Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Проза Нестандартний підхід

Нестандартний підхід

–  Треба… щось… робити…

Кожне слово Катерина запивала ковтком гарячої кави.

– Легко сказати…  –  Стас задумався. – А, може, не варто парка парити? Що буде, те й буде… Подумаєш, зарплата на якихось двісті п’ятдесят гривень більша…

Катерина поперхнулась кавою.

– А ти помнож двісті п’ятдесят гривень на дванадцять місяців! Помножив?  Що виходить? Виходить, що річна зарплата у тебе буде більша усього-на-всього… на одну пральну машину. Себе не жалієш – мене пожалій! Набридло мені все життя руками прати й викручувати!..

Катерина пальцями зігнала з-під вій дві несподівані сльози і відвернулась.

Стас зітхнув:

– Повір, я сам хочу цієї посади, але хіба ж її просто так доб’єшся… Чим легша робота, тим важче на неї влаштуватись…

– А ти влаштуйся! Вища освіта у тебе є, – Катерина почала загинати пальці, – стаж, дай, Боже, кожному… Скажи чесно, за останні роки ти хоч раз на роботу запізнився?

Чоловік ображено закопилив губи.

– От бачиш! Дурні ми будемо, якщо ця посада комусь іншому дістанеться.

Треба… щось… робити… Ні, ми просто зобов’язані довести твоєму новому шефу, що ти найкращий…

Катерина наморщила лоба.

– А якщо запросити його до нас у гості?

Стас обвів очима маленьку кімнату, яку дружина називала “залом”, і скептично скривився:

– По-перше, це банально, по-друге, створиться враження, що я свого начальника якось розжалобити намагаюсь… Так не піде…

Про нашого шефа стільки пліток ходить… Кажуть, що він і непідкупний, і справедливий, і… надто вже правильний. Ніхто не знає, як до нього підступитись… Уявляєш, вимагає від кожного із нас нестандартного підходу до вирішення будь-якої проблеми.

– Нестандартний підхід, кажеш…

Катерина задумалась.

– А якщо заманити його у нашу лазню?

Захмарене обличчя Стаса одразу розпогодилося.

Лазня, яку він протягом довгих трьох років споруджував на своїй дачній ділянці, була предметом його особливої гордості. Займала вона ледве не всю ділянку і мала аж чотири кімнати: велику і затишну світлицю, невеличку роздягальню, душову кімнату, в якій, окрім душу, розмішалася величезна дерев’яна бочка з водою і широкий ослін для масажу, і, звичайно ж, сауну. Спеціально для неї Стас сконструював дивовижний котел, який з допомогою невеличкої в’язанки дров за лічені хвилини нагрівав приміщення до ста двадцяти градусів. Полиці й стіни лазні були оббиті гладенькими липовими дошками, та ще й так, що на поверхні не було видно шляпки жодного цвяха.

Майже кожного вихідного дня Стас сідлав свого старенького “Москалика” і разом з дружиною та сином їхали на дачу паритись.

Найбільшою насолодою для нього було вийти розмореним із розпеченої сауни і плюхнутись у величезну, метра три у діаметрі, дубову діжку, по вінця наповнену прохолодною водою…

До своєї лазні Стас ніколи не запрошував навіть найближчих родичів. Боявся, що її “спаскудять”. Єдиним, кого допускали у сауну, був молодший брат Катерини – Петро Цимбалюк, колишній спортсмен і знавець усіх видів масажу. Ніхто так, як він, не вмів розім’яти тіло. Не випадково після його масажів Стас відчував особливий приплив сил і енергії…

Чесно кажучи, ідея Катерини використати лазню як засіб досягнення нової посади не викликала у Стаса захоплення, але він зумів стримати своє невдоволення.

– Непогана думка, – збрехав Стас, –  та як же його туди заманити?

– Не знаю як, але зробити це ти мусиш. Хоча б заради мене…

– Заради нас, – виправив Стас дружину.

 

* * *

Протягом усього наступного тижня Стас намагався потрапити на очі новому начальнику, але той постійно пропадав у міністерстві, або ж нікого не приймав і сидів у кабінеті, обклавшись з усіх боків паперами і особовими справами своїх підлеглих.

Нарешті, у п’ятницю, дочекавшись, доки більшість співробітників розійшлася по домівках, а секретарка вискочила за чимось із приймальні, Стас тихенько постукав до кабінету шефа:

– Дозволите?

– Заходьте.

Шеф зняв окуляри і потер почервонілі очі.

– Сідайте…

Стас поклав перед начальником теку із завчасно підготовленими документами і присів на край масивного стільця.

– Я з технічного відділу. Моє прізвище Ворона. Вибачте, що прийшов після закінчення робочого дня, терміново потрібна ваша віза…

– Вам не варто вибачатись… – шеф втомлено посміхнувся. – За бюрократичним законом, підлеглі завжди приходять рано, коли начальник запізнюється, і запізнюються, коли начальник приходить рано… Та сьогодні не той випадок…

«А він нічого, – подумав Стас, – з гумором»…

Шеф узяв  теку, зважив її на долоні і тут же відклав убік.

– Повірте, у мене немає ніяких сил переглядати папери. Підійдіть, будь ласка, у понеділок. Зараз потрібно вирішувати більш нагальні проблеми… Тисячу разів переконуюсь у справедливості вислову, що будь-яку важливу роботу треба було робити вчора. Уже майже місяць, як я очолюю ваш… гм… наш заклад, а місце завідуючого конструкторським бюро досі вакантне. Хіба може нормально працювати установа, коли немає керівника одного із найголовніших підрозділів?..

Стас ніяково знизав плечима.

– Ось дали у міністерстві список із двадцяти осіб – можливих кандидатів на цю посаду, – продовжив начальник. – Мабуть, усі вони люди достойні, та я з усіма навіть побачитись не зможу. Початок червня, більшість уже у відпустках…

Начальник уважно подивився на Стаса.    

– Повторіть, будь ласка, ваше прізвище…

У Стаса чомусь спітніли руки.

– Ворона, – ще раз представився він.

Шеф начепив окуляри і зазирнув у список.

– Во-ро-на, – прочитав він по складах. – До речі, ви у списку також є. Але чомусь не на першому місці…

– Мабуть, що і не на останньому ж, – сміливо подивився в очі шефу Стас.

– На третьому, – уточнив шеф. – Даруйте за прямоту, ви з посадою завідуючого КБ впорались би?

– Якби довірили, то впорався б, – не роздумуючи, відповів Стас.

Начальник знову посміхнувся.

– Мені подобається ваша впевненість. Чесно кажучи, я радий, що наше знайомство відбулось…

Стас зрозумів, що розмова закінчена, і з  останніх сил намагався відшукати якийсь новий привід для її продовження. Начальник уже підвівся з місця і простягнув йому вузьку долоню. Стасу нічого не залишалося, як потиснути її.

– Ого! – скривився шеф. – Яка сила!

– Тримаю форму, – зніяковів Стас.

– Як саме? – зацікавився начальник.

– Є спосіб… Але в основному це – лазня…

Стас зрадів, що нарешті якось зачепив потрібну йому тему.

– Розумію, – посміхнувся начальник, – лазня, дівчата…

– Помиляєтесь, – заперечив Стас, – чудова пара, березовий віник, масаж і розслаблююча вечеря.

– І це усе, що треба, аби завжди бути у гарній формі? – іронічно посміхнувся начальник..

– Усе! – серйозно відповів Стас.

– Дозвольте не повірити…

– Можете не вірити, але я сам свою лазню і проектував, і конструював, і зводив… Щоб ви знали, там у мене працює агрегат, коефіцієнт корисної дії  якого перевищує усі світові стандарти…

Шеф знову сів за стіл.

Стас закусив губу. З коефіцієнтом корисної дії він, здається, переборщив… Але керівник зацікавлено подивився йому в обличчя:

– Ви мене заінтригували… Можливо, колись я і побуваю у вашій лазні.

Стас із сумом подумав про те, що правду говорять про шефа: і непоступливий, і непідкупний, і якийсь надто правильний.

– Навіщо ж відкладати справу у довгий ящик? – він зробив ще одну спробу вмовити начальника. –  Самі ж сказали, що будь-яку важливу роботу треба було робити вчора… Завтра субота – вихідний день, саме час для того, аби відпочити, поновити здоров’я…

  • Відпочити треба – це правда. За останні дні стільки нервів спалив…

Відчувши, що начальник завагався, Стас перейшов у рішучий наступ:

– Головне, що їхати туди від сили двадцять хвилин. Насолоду і відпочинок я вам гарантую… А як раптом  не сподобається, повернетесь назад у місто.

– Чесно кажучи, зараз мені непросто відшукати навіть одну-єдину вільну годину…

– Хто хоче, той завжди може!

– Гаразд, – рішуче сказав шеф, – завтра під вечір спробую приїхати. Диктуйте адресу…

 

* * *

Опівдні наступного дня Стас, Катерина і Петро уже господарювали на дачі: Петро розвів багаття і чекав, доки можна буде покласти у гарячий попіл картоплю, Катерина готувала на стіл, а Стас чаклував біля лазні. За годину до приїзду шефа усе було готово.

– Може, мені все-таки залишитись? – ще раз перепитала Катерина.

– Ні. Я обіцяв, що обійдемось без дівчат.

– Дивіться мені, не осоромтесь…

Катерина знехотя пішла на зупинку міжміського автобуса.

Шеф приїхав без запізнення.

Після короткого привітання одразу запитав:

– Ну, де тут у вас мертвих до життя повертають?

– Машину не відпустив… – зауважив про себе Стас. – Ходімо… – запросив він начальника.

Шеф, насторожено переступивши поріг світлиці, вражено зупинився.

Світлиця аж сяяла стерильною чистотою…

Через вузькі вікна у кімнату забігали сонячні зайчики і весело стрибали по білих липових дошках. На широкому столі із гнутими ніжками вдоволено кипів пузатий самовар, на високій різьбленій полиці рядком виблискували пивні кухлі…

Начальник повільно пройшов далі.

Виглядом роздягальні він теж залишився вдоволеним, ну а коли побачив душову кімнату, аж засміявся…

Нарешті дійшла черга інспектувати сауну.

– Як я розумію, саме за тими дверима знаходиться ваш дивовижний агрегат із фантастичним ККД?

Шеф прочинив двері парної. Звідти повіяв гарячий і густий запах ромашки.

– Нічого собі температура! – промовив начальник і прикипів поглядом до Стасового котла. – Дуже оригінальна конструкція, повинен вам сказати!

Шеф присів, уважно розглядаючи незнайомий пристрій:

– Здивували ви мене… Нестандартний підхід! Особисто я б такий винахід одразу ж запатентував…

– У нас іще буде можливість побачити, як працює цей агрегат, але давайте не будемо поспішати.

Стас чемно взяв шефа під руку.

– Я боюсь, ви зараз змокрієте і весь, вибачайте за слово, кайф собі зіпсуєте.

– Так-так-так… – весело погодився начальник. – Ви маєте рацію!

Шеф швидко вийшов на вулицю.

Водій чекав його біля “Волги”.

– Усе нормально, – кинув він на ходу. – Я залишаюсь…

Водій миттю відчинив багажник, простягнув йому якийсь пакунок і березовий віник.

– Приїдеш за мною годинки через три. Думаю, цього часу нам вистачить…

Начальник повернувся до лазні.

– Це – для розслаблюючої вечері, – сказав він і урочисто поклав на стіл пакунок, – а це – для парної…

– Ну, що ви! – образився Стас. – Хто ж у Полтаву зі своїми галушками їде?

– Нічого, нічого… Якщо не сьогодні, то наступного разу обов’язково пригодиться.

Начальник зайшов у роздягальню.

– Людину робить одяг, – сказав він, стягуючи через голову сорочку. – Оголені люди ніяк не впливають на суспільні і виробничі процеси. Нам сьогодні нічого не залишається, як спробувати забути про справи і розслабитись…

 

* * *

…Минуло кілька годин, перш ніж шеф у солодкій знемозі простогнав:

– Усе, хлопці… Більше не можу…

– Що значить “усе”? – засміявся Петро. – “Усе” в нас означає або холодні ноги, або фата на голові…

– Я не це мав на увазі. Ваш котел – справжнє диво… Таке враження, що після парної в моєму організмі взагалі ні води, ні шлаків не залишилось. Випарувались…

– Бажання гостя – для нас закон, – задоволено сказав Стас і підморгнув Петрові. – Час, мабуть, перейти до водних процедур та масажу…

Петро з розумінням кивнув головою і вказав начальнику на широкий ослін.

Стас швидко сполоснувся під душем, одягнувся і вискочив у двір.

Надворі повільно сутеніло.

Давно потрібно було дістати із тліючого вогнища загорнену у фольгу картоплю. На щастя, картопля не пригоріла і була в самий раз – з припеченими боками, м’яка і запашна. Стас акуратно поклав картоплини у високу глиняну миску і встановив її у центрі стола в світлиці. Потім почав прикрашати стіл іншими стравами, завчасно приготовленими Катериною.

З душової кімнати долітали крики і стогони розімлілого і щасливого шефа.

Стас критично оглянув накритий стіл. Йому здалося, що десь тут криється помилка…

Нарешті згадав про пакунок, який приніс шеф. У пакунку була пляшка дорогого вірменського коньяку. Стас виставив коньяк на стіл.

– Що ще?

Відійшов углиб світлиці і знову кинув оком на закуску і випивку. Наче непогано… Стіл накритий багато і гарно, але якось… стандартно. Начальник же вимагає нестандартного підходу…

– Е… Нічого нового тут не видумаєш. Як буде, так уже й буде, – подумав він.

Несподівано електрична лампочка під стелею замиготіла і згасла.

Стас визирнув на вулицю. Вікна усіх сусідських дач були темні.

Він тихо вилаявся. У селищі для економії електроенергії часто без попередження вимикали світло.

Захід, якому було віддано стільки сил, опинився під загрозою зриву!

Стас прислухався.

Із душової кімнати все ще долітали пристрасні стогони начальника.

Потрібно було відшукати свічки, запас яких завжди залишався на дачі.

Свічки були на місці.

Вони лежали в ящику стола, загорнуті в пожовтілі газети радянських часів.

Вгледівши газети, Стас хвилину стояв у ваганні, а потім прийняв несподіване рішення:

– Нестандартний підхід, кажете… Буде вам нестандартний підхід!

Спочатку він заніс запалену свічку до душової кімнати. Шеф із заплющеними очима блаженно лежав на ослоні і тому навіть не помітив відсутності світла. Спітнілий Петро зосереджено виминав його рожеве розморене тіло.

Стас жестом показав Петрові, що той скоро може закінчувати, і повернувся у світлицю. Рішуче прибрав усі приготовлені страви, залишивши на столі лише миску з печеною картоплею, а поверх скатертини настелив старих газет… Потім замінив кришталеві келихи на високі восьмигранні склянки, нарізав товстими скибками хліб та сало, насипав горбочок солі, виклав на газети червону редьку і зелені листки салату…

– Тепер зовсім інша справа! – вдоволено проговорив він сам до себе. – А що робити з випивкою?

Стас замислився.

– Мабуть, нехай стоїть на виднооці, але пити ми будемо…

Він витягнув з буфету високу дволітрову пляшку, обплетену лозою:

– А пити ми будемо тещину самогоночку!

Тихий протяг від відкритого вікна гойдав полум’я свічок, темні кутки світлиці розширили її до розмірів літньої ночі.

Оглядаючи по-новому сервірований стіл, Стас пишався собою.

– А де ж цибуля? –  раптом злякався він. – Цибулю забув покласти!

Довелося стрімголов летіти на вулицю і у темряві гарячково нишпорити на грядках, висмикуючи із землі тонкі зелені леза свіжої цибулі.

Як тільки Стас помив добрячий пучок цибулі і поклав її на газети, Петро ввів у світлицю усміхненого шефа. Той, побачивши стіл, голосно ковтнув слину і плавно приземлився на дерев’яний стілець.

* * *

Шеф відмовився від вірменського коньяку і пив лише тещину самогонку, заїдаючи її печеною картоплею, а також бутербродами із салом та цибулею.

– Чудовий день… точніше вечір…– Начальник знову захрумтів цибулею. – Давно не отримував такого задоволення… А ваш енергетичний пристрій, я маю на увазі котла, можна спокійно запускати у серійне виробництво… Вважайте, що сьогодні розпочались його випробовування…

Петро весело підморгнув Стасу, мов, бачиш, усе вийшло так, як задумували, і навіть краще…

– Бував я в лазнях і у нас, і за кордоном, але так, як сьогодні, мені ще не доводилось паритись! Я грішним ділом подумав, що це навіть краще, ніж інтим з жінкою!

З останніми словами шефа Стас категорично не був згодний, але вирішив йому не заперечувати.

– Після такої лазні і такої розслаблюючої вечері можна гори звернути!.. Подайте мені іще цибулі. У вас прекрасна цибуля. Звідки вона, невже з базару?

– Та ні, дружина сама вирощує, – скромно зауважив Стас.

– Вона у нього – справжній Мічурін у спідниці, – додав Петро.

– Чудова цибуля! Якщо можна, нехай передасть насіння. Попрошу свою дружину і для мене таку смакоту вирощувати…

– Немає ніяких проблем. Обов’язково передамо…

Шеф не пропустив жодного тосту, але, на диво, залишався тверезим. Несподівано він відкинувся на спинку стільця і обвів поглядом кімнату.

– А таки нічого у вас обстановочка… Мабуть, колись отак наші діди-прадіди своє здоров’я поправляли…

Стас, слухаючи начальника, чомусь ніяк не міг позбавитися нервового напруження. Горілка видавалася йому надто міцною, сало – занадто жирним, а цибуля була якоюсь гіркою і навіть солоною…

Нарешті шеф зиркнув на годинник і перестав жувати.

– Це що, уже перша година ночі?!

Стас кивнув головою.

– Так-так-так… Раніше втрату часових орієнтирів я за собою не помічав, – почав бідкатись начальник. – Пора додому…

Усі дружно піднялись із-за столу.

– Вас підвезти чи ви лишаєтесь тут ночувати? – чемно запитав шеф.

– Підвезіть, – погодився Стас. – У мене вранці є справи в місті, а дружина сюди сама повернеться і прибере після нас.

“Волга” з вимкненими фарами давно стояла за воротами. Водій міцно спав. Начальник  постукав пальцями по лобовому склу. Водій вискочив з автомобіля і широко відчинив перед ним дверці.

– Як відпочили?

– Краще не буває, – відповів шеф, сідаючи на переднє сидіння. – Ще не перевелися люди, які вміють робити життя прекрасним… Мені здається, у вас, Станіславе… Тадеушевичу, якщо я не помиляюсь?..

– Не помиляєтесь, – відказав Стас.

– Так от, у вас, Станіславе Тадеушевичу, є вміння нестандартно підходити до вирішення життєвих проблем. Є креатив! А це, на мій погляд, найголовніше для людини, що створює матеріальні блага чи керує колективом… Ви – молодець. Я в вас не розчарувався…

У Стаса чомусь різко почала боліти печінка, але все одно він посміхався. І цю посмішку можна було помітити навіть у темряві.

 

* * *

Незважаючи на пізній час, у вікнах Стасової квартири світилось.

Катерина не спала.

Одразу кинулась до нього:

– Ну як, вдалося?

– Наче вдалося…

– А чого ж ти такий сумний?

– Печінку прихопило… Болить…

– Випий чаю із шипшини і лягай спати.

Але заснути Стасові судилося не скоро. Ні чудодійні пігулки, ні чай із шипшини, ні гаряча грілка не допомогли позбавитися болю.

Лише вранці він відчув полегшення…

А потім Стасові приснився сон. Ніби його призначили начальником, а теперішній шеф ходить у нього в підлеглих. Кожного тижня шеф возить Стаса у лазню і робить йому еротичний масаж…

Розбудило Стаса клацання замка в дверях.

Катерина уже встигла з’їздити на дачу, прибрати там сліди вчорашнього застілля і повернутись.

За вікном знову були сутінки, тому Стасу на мить здалося, що вчорашній вечір іще не закінчився…

– Як ти себе почуваєш? – дбайливо запитала Катерина.

– Краще… Набагато краще, – сказав Стас і зробив спробу піднятися з ліжка.

– Можеш не вставати, через годину знову треба буде лягати спати, – посміхнулася дружина.

Але Стас усе-таки підвівся.

Ноги тремтіли, серце, наче дзвін, калатало в грудях.

Через силу він примусив себе зробити декілька присідань.

– Що ж ви вчора їли, коли усі страви лишилися недоторканими?

– Застосували нестандартний підхід, – сказав Стас.

– А два літри маминої горілки хто випив?

– Ми й випили…

– Тепер ясно, чого у тебе печінка болить…

Катерина пішла на кухню, але швидко повернулась.

– Забула тобі розповісти… У нас на дачі якийсь негідник усі мої нарциси повиривав…

По Стасовій спині швидко-швидко побігли маленькі чорні мурашки.

– Що ти-ти ска-сказала? – запинаючись, запитав він.

– Кажу, якась, вибач, падлюка у мене на грядці усі нарциси повисмикувала… Щоб тому, хто це зробив, руки назад лопатками повикручувало!..

Стас пригадав, як він у темряві гарячково нишпорив по грядках, якою гіркою видалась йому вчора цибуля і, немов підкошений, упав на незастелене ліжко…

* * *

За півгодини  до початку робочого дня блідий і змарнілий Стас уже був у своєму кабінеті. Він щосили картав себе за те, що послухав Катерину і погодився на її пропозицію.

– Знав же, знав, що із цього нічого хорошого не вийде! Як я гляну сьогодні в очі шефу? – запитував він у самого себе. – Людина відпочити приїхала, а її ні з того, ні з сього травити стали… Замість цибулі нагодували нарцисами…

Рівно о дев’ятій годині пролунав телефонний дзвінок. Стас уже знав, що це по його душу. Він зняв слухавку і одразу упізнав суворий голос секретарки:

– Станіславе Тадеушевичу, начальник просить зайти до нього…

Стас опустив голову, глибоко зітхнув і, як приречений на страту, повільно пішов до кабінету шефа.

Але шеф зустрів його привітно і весело. На його обличчі не було ніяких слідів хвороби чи втоми:

– Хочу сказати, що завдяки вам я мав чудовий відпочинок… Більше того, учора до мене завітали поважні люди, тож довелося розповісти їм про вашу дивовижну лазню і цілющу пару, про котел з фантастичним ККД і розслаблюючу вечерю… Знаєте, усі вони напрошуються в гості  і мріють скуштувати вашої неймовірної цибулі… Ви не забули, що обіцяли передати насіння для моєї дружини?

У Стаса перехопило подих, говорити він не міг, тому лише кивнув головою.

– Ще раз дякую, – сказав шеф і міцно потис руку. – Можете іти…

Стас полегшено зітхнув і узявся було за ручку дверей, як начальник вигукнув:

– Забув сказати про головне!

Стас знову напружився.

– Тільки що я підписав наказ про призначення вас завідуючим конструкторським бюро… Можете вже сьогодні приступати до виконання своїх нових обов’язків…

Цих останніх слів шефа Стас не зрозумів, бо у голові крутилася лише одна думка: де взяти цибулю, що так сподобалась начальнику?..

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх