Facebook YouTube E-mail

Льодя

Льодя – маленький, а дядько Іван – великий.

І коли він піднімає Льодю на витягнутих руках угору, у Льоді перехоплює подих.

– Ну, то як це тебе звуть? – лукаво мружить око дядько Іван.

– Льодя.

– Льодя? – дивується дядько. – Це ж якесь дівчаче ім’я…

– Володя, – швидко виправляється Льодя.

– Тепер інша справа, – Іван ставить Льодю на землю.

– Не чіпляйся до дитини! – кричить дядькові тітка Женя. – Хіба не бачиш, дитина з дороги, втомилась, спати хоче…

Затуманені очі Льоді враз стали наче умитими.

– Я не хочу спати!

– Не хочеш? – підозріло запитала тітка, підходячи ближче.

– Я спати не хочу, давайте я краще вам допомагати буду.

– А чим же ти мені допоможеш? – посміхається тітка.

Льодя знизує плечима.

– Добре, скоро Рогуру з вигону приженуть, будемо разом її доїти.

– А що це, “рогура”?

– Не що це, а хто це. Так нашу корову звуть.

– А я ще ніколи живої корови зблизька не бачив, – печально зізнався Льодя.

– Дожилися… Дитині вже три роки, а вона живої корови зблизька не бачила, – тітка опускає теплу руку на голову Льоді. – Та, справді, де ти зараз у місті корову побачиш? Їх там, мабуть, навіть у зоопарках немає…

Льодя обійшов подвір’я, боязко привітався з півнем, сміливо зігнав з паркану горобців, погладив руками пелюстки яскравих осінніх квітів на величезній клумбі під вікнами нової хати.

Раптом грюкнула хвіртка. Льодя озирнувся. Велика чорна корова з білою плямою на лобі повільно пройшла повз нього і заховалася у хліві.

– Ура! – закричав Льодя. – Рогура прийшла.

На порозі з’явилися тітка Женя, дядько Іван та Льодина мама.

– Бачу, що наш міський житель швидко звикає до селянського життя, – весело сказала мама.

– Гени… –  усміхнулась тітка.

– Про якого це Гену вона говорить? – повернувся до мами дядько Іван.

– Ти його не знаєш, – усміхнулась мама.

– Не звертай уваги, мій Іван язиком ляпає, аби рот не зрісся, – тітка Женя жартома штовхнула чоловіка кулаком у спину. – Краще принеси чисте відро, корову час доїти.

Дядько виніс блискуче відро, накрите білим рушником.

– Ходімо, козаче! – тітка простягла Льоді руку. –  Сам просився мені допомагати…

Рогура зустріла їх доброзичливо. Льоді здалося, що корова навіть підморгнула йому великим чорним оком.

Тітка сіла на низенький ослінчик, вимила велике коров’яче вим’я, обережно витерла його рушником і звично взялася за дійки.

Густе молоко дзвінко бризнуло на стінки відра.

Льодя заплющив очі.

– Що це з тобою? – здивовано запитала тітка.

Льодя почервонів і відвернувся..

Тітка перестала доїти Рогуру, піднялась з ослінчика і взяла Льодю за плечі.

– Щось трапилось?

– Нічого… Просто мені трішечки… соромно…

– Соромно? – здивувалась тітка. – Чому?

Льодя заховав обличчя у гарячих долонях.

– Можеш пояснити чому? – не відступала тітка.

– Мені соромно, що ви … корові… корову…

Льодя раптово замовк.

– То що ж я таке роблю корові? – посміхнулась тітка Женя.

– Мені соромно, що ви корову за пісюнів смикаєте… – одним духом випалив Льодя.

Тітка ойкнула і прикусила губу. В її очах затремтіли несподівані сльози.

Льодя повільно прибрав долоні зі свого розчервонілого обличчя.

– Душа ти моя незаасфальтована…– тихо сказала тітка, рвучко ухопила Льодю на руки і міцно притисла до себе…

…Увечері дядько Іван вніс до світлиці великого стола, а Льодина мама і тітка Женя накрили його картатою скатертиною і заставили тарілками з усілякими стравами.

А потім почали приходити гості. Усі вони за руку здоровалися з дядьком Іваном, цілували у щоку тітку Женю, а Льодиній мамі говорили, що раді її приїзду, що вона зовсім не змінилася за стільки років. Дехто навіть не вірив, що у неї такий великий син і гладив Льодю по голові.

Льоді це зовсім не подобалось, але він терпів, бо давно не бачив маму такою радісною.

Дядько голосно запросив гостей за стіл.

Мама посадила Льодю поруч із собою. Льодя самостійно заліз на стілець, потім непомітно смикнув маму за край її святкової сукні.

– Ти мене сьогодні не годуй, добре?

– Добре, – пошепки відповіла мама, – але коли тобі щось буде потрібно, не забудь сказати.

– Угу, – Льодя кивнув головою і взяв у руку блискучу виделку.

Гості довго їли, пили, голосно сміялись, але Льодя не звертав на них ніякої уваги. Йому було достатньо власних турбот: виделка чомусь постійно вислизала з руки, а їжа, яку мама час від часу підкладала на Льодину тарілку, часто опинялась на скатертині.

Мама нишком спостерігала, як старанно Льодя намагається орудувати виделкою, тихенько усміхалась і робила вигляд, що не помічає його незграбності.

Нарешті хтось із гостей голосно сказав:

– Ні, люди стільки не їдять! Нам усім потрібно добре “протруситись”. Хватить їсти, давайте танцювати!

Усі піднялися зі своїх місць і перейшли до сусідньої кімнати. Там одразу голосно заграв магнітофон.

Розпочалися танці.

Льодя танці не любив.

Він тихенько прочинив двері і вийшов на ґанок.

На ґанку тітка Женя впівголоса сварила дядька Івана:

– Дорвався до горілки, як жаба до мулу. Забув про хвору печінку?! Невже ти не розумієш, що завтра вранці знову мучитись будеш?! Теж мені видумав: сам п’ю і вас запрошую…

– А як же інакше… Якщо хазяїн не п’є, то і гості пити не будуть, – виправдовувався дядько.

– І слава Богу! Усі жінки тобі подякують…

Льодя  зачинив двері і повернувся у кімнату. Згодом до світлиці зайшла тітка Женя і похнюплений дядько Іван.

Тітка  сіла поруч з Льодиною мамою, а дядько попрямував у протилежний кінець кімнати, саме туди, де стояв Льодя.

– Ти ще не втомився? – запитав він у Льоді. – Давай присядемо, бо в ногах  правди немає…

Дядько Іван присунув стільця і сів, а Льодю узяв до себе на коліна.

– Життя моє, наче у жолудя, – сказав дядько, похитуючи головою. – Не знаю, який вітер струсить і яка свиня з’їсть…

Раптом він якось дивно подивився на Льодю і радісно запитав:

– Слухай-но, а ти можеш тітці Жені привіт передати?

– Який привіт?

– Герафайку…

– Герафайку? – Льодя ледве вимовив таке дивне слово. – Що це таке?

Дядько узяв Льодину руку і акуратно склав з його маленьких неслухняних пальців дулю.

– Це і є герафайка. Підійди до тітки Жені і скажи: ось вам, тьотю, візьміть…

– А якщо вона не захоче?

– Захоче, захоче, – заспокоїв Льодю дядько.

Льодя сповз з дядькових колін і, боячись зіштовхнутись з кимсь із танцюючих гостей, поніс свої складені пальці тітці.

Тітка сиділа біля Льодиної мами, заплющивши очі і поклавши голову на мамине плече. Вони обоє були такими красивими і такими схожими одна на одну, що Льоді на мить здалося, ніби перед ним сидять одразу дві його мами.

Льодя нерішуче зупинився і чомусь заховав руку з герафайкою за спину.

– Що тобі, сину? – лагідно запитала мама.

– Нічого… – сказав Льодя і повернув назад до дядька.

Черговий танець закінчився, музика стихла, гості, розмовляючи, розійшлися по кутках кімнати.

Льодя швидко підбіг до дядька Івана і простягнув йому руку з герафайкою:

– Нате вашу… герафайку назад…

Дядько прожогом схопився зі стільця і став розгинати занімілі Льодині пальці.

Гості вибухнули реготом.

Обличчя дядька Івана стало червоним.

Гості не переставали сміятись.

Нарешті дядькові вдалося розплести пальці Льоді.

Саме у цей час до них підійшли тітка Женя і Льодина мама.

– Що тут у вас трапилось? – грізно запитала тітка Женя.

– Та нічого… Ми просто… бавимось… – винувато відказав Іван.

Льодя опустив голову.

– Бавитесь? – не повірила йому тітка. –  У тебе, Іване, усе, наче за приказкою: розум років не наздоганяє…

Мама раптом глянула на годинник і навіть злякалась.

– Ого! Як швидко збіг час. Тобі, сину, уже давно спати пора. Попрощайся з гостями.

Льодя слухняно побажав усім доброї ночі і втомлено пішов за мамою до невеличкої прибудови біля кухні, яку тітка чомусь називала “ванною кімнатою”. Там на нього чекала широка балія з теплою водою….

Через півгодини він уже міцно спав.

Снилось йому високе синє небо і білі пухнасті хмари.

Льодя відштовхувався ногами від землі і стрімко злітав у прозору височину.

Йому подобалось літати уві сні…

Мама сказала: якщо уві сні літаєш, значить, ростеш…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх