Facebook YouTube E-mail

Етап

Худа, аж висохла жінка сиділа на холодному придорожньому камені, раз-по-раз повертаючи голову в бік села. Вона чекала на етап…

Етапом селяни називали три підводи, запряжені парою ситих коней. На кожній підводі сиділи їздовий та дебелий санітар в довгому брудному халаті. Кілька разів на тиждень підводи об’їжджали двори, збираючи тіла померлих від голоду…

Жінка жила на хуторі, кілометрах в двох від села, в одинокій підсліпуватій хатині… Про неї, видно, забули, бо етап жодного разу не завертав на хутір… А в її клуні…  в її клуні на холодній земляній долівці лежали чоловік і два соколи-синочки… Вони померли в один день… Жінка згадала, як тулила до їхніх зчорнілих губ намочену у воді шкуринку хліба і як вони, уже опухлі від голоду, відвертали від неї обличчя:

  • Ми не хочемо їсти, мамо… З’їжте самі, або віддайте Орисі…

Орися – маленька донечка – була ще жива… Жінка годувала її макухою, мішечок якої чоловік сховав в дуплі старої груші… Коли з двору винесли весь провіант, макуху, на щастя, не знайшли…

Нарешті на дорозі замаячів етап… Жінка важко підвелась з каменя… Їздовий на першій підводі натягнув віжки, стримуючи коней…

  • Що треба, тітко? – голосно запитав носатий санітар.
  • Я з хутора… Там у мене…

Жінка не могла знайти слів.

  • Скільки там у тебе?.. – перебив її санітар.
  • Троє… – видихнула вона. – Чоловік і два сина…
  • Добре, що… троє, – сказав носатий. – Якби був тільки один, – не поїхали б… Коні зморені…

Хлопці… – санітар звернувся до тих, хто сидів на останній підводі, – у вас на возі жмуриків найменше, вам і їхати на хутір… А ми на кладовище…

  • Показуй тітко, куди їхати, бо ми не тутешні, – крикнули їй з останньої підводи…

Жінка махнула рукою в бік хутора. Підвода швидко обігнала її і зникла за поворотом. Жінка спробувала бігти слідом, але сил не було… Вона думала, що давно виплакала свої сльози, а тут сльози градом посипались з очей… Зібравши останні сили, вона пошкандибала по зарослій споришем дорозі… Підвода стояла одразу за поворотом… Їздовий і санітар про щось голосно сперечались… Коли жінка підійшла ближче, вони замовкли.

  • Сідайте, – сказав санітар. – На возі поки ще є місце…

Жінка з острахом глянула на чорний брезент, яким був накритий віз. Вона   знала, що під тим брезентом….

  • Не бійтесь… Їм уже не боляче… – сказав їздовий і простягнув руку, щоб допомогти їй вилізти на воза.  

Але жінка вагалась.

     —   Давайте, тітко, швидше… – гримнув санітар. –  Ми з вами до ночі тут кукувати не збираємось… І так чортова робота вже до печінки допекла… Треба в ще два села заїхати… А в нас у самих, либонь, дружини і діти є… Ждуть – не діждуться, щоб ми додому хутчіше поверталися…

Санітар висякався у брудну картату хустинку:

—  Просить більше не будемо… Сідайте, ато їй-бо підете пішки!..    

Жінка все ще не могла відвести погляду від чорного брезенту.

— Що з нею, нерозумною, теревені веняти… – втрутився їздовий.

Він зіскочив на землю, підхопив жінку і  посадив на передок підводи поруч з санітаром. 

Санітар невдоволено скривився.

Їздовий швидко вмостився поруч і прикрикнув на коней:

—   А ну пішла, вовча вечеря!..

Їхати довелося недовго. За чверть години підвода розвернулася на широкому і порожньому подвір’ї.

Жінка повільно сповзла з воза.

—   Де вони? – запитав санітар.

—   В клуні…

Їздовий із санітаром по черзі винесли задерев’янілі тіла чоловіка і синів з клуні, не боячись завдати їм болю, закинули на підводу і ретельно накрили брезентом. Робили вони це неспішно, зі знанням справи.

Нарешті санітар вдоволено потер руки.

—   Діло зроблено… Води напитись можна?

Жінці здавалось, що серце у неї зупинилось. Вона на якийсь час перестала бачити і чути.

—   Ей, – санітар потрусив її за плече, – води напитись можна?

—   Вода в хаті… зараз принесу.

Жінка із зусиллям розчинила рипучі двері. Санітар не став чекати, проминув сіни і увійшов за нею до світлиці. Жінка подала йому ківшик води. Санітар випив і смачно втерся рукавом.

—   Гарна вода…

В цей час на печі застогнала Орися:

—   Мамцю, їсти…

—   Хто там у вас?

  • Донечка… Орися… Найменша…

Санітар став на ослін і зазирнув на піч.

—  О-вва… – він похитав головою. – Їй день до здоху…

В очах у жінки потемніло:

—   Що ви таке кажете…

А то і кажу: цій дитині залишилось жити – один день, від сили… Її треба забирати…

—   Як забирати? Вона ж жива…

Поки довеземо, вона вже не буде живою, – байдуже сказав санітар. – Хочете – не хочете, а треба забирати…

Санітар покликав їздового:

—   Давай сюди… Тут ще один клієнт…

Жінка в розпачі заламала руки.
     —   Що ви робите, нелюди?.. Вона ж ще не померла…

 Але санітар з їздовим уже стягли з печі простирадло, в яке було закутане воскове тільце Орисі.

  • Мамцю, хлібчика… –  знову застогнала дитина.
  • Слухай, якось не по-людськи виходить… –  звернувся їздовий до санітара, – дитина ж справді жива…
  • Зараз жива, а через годину мертва… Заради одного небіжчика ніхто сюди підводу присилати не буде, зрозумів? Забираємо дівчинку!
  • Не віддам, – крикнула жінка і кинулась до санітара. – Не чіпайте  мою дитину, іроди!..

Сильний удар в груди звалив її з ніг. Жінка  знепритомніла.

Санітар плюнув на долівку, брудно вилаявся і поніс Орисю до воза.

Їздовий глянув на непритомну жінку:

  • От дурна баба… Для неї ж краще робимо…

І їздовий нишком перехрестився на образи…

…Вона прийшла до тями лише під вечір. Червоне сонце заливало світлицю кривавим світлом…

Жінка зняла зі стіни мотузок, на якому завжди сушилась білизна, взяла в руки ослін і, похитуючись, повільно пішла в клуню…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх