірники тобі не пригодяться, – відповідає дружина, – у пеклі вогню і без них досить.

Щодня, окрім певної дози горілки, дядя Міша випалює добрих півсотні цигарок. Тьотя Маня називає їх “беркульозними паличками”.

Знаючи моє негативне ставлення до тютюну, бідна жінка постійно просить при нагоді вплинути на Мішу і примусити його кинути палити.

Під час нашої чергової зустрічі, коли дядя Міша зробив довгу перерву для свого надривного кашлю, я з серйозним виглядом звернувся до нього:

– Розкажіть мені, скільки років ви палите?

– Я палю? Де палю? Нічого не палю! – відповів він і пожовтілими від тютюну пальцями став розминати нову цигарку.

Мені стало зрозуміло, що дядя Міша неправильно зрозумів значення слова ”палити”, і я поставив запитання по-іншому:

– Курите ви що?

– А… Я куру “Ватру”. Зараз усігда куру “Ватру”. Правда, в молодості курив “Шахтьорські”.

– Ви знаєте, що одна пачка “Ватри” містить у собі стільки нікотину, що можна вбити коня!

Дядя Міша закашлявся…

Я легенько стукнув його кулаком по спині.

– А ти, сусєд, не брешеш? Невже коня?.. От бідна скотина…

Він на мить замислився, а потім рішуче сказав:

– Якщо чесно, то так йому і треба! Хай не курить!

По-моєму, єдина людина, яка може мати вплив на дядю Мішу, – це його дружина Марія Макарівна, або просто тьотя Маня. Усе життя вона працювала нянею у дитячому садочку. Тому, мабуть, і до чоловіка ставилася з особливою турботою, як до малої дитини. Хоча подяки чи вдячності за турботу чекати від нього було даремно.

У будь-яку пору року, щосуботи, тьотя Маня примушує Мішу виходити на “трепанацію”. Той покірно складає килими, килимки та покривала і виносить їх у двір тріпати і вибивати. Приємно спостерігати, як вправно він орудує замашною вибивалкою, зробленою власними руками із “різнокаліберного” дроту.

Іноді я складаю компанію дяді Міші.

Якось він з’явився на “трепанації” у червоних спортивних штанях з широкими зеленими лампасами і у чорній майці з глибоким декольте. І тут я побачив на грудях у нього два великі шрами.

 – Ого! Звідки у вас ці відмітини?

Дядя Міша невдоволено засопів і прикрив шрами рукою.

– Серйозно, звідки? Невже на війні були?

Він пильно подивився на мене, роздумуючи, можна чи не можна довіряти мені таємницю, а потім, зітхнувши, сказав:

– Яка там война! Це я в дєтстві колись так хліб різав…

У теплу весняну пору сусідки часто збираються на широкій лавці перед входом до під’їзду  і уважно слухають тьотю Маню. В порівнянні з нею, мабуть, кожна жінка має право вважати себе щасливою.

– Що ти зробиш, коли його Господь тягне за руку, а нечистий – за обидві ноги?.. Іноді думаю, чого ж я саме його вибрала! – бідкається Маня. – Скільки женихів було, а мені наче повилазило…

– Бо, видно, полюбила, – зітхнула одна із сусідок.

– Мабуть… – погодилась тьотя Маня. – Ми ж колись у молодості хіба могли собі дозволити вийти заміж не по любові… Це зараз…

– Да… Любов зла, полюбиш і козла, – вставила сусідка.

– А ось і мій… козел іде, – гірко пожартувала тьотя Маня, бо саме в цей момент біля під’їзду з’явився дядя Міша.

На щастя, останніх слів своєї дружини він не чув.

– Привіт, дєвочки, – весело сказав Міша.

– Здоров, чорнобров, брови, як сметана, –  за всіх відповіла Маня. – І де це ти був, що такий веселий?

– До товариша забігав, у нього сьогодні день рождєнія…

– Тобі все одно, де пити: на похороні чи на дні народження…

– Бачу, сьогодні ти не з тої ноги встала, – образився дядя Міша. – Чіпляєшся, як реп’ях до штанів.

– Про чужий день народження ти пам’ятаєш, а мій коли, знаєш?

Дядя Міша наморщив лоба.

– Канєшно знаю. Через три дні.

– Ти диви, – здивувалися сусідки, – справді знає!

– Ну, раз так, – рішуче промовила тьотя Маня, – тоді зроби мені подарунок.

– Який подарунок? І головне, за шо? Ти ж вчора всі гроші у мене забрала. Я навіть сигарети у людей стрєляю…

– Ти зробиш мені найкращий подарунок, якщо будеш у цей день тверезий.

Після цих слів очі у дяді Міши наповнилися сльозами… Він благально склав руки:

– Маня, у тебе ж не кругла дата….

Видно, у минулі роки ці двоє давно не молодих людей відчували один до одного світлі почуття, відголосок яких надовго залишився в їхньому серці. Чули б ви, як тьотя Маня картає дядю Мішу за пияцтво, або як дядя Міша насміхається над її огрядністю!

З роками тьотя Маня справді прибавила у вазі, а дядя Міша, як і в молодості, залишився “худий, наче драбина”.

– Сусід Максим, шо в магазині “Одяг” працює, сьогодні мені розказував, – починає дядя Міша, – приходить до них у відділ жінка і каже: “Я б хотіла побачити купальник, який би мені підійшов”… А Максим глянув на неї і відповідає: “ Я б тоже хотів побачити такий купальник!”

Дядя Міша голосно сміється, демонструючи усю красу своїх почорнілих зубів.

Тьотя Маня жартома штовхає його у спину, і він стрімголов летить через усю кімнату в коридор.

– Знайшов над чим сміятись. Знай, “худобино”: доки гладкий схудне, худий здохне!

Майже завжди під час шкільних канікул в квартирі дяді Міші з’являються онуки, троє з яких – школярі.

— Шо-шо, а онуків я ще можу делать! – з гордістю говорить про себе Міша.

Якось середній онук Ігор звернувся до діда за допомогою. Міша швидко підсів до нього за письмовий стіл:

– Какі проблєми?

– Дєда, допоможи мені описати людську фігуру.

– А це тобі навіщо?

– У школі дали таке завдання на канікули.

– Ясно… А кого ж ти будеш описувати?

Ігор задумався.

– Не знаю. Може, тебе?

Дядя Міша замахав руками.

– Ти шо, мене не можна… Давай краще опишемо фігуру баби Мані. Її легко описувати. Поставимо велику кляксу – і буде точна копія!

Дядя Міша дуже любить ходити на базар за покупками. І хоча тьотя Маня не часто довіряє йому гроші, ніхто краще, ніж він, не вибере м’яса для шашликів, ніхто не знайде смачнішої картоплі. А оселедці, які приносить Міша з базару, завжди відрізняються особливим смаком. Причому рибу і м’ясо від вибирає за чисто зовнішніми ознаками. І ніколи не помиляється!

– Зважте мені кіло отих “начальственних” оселедців…

– Яких? – дивується продавець.

– Отих “начальственних”, або, якщо хочете, “руководящих”…

– А звідки я знаю, де тут “начальственні” і “руководящі”…

– Це зразу видно, – сміється сусід, – усі вони без голів!

…Час бере своє. З роками дядя Міша стає поміркованішим і навіть стриманішим щодо алкоголю:

– Чим більше лєт, тим доза менше, – іноді говорить він, заперечливо хитаючи головою і нерішуче накриваючи широчезною долонею чарку.

Якось, спостерігаючи за ним, я пригадав слова, що говорив один із літературних персонажів про знаменитого шолохівського діда Щукаря: “А не дай Бог, помре старий, і як нудно стане на хуторі”.

На щастя, мій сусід помирати не збирається.

У день свого сімдесятиліття він чи не вперше у житті сходив до перукарні. Повернувся додому радісний, надушений дорогим одеколоном… Сидів за святковим столом чисто виголений, усміхнений, в новому світлому костюмі… У цей день ніхто не дав би йому його віку.

– Дурні, хто спішить на той світ, – хитро мружить очі Міша. – Ви тільки подумайте, він же вщерть переповнений…

Дехто, справді, одразу починає задумуватися над цими словами, але мій сусід не любить, коли за столом мовчать:

– Ну, – заохочує він нас усіх, – дай, Боже, все, що людям гоже, а що негоже – не давай, Боже!

І швидко підносить до губ повну чарку…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх