Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Проза Підвищення кваліфікації

Підвищення кваліфікації

Наприкінці серпня у школу прислали нового директора.

Тринадцятого за роки вчителювання Віцентійовича.

Старий історик начальства ніколи не боявся, тим паче тепер, коли до пенсії йому залишився лише рік.

Щодня новий директор запрошував до себе у кабінет кількох учителів для особистого знайомства.

Нарешті настала черга і Віцентійовича познайомитися з новим керівником школи.

У призначений йому день історик вирішив не йти. Спрацювало давнє правило: не поспішай, бо, не дай Бог, встигнеш…

Лише через день він сміливо постукав до директорського кабінету.

Директор прийняв його холодно. Навіть не подав руки. Тільки запросив сісти.

Після кількох чергових фраз директор дістав із папки якийсь папірець і поклав його перед Віцентійовичем.

– Як це ви могли за десять останніх років жодного разу не побувати на курсах підвищення кваліфікації учителів?

Віцентійович знизав плечима і промовчав.

Що він міг сказати у відповідь? Просто не подобались йому курси. Не подобались – і все! На його думку, вони лише відбирали час.

Віцентійович називав курси “квалі-фікцією”. І, справді, як тільки йому випадало їхати на підвищення “квалі-фікції”, він одразу перебирався на місячний відпочинок до районної лікарні, головним лікарем якої був його молодший брат Мар’ян.

Взагалі Віцентійович був людиною спокійною, стриманою, колеги його любили і поважали. Але багато років тому в нього на уроці помер інспектор облуно, що перевіряв якість викладання історії у школі. Інспектор не відзначався здоров’ям і недавно вже переніс інфаркт. Він приїхав до школи після безсонної ночі і чергової сварки з дружиною, яка знову вимагала розлучення. На початку уроку інспектору стало погано. Викликали швидку, але до районної лікарні його довезти не встигли…

І хоча вини історика у цій трагедії не було ніякої, з того часу  пішла за ним дурна слава, а начальство взагалі намагалося обходити Віцентійовича десятою дорогою. Навіть щорічні  районні педагогічні конференції відбувалися без нього.

Очевидно, новий директор цього ще не знав:

– Ось ваші документи. Завтра ж від’їжджайте до обласного центру. Вас чекають на курсах підвищення кваліфікації вчителів історії.

– Краще б ви мене на курси підвищення зарплати послали, – спробував віджартуватись Віцентійович.

– Жарти тут не доречні. Якщо мені із-за вас вліплять догану, то знайте, що я егоїстом не буду!

– Господи, та мені ж один рік до пенсії залишився.

– Хай навіть один день… – директор суворо глянув на Віцентійовича. – Не поїдете на курси, будете звільнені як дискваліфікований спеціаліст!

 

* * *

У призначений день Віцентійович до обласного центру не поїхав. Поїхав лише через три дні. Спрацювало давнє правило: поспішай повільно.

Комендант гуртожитку інституту підвищення кваліфікації вчителів, до якого прийшов поселятись Віцентійович, одразу заявила:

– Ви опоздали. Поселити вас у кімнаті з вашими колегами істориками не зможу. Немає мєстов. Можу только підселити у кімнату до воєнруков.

– А яка різниця? Головне, щоб люди були хороші.

– Люди вони, навєрно, хороші, але мені доложили, що воєнруки до дванадцятої години ночі п’ють і співають, до третьої – п’ють і грають у карти, до шостої – тільки п’ють, а з дев’ятої ранку – починають похмелятись.

Віцентійович замислився.

– А коли ж вони на лекції ходять?

– Отож, – загадково відповіла комендант.

– Що нам пулі, як нас дишла не беруть, – рішуче сказав Віцентійович. – Поселяйте!

У кімнаті, в яку направила Віцентійовича комендант, було троє огрядних чоловіків. Побачивши історика, вони в один голос закричали:

– Нашого полку прибуло!

– Новєнький!

– Замечательно!

Найвищий з чоловіків простягнув Віцентійовичу руку:

– Радий познайомитись –  так би мовити, майор Затикач. Це – капітан Губа Сергій Сергійович, – майор вказав на лисого чоловіка у картатій сорочці, той спробував клацнути підборами, але не зміг, –  а це, так би мовити, – лейтенант Арцюх Василь Захарович.

Лейтенант також зробив спробу виструнчитись, але впав на розхитаний стілець.

– Ви, вибачаюсь, у якому званні?

– Я взагалі рядовий… У школі викладаю історію… Мене до вас підселили, бо тільки у вашій кімнаті було вільне місце.

– Ось воно що… – розчаровано проговорив майор. – Але все одно з вас вступний внесок причитається.

Віцентійович неспішно перевдягнувся у спортивний костюм і пантофлі, розпакував валізу і поставив на стіл пляшку самогонки, смажену курку, сало, огірки, помідори і навіть буханку запашного домашнього хліба, що дала йому в дорогу  завбачлива дружина.

– Ну що, офіцери, продовжимо! – Затикач радісно потер руки.

За лічені хвилини пляшка уже була порожньою, а на столі залишилися лише нікчемні рештки закуски.

– Шо-то нада дєлать, – проплямкав капітан Губа.

– Нада, – підтримав його лейтенант Арцюх.

– Ви нас вибачте, – звернувся до Віцентійовича майор Затикач, – ви не проти, якщо ми, так би мовити, поновимо наші запаси паливно-мастильних матеріалів?

Віцентійович, який любив компанії і ніколи не відмовлявся від випивки,  цього разу теж не був проти.

– Ми правда тут уже четвертий день, – вів далі майор, – потратились, так би мовити, а у вас як з дєнєжним довольствієм?

– Довольствіє поки що є.

– Довольствіє на те і довольствіє, щоб приносіть нам удовольствіє, – засміявся капітан Губа.

Віцентійович витяг двадцятку і простягнув їх майору. Майор швидко передав гроші лейтенанту Арцюху і той миттєво зник за дверима. Хвилин через десять Арцюх повернувся з двома пляшками горілки, шматком ковбаси і бляшанкою консервів.

– Товариші офіцери! – майор підняв чарку. – Є пропозиція, так би мовити, присвоїти нашому другу… Як вас по батькові?

– Віцентійович… Григорій Віцентійович.

– Є пропозиція присвоїти нашому дорогому другу Григорію Віцентійовичу військове звання єфрейтора! Хто за?

Усі, хто був за столом, підняли догори руки з повними чарками.

– Одноголосно. Поздравляєм!

Майор перехилив чарку. Його приклад наслідували усі інші.

Коли перша принесена пляшка горілки спорожніла, майор витер губи долонею і підвівся:

– Ну що, тепер, так би мовити, переходим до пісні.

– Нам песня строіть і піть помогаєт, – підтримав його капітан Губа.

– Хочеш пєть – пєй! – радісно вигукнув лейтенант Арцюх.

– Ти ж мене підманула, – розпочав майор, –  ти ж мене підвела, – гаркнули за ним інші…

Віцентійович не мав ні слуху, ні голосу, не знав жодної пісні, але щосили намагався підтягувати компанії. Майор спочатку кривився і морщився, а потім махнув на нього рукою.

Коли була розпита і друга пляшка, розчулений Віцентійович розцілувався з майором і виклав на стіл ще одну двадцятку.

Затикач тут же запропонував присвоїти Віцентійовичу нове військове звання – молодшого сержанта. Ця пропозиція була прийнята одностайно, і лейтенант Арцюх, похитуючись, знову пішов за випивкою.

* * *

…О четвертій годині ранку Вікентійович упав обличчям у тарілку, в якій залишався лише надкушений шматок хліба.

– Слабак, – похитав головою майор. – Не дотягнув до офіцерської норми.

– Да… Кишка тонка. Значить, вєчно бить ему младшим сержантом, – підтримав майора Губа.

– Самоє слабоє звєно, –  з натугою спромігся виговорити Арцюх.

Утрьох вони дотягли непритомного Віцентійовича до ліжка. Віцентійович одразу голосно захропів.

– Товариші офіцери! Є пропозиція, так би мовити, продовжити. Возраженія єсть? – Майор обвів усіх мутним поглядом. – Ні? Тоді розпишемо пулю.

Губа дістав карти:

– А на што іграєм. Дєнєг-то нет…

Майор узяв у руки останню недопиту пляшку і вилив з неї усе, що залишилось, в склянку. Горілки було якраз по „марусин поясок”.

– Побєдитель получаєт всьо! Согласни?

– Согласєн, – сказав Губа.

Арцюх облизав спраглі губи і на знак згоди кивнув головою.

Майор поставив склянку з горілкою в центрі стола, а Губа почав здавати карти…

…Гра була довгою і напруженою. Гравці були досвідчені і азартні, тому ніхто з них не хотів здавати позиції. Лише під ранок намітилась невеличка перевага майора. Дивлячись на склянку з горілкою, він уже нетерпляче ковтав слину. За хвилину все мало вирішитись…

Захоплені грою військові керівники не почули, як заскрипіло ліжко, не побачили, як Віцентійович з третьої спроби  благополучно став на тремтячі ноги.

Непевними кроками він підійшов до столу. В грудях пекло, у роті пересохло, а затуманений погляд історика, наче магніт, притягував до себе склянку горілки, що стояла у центрі стола.

Несподівано Віцентійович швидким рухом схопив склянку, залпом випив горілку, поставив склянку на місце і задоволено ікнув. Потім старий вчитель впав на  ліжко і знову мирно захропів.

Усе відбулося надзвичайно швидко. Ніхто з гравців не встиг відреагувати, бо такого віроломства не міг собі навіть уявити. За мить з ними сталася істерика.

Арцюх почав щосили скубати власне волосся, Губа роздер на собі сорочку, а майор Затикач до крові прокусив великий палець на нозі…

Нарешті перше потрясіння минуло.

– Шо накажете з таким гадом, так би мовити, зробити!?

– Расстрєлять! – одразу промовив Губа.

– Отобрать рємєнь, шнуркі, побріть налисо і отправіть на гауптвахту. На семь суток! – заявив Арцюх.

– Рєшение нашей революціонной тройки окончатєльное і обжалованію нє подлєжит! – заявив майор, дістаючи з шафи помазок і бритву. – Хто позичить мило?..

 

* * *

…Віцентійович прокинувся опівдні. З величезним зусиллям розклеїв важкі повіки і одразу побачив схилені над собою співчутливі обличчя трьох військових керівників:

– Слава Богу, живий!

– Очнулся!

– Заставив ти нас, браток, поволноватись!

Офіцери вигляділи свіжими й бадьорими. Вони уже встигли похмелитись і тепер ніхто не зміг би сказати, що у них сьогодні була  безсонна ніч.

Віцентійович довго намагався зрозуміти, де він і як сюди потрапив. Нарешті пригадав, що приїхав на курси підвищення кваліфікації і що його підселили у кімнату до військових керівників… А далі пам’ять відмовлялась йому служити.

– Ти што, забалдєл, што ли? Совсєм чумной стал, – скривився капітан Губа.

– Я думаю, столько водкі випіть, – зауважив лейтенант Арцюх.

– Дайте людині, так би мовити, прийти в себе, – цикнув на лейтенанта майор Затикач.

– Зачекайте, хлопці, – благально склав руки Віцентійович, – у голові все переплуталось. Нічого пригадати не можу.

Губа непомітно махнув рукою колегам, щоб ті відступили від ліжка,  і прошепотів крізь зуби:

– Нє мєшайте… Я с нім сам розберусь…

– Ти што, не помніш, как нас водкой угощал? – здивувався Губа. – Как потом єщьо трі раза в кіоск за випівкой бегал?

Віцентійович заперечливо похитав головою.

– Він, мабуть, придурюється, – не повірив майор.

– Не придурююсь. Пам’ятаю, як сюди прийшов, а що далі було – хоч убийте…

– Ти когда последній раз за водкой вибєжал, почему-то долго назад не возвращался, – обережно почав розповідати Губа, усім своїм виглядом показуючи військовим керівникам, щоб ті не вмішувались у розмову. – Ми втройом вишлі провєріть, што с тобой стряслось. А какіє-то молодиє рєбята нам говорят: возле киоска пьяная драка била, міліция тебя повязала  і в витрєзвітель повєзла. Тогда ми схватілі таксі – і в витрєзвітєль. Друга виручать. Приєхали, а тебя уже оприходовали, как положено, і на помойку понесли…

– На помойку?… – очі Віцентійовича почали вилазити з орбіт.

– Мити тебе уже понесли, – заспокоїв його майор. – Я до міліціонера підійшов і кажу: “Майте совість. Це ж заслужений ветеран, так би мовити, інвалід розумової праці. Приїхав на курси підвищення кваліфікації. Відпустіть, будь ласка”.

– Вобщєм, викупили ми тебя у мента за сто гривень, – перебив майора Губа.

Майор від несподіванки закашлявся і здивовано зиркнув на капітана. Але той впевнено підморгнув йому, мовляв, не переживай, я знаю, що роблю.

– Ти тєпєрь нам вісіш, как зємля колхозу! Ми тебя от страшного позора спаслі.

Віцентійович ще більше зблід і почав вивертати усі свої кишені. У кишенях було порожньо.

Він у розпачі обхопив голову руками – і жахнувся, відчувши під пальцями голий череп…

– Це так у витверезнику постарались, – збрехав майор, опускаючи очі. – Ми трішки спізнились…

Віцентійович повільно встав з ліжка і підійшов до дзеркала. Побачивши своє відображення, він схопився за серце…

Майор Затикач кинувся до телефону викликати швидку допомогу.

 

* * *

Через місяць Віцентійовича виписали із кардіологічного відділення обласної лікарні. Брат Мар’ян  прислав за ним службовий автомобіль.

Забувши старі правила, Віцентійович у той  же день прийшов до школи. Директор був на місці.

Глянувши на змарніле обличчя Віцентійовича, на його короткий сивий “їжачок”,  директор співчутливо промовив:

– Як же вас підкосило…

Віцентійович мовчки поклав на стіл лікарняний лист.

– Повинен вам сказати, – почав директор після довгої паузи, – у школу прислали нового вчителя історії…

Віцентійович насупився. Такого він не чекав.

– Ніхто не знав, скільки триватиме ваша хвороба, а мені потрібно було забезпечити учбовий процес. Хтось же повинен був читати дітям історію, – вибачався директор.

– Та ви не переживайте! Кілька днів тому розрахувався вчитель військової підготовки. Пропоную вам узяти його години. Попрацюєте місяць-два, а на зимові канікули ми вас відправимо на курси підвищення кваліфікації…

Директор не договорив.

Віцентійович голосно застогнав, потім закрив обличчя долонями і гірко заплакав…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх