Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Проза Дорога — це життя

Дорога — це життя

Увечері до мене прийшов кум Петро.

Таким пригніченим я його ще ніколи не бачив.

– Твої удома?

– Ні, я сам.

– Випить є?

– Є.

– Налий…

Я дістав з буфета пляшку  і дві чарки.

– Дай краще стакан.

Я налив повну склянку. Петро випив, навіть не глянувши на хліб і сало, яке я теж виставив на стіл.

– Зараз буду розказувати, а ти сиди – і слухай. І мовчи. Бо як переб’єш, піду…

Я знову мовчки налив. Він знову випив. Потім тихо почав:

– Повіз я свою Нінку в область. На вокзал. Вона собі путівку у Трускавець вигризла. Приїхали рано, щоб скупитись на дорогу. Скупились. Посадив я її у вагон, попрощався, як годиться. Поїхала вона. А я думаю, поспішати потрібно. Скільки часу згаяв! Вдома не порано, свині, мабуть, уже вищать на всю вулицю.

Там же, на вокзалі, швиденько перекусив двома пиріжками з м’ясом, сів за кермо і поїхав. Тільки рушив, одразу почув, що почали мої кишки одна одній дулі давати. Згадав я тихим словом і пиріжки, і ту тітку, що мені їх продала, і себе, розумного, згадав…

Та що робити? Не ставати ж посеред вулиці. Думаю, потерплю, доки за місто не виїду… Щоб дарма часу не тратити, дістав з бардачка газетку, поклав поруч. Відчуваю, що у животі справжня революція починається. Але я не панікую. Бачу, виїзд на трасу уже недалечко…

Повернув на трасу і ледве свідомість не втратив. Стоять над дорогою дві жінки: одна – твоя сусідка Юлька Крашевська, яку ти Крашанкою обзиваєш, та її подруга, вчителька  Галина Павлівна.

Упізнали вони мої “Жигулі” і мене за кермом упізнали. Замахали руками… Довго, видно, стояли, змерзли…

Як тут не зупинишся? Зупинився я. Жінки до машини залетіли. Юлька сіла поруч зі мною, а Галина Павлівна  – на заднє сидіння.

– Ой, як добре! Тебе нам сам Бог послав!

Хотів сказати, що мене вам Бог послав, а вас мені послав, певно, нечистий, та промовчав. Їдемо. Жінки щось щебечуть, а я на дорогу дивлюся. Скрізь біло, аж очі ріже. Снігу  намело! По груди. Ну як тут стати, коли кущі від дороги метрів за тридцять… Сховатись ніде, хіба що траншею в снігу вирити… А головне, як пояснити жінкам, чого спинився…

Кручу кермо і повільно вмираю. Мабуть, єдина моя надія – сутінки. Взимку темніє рано, а у темряві я вже якось свою проблему вирішу.

Галина Павлівна у мене за спиною сидить і мовчить, а Юлька все намагається мене розговорити:

– Щось ти сьогодні сам на себе не схожий. І сидиш якось дивно.

– Зуб болить, аж очі вилазять, – відповідаю, а сам непомітно однією рукою пасок на штанях розпускаю, щоб не так живіт стягував.

 У цей час у мене в животі завурчало так, що, здається, Юлька почула. Вона, видно, зрозуміла цей звук по-своєму, бо бачу, тицяє мені добрячу скибку чорного хліба із салом та цибулею:

– Візьми, підкріпись…

Я ледве кермо із рук не випустив. Шлунок відреагував на цю пропозицію так, що у мене навіть в очах потемніло. Лише неймовірними зусиллями мені вдалося вберегти вулкан від виверження…

– Кажу ж, що у мене ж зуб болить.

– То полікуйся.

– Хіба ж салом зуби лікують?

– Салом усе лікують, – сказала Юлька і захрумкотіла     цибулею.

Як тільки я відчув запах цибулі, одразу здалося, що у моєму животі знову починає оживати величезний зміїний клубок. Змії крутяться, шукають виходу, деякі лізуть угору, а деякі повзуть униз… І тих, які униз повзуть, значно більше…

Я губи закусив, зуби зціпив, мені усе гірше й гірше… А головне, ніяк не можу придумати, чим собі допомогти… Справжня їзда по муках.

Нарешті дивлюся на дорогу і починаю розуміти, що хвилин через п’ять можна буде зупинитись. Темніє уже.

Включив фари. А тут Юлька повернулася до мене і каже:

– Зараз Волицю проїжджати будемо, може, станеш? Казали, там у сільмаг дешеву олію завезли. Нам треба зайти й перевірити.

У цю мить, не повіриш, я Юльку навіть полюбив.

– Нема проблем, – кажу, – давайте!

Юлька з Галиною Павлівною почали про щось там      радитися, а я думаю лише про те, як би хутчіше до магазину доїхати.

Надворі стемніло, а сил у мене уже не залишилось. До магазину навмисно близько не під’їжджав, зупинив машину неподалік, і прошу Бога, щоб жінки швидше виходили. Нарешті дверцята “Жигулів” обнадійливо хряснули. Тоді я фари вимкнув, ще якусь хвилину зачекав, і збирався уже сам виходити, як раптом зрозумів:  вийти не зможу… Не зможу – і все! Будь-який зайвий чи необережний рух призведе до непоправного…

Добре, що ремінь на штанах уже був розстібнутий. Я тоді дверці відчинив, трішки підвівся над сидінням, однією рукою узявся за кермо, а іншою почав обережно стягувати штани…

Думаю, що такої складної і тонкої операції ні нейрохірурги, ні космонавти у відкритому космосі не проводили. Якщо не віриш,  сам спробуй.

Отож, тримаючись однією рукою за кермо, я звісив свою голу спину з машини прямо на засніжену дорогу…

Одразу мені легше стало. В очах розвиднілось. Як на світ народився. Навіть настрій з’явився.

Газетку я, звичайно,  використав за її основним призначенням, потім від’їхав уперед метрів на десять і зупинився. Бокове скло опустив і залишками газетки повітря розганяю. Чекаю Юльку з Галиною Павлівною.

Першою прибігла до машини Юлька. Сіла і каже мені:

– Поїхали!

– Як це поїхали, а де ж Галина Павлівна?

Юлька здивовано подивилась на мене, потім оглянулась…

– А я не виходила, – почувся позаду тихий голос учительки…

Петро сам налив собі у склянку горілки і залпом випив, а мене наче прорвало. Я сміявся, не зупиняючись, хвилин з  п’ять. Кум у цей час сидів мовчки за столом, заплющивши очі і підперши кулаками підборіддя. Нарешті він підвівся:

– Я прийшов до тебе, щоб ти про все це почув із перших вуст. Бо завтра тобі таке понарозказують…

Петро, похитуючись, вийшов за двері, а я з жалем подивився на порожню пляшку з-під горілки і пригадав, що древні римляни любили повторювати: “Via est vita! – Дорога – це життя!”

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх