Facebook YouTube E-mail

Криниця

Мати помирала.

І Степан це розумів.

Старий дільничний лікар, який знав болячки всіх жителів навколишніх сіл, винувато розводив руками:

– Надії майже немає… Я б на вашому місці покликав священика…

Священика Степан кликати не став.

Він сидів біля ліжка помираючої, пильно вдивляючись в її змарніле обличчя.

Уже кілька годин мати не приходила до свідомості, дихала важко, з хрипом.

Опівночі до кімнати навшпиньках увійшла Галинка – Степанова дружина:

– Поспи хоч годинку,  дай я біля неї посиджу…

Степан заперечливо похитав головою.

– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути. Лягай сама… Коли що, покличу… Коли що…

Він жахнувся своїх слів й одразу відчув, як сіпнулася повіка.

Дружина важко зітхнула і опустила теплу руку на його сивіючу голову:

– Як знаєш, – пошепки сказала вона і вийшла.

У кімнаті було так тихо, що Степан навіть чув, як наручний годинник відлічує секунди.

Раптом йому здалося, що матір зворухнула губами.

Він швидко підвівся зі стільця і нахилився над її обличчям. Очі були заплющені, але матір дійсно намагалася щось сказати.

Степан спершу не розчув. Він майже приклав своє вухо до сухих материнських вуст.

– Води… з криниці… Оверкової…

– Води? – чомусь пошепки перепитав Степан.

– Оверкової… – видихнула мати і замовкла.

Степан довго стояв над ліжком, намагаючись ще щось почути, але дарма…

 

* * *

Оверкова криниця була кілометрів за п’ять від села, в розлогій балці. Мати розповідала, що колись там білими вишнями цвів хутір її діда Оверка. Оверко власноруч розкопав джерело, обсадив його вербами, поставив криничку і прилаштував до неї масивний дубовий жолоб. Вода, що витікала з Оверкової криниці, була дивовижно чистою і смачною. Люди ходили до криниці за декілька кілометрів, вірячи, що вода у ній справді цілюща.

Але під час війни німці спалили хутір. Повертатися жити на згарище не захотів ніхто, і про Оверкову криницю забули. Хоча Степан добре пам’ятав, як хлопчиком мати кілька разів посилала його за водою із криниці її дитинства…

Степан обережно прочинив двері сусідньої кімнати. Галинка одразу схопилася:

– Що?..

– Ні-ні… Все добре… Заспокойся… Ти посидь за мене…

– Будеш спати?

– Не буду… Мені потрібно йти…

– Куди? – Галинка потерла очі, намагаючись відігнати    дрімоту.

– Мати води попросила… з Оверкової криниці…

– Не може бути… Тобі почулося…

– Не почулося… Я піду…

– Господи, там і криниці вже, мабуть, немає – висохла давно… І як ти зараз туди доберешся, ніч надворі?

– Велосипед візьму…

– Туди вже й дорогу знайти не можна…

– Я знайду!..

У голосі Степана було щось таке, що примусило Галинку лише покірно зітхнути:

– Як знаєш…

 

* * *

Степан почепив за плечі торбу з двома порожніми пластиковими пляшками і на старому велосипеді виїхав з подвір’я.

Хоча небо було зоряним, він декілька разів збивався з дороги. Доводилося об’їжджати  лісосмуги, невеличкі яри і бакаї… Завбачливо узятий ліхтарик допомагав мало. Скоро він тьмяно зблиснув і згас.

– Батарейка розрядилась, – здогадався Степан. – Але нічого, уже розвиднюється…

Липнева ніч шепотіла колоссям достигаючого хліба, дихала пахощами трав і квітів.  З-під велосипедних шин, лякаючи Степана, раз-по-раз випурхували темні тіні сонних перепілок…

Нарешті він полегшено зітхнув, побачивши на тлі сіріючого неба обриси заповітних верб.

Хотів було сильніше натиснути на педалі, але у цей момент йому здалося, що земля розступилася перед ним, а велосипед раптово провалився кудись униз…

Степан перелетів через кермо, боляче вдарився об щось холодне і тверде… На мить він навіть знепритомнів, та ще за мить схопився на ноги. Роззирнувся. Виявилось, що велосипед звалився в сухе бетонне русло старого меліоративного каналу.

Обидва колеса від удару зігнулися вісімкою. Рівняти і рихтувати їх у нього не було ні часу, ні можливостей.

Залишивши понівечений велосипед у каналі, Степан не без труднощів вибрався на поверхню…

До Оверкової криниці було кілька десятків метрів. Через лічені секунди він уже нишпорив у високій траві під вербами, намагаючись знайти джерело.

Але джерела не було.

Те місце, звідки колись била чиста дзвінка вода, замулилось і заросло густою гострою осокою. Степан натрапив лише на кілька трухлявих колод і на старий понівечений жолоб – ось і все, що залишилось від Оверкової криниці…

Степанові здалося, що у нього зупинилось серце. У розпачі він закричав пораненим звіром, упав навколішки і благально склав долоні. Злякані ворони зграєю затріпотіли в небо, а луна від його крику довго літала у прохолодному ранковому повітрі, то ховаючись у неглибокі яри, то піднімаючись до верхівок розбуджених верб.

Степан ніколи не плакав. А зараз сльози градом котилися його неголеними щоками.

Знову згадалася мати, її бліде загострене обличчя, знову почувся згасаючий шепіт: „Води… з криниці… Оверкової…”

– Немає криниці, не стане і мами… – від цієї страшної думки перехопило подих.

Степан прожогом підвівся з колін, розкидав трухляві колоди і руками почав рвати землю на шматки…

Заважало коріння, осока до крові різала пальці, друзки заповзали  під нігті, та він не відчував болю. Він навіть не тямив, що робить…

 

* * *

Встало сонце. Сумний і чорно-сірий світ миттю став веселим і кольоровим. Степан цього не помічав.

Він забув про час і продовжував шматувати землю.

В різні боки летіли важкі вологі грудки впереміш з піском, хмизом, перетлілим листям і травою, корінням та крихкими шкаралупами слимаків… Піт аж струменів по його тілу, різав і сліпив очі.

Щохвилини яма, яку він у нестямі рив голими руками, ставала дедалі глибшою. Та лише тоді, коли Степан сховався в ній по груди, на дні ями з’явилась вода…

Тоненька цівка, наче кволий, блідий паросток, несміло визирнула з темної глибини.

Він спочатку не повірив своїм очам і навіть покрутив головою, відганяючи видіння, але це було не видіння – джерело зблиснуло у теплому сонячному промінні, ожило і завирувало.

Викинувши нагору останні пригорщі важкої багнюки, Степан виповз із ями, яка поступово стала наповнюватись холодною водою…

Одразу відчув смертельну втому. Тіло було, мов налите свинцем, у голові туманилось, спина боліла, а пальці на руках розпухли і пекли вогнем. Він довго лежав горілиць і, не мружачись, дивився на сонце. Сил не було навіть на те, щоб відповзти в тінь.

Згодом підвівся.

Каламутна вода заповнила яму і почала розтікатись навколо, шукаючи своє русло.

Радості Степан не відчував. Ще добру годину довелося чекати, доки вода відстоїться. Нарешті він наповнив пластикові пляшки, міцно закоркував їх і поклав до торби. Потім сам упав обличчям у джерело…

Пив, доки не відчув у горлі судому. Рвучко схопився і побіг назад у село.

Трава в’язала ноги, кущі чіплялися за одяг, гарячий літній вітер обпікав щоки, пляшки з водою боляче калатали по спині, але йому було байдуже.

Він поспішав додому. Бо там на нього чекала мати.

І найбільше Степан боявся запізнитись…

 

* * *

У дворі було порожньо, а в хаті тихо.

– Слава Богу, встиг, – подумав Степан.

Побачивши чоловіка, Галинка зойкнула:

– Що трапилось?

– Потім розповім. Як мати?

– Без змін…

– Води не просила?

Галинка заперечливо похитала головою.

– Візьми, може попросить…

Степан дістав з торби повні пляшки.

– А я піду помиюсь і перевдягнусь.

Галинка хотіла вийти слідом, щоб розпитати, де він пропадав так довго, але чоловік зупинив її поглядом:

– Побудь біля матері… Її не можна залишати саму…

Галина ображено повернулася назад до ліжка.

Степан змив під літнім душем піт і бруд, причесався, дістав із шафи чистий одяг…

І саме в цей момент почувся стривожений голос Галинки. Він миттю влетів до кімнати, на ходу застібаючи ґудзики на сорочці.

Мати з зусиллям підняла повіки.

– Пити… – ледь чутно прошепотіла стара жінка.

Галинка обережно підняла її голову, а Степан підніс до блідих  пересохлих вуст склянку принесеної води.

– Це з Оверкового джерела вода…

Мати зробила кілька маленьких ковтків і знову заплющила очі. Але Степану на секунду здалося, що вона вдячно кивнула йому головою… Він чомусь захотів погладити сиве материне волосся, як у дитинстві, заховати своє обличчя в її теплих долонях.

Дружина поправила постіль і прислухалась.

– По-моєму, дихати стала спокійніше… Послухай ти…

Степан нахилився над ліжком. Йому теж здалося, що дихання у матері було без хрипу і не таке гаряче, як раніше, та він промовчав. Промовчав, бо давно перестав вірити в дива.

Два довгих дні і дві ще довших ночі Степан і Галинка не відходили від ліжка матері.

І диво сталось…

На третій день під вечір мати розплющила очі і попросила їсти.

Степан стрімголов побіг за лікарем…

 

* * *

Старий дільничний лікар здивовано розводив руками:

– Видно, Господь Бог передумав… Таке в моїй практиці траплялось, але, чесно кажучи, і не пам’ятаю коли… Побачимо, що покаже ніч… Я залишусь біля хворої…

Ніч пройшла спокійно.

Вранці дільничний довго оглядав матір, слухав, міряв тиск, рахував пульс…

– Криза наче минула… Здається, справи ідуть на краще…

Лікар виписав нові рецепти, дав рекомендації і пообіцяв наприкінці дня навідатись ще раз…

Степан всунув у його долоню зім’ятого червінця і провів за ворота.

Потім нагострив сокиру, відшукав ножівку, цвяхи і широку лопату… Хвилину стояв у роздумах і нарешті поліз на горище. З горища він скинув із десяток струганих дошок.

– Що це ти збираєшся робити? – занепокоєно підступила до нього Галинка.

– Нічого, – буркнув Степан.

– Що значить „нічого”? – дружина кинула підозрілий погляд на зняті з горища дошки і заготовлений інструмент.

– Багато будеш знати, скоро постарієш…

– Ти зі мною не жартуй! – на очах у Галинки виступили сльози.

Степан суворо наморщив лоба, але раптом уявив, які думки могли виникнути у дружини, коли вона побачила інструмент і дошки…

– Заспокойся, це зовсім не те, що ти думаєш! Я Оверкову криницю збираюсь почистити. Замулилась зовсім… Її і накрити чимось треба, і жолоб новий поставити…

Він обняв дружину.

– Заодно і велосипеда заберу… Якщо його досі ніхто не потяг… Ти за матір’ю дивись.

– Міг би і не нагадувати… Може, попросиш когось із сусідів, щоб тебе підвезли?

– Сам дійду. Тут недалеко.

– Як знаєш, – тихо проказала Галинка.

Степан на одне плече повісив торбу з інструментом, на інше поклав зв’язані дошки, узяв в руку лопату, і коли повернувся до дружини спиною, вона нишком перехрестила його услід…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх