Facebook YouTube E-mail

Шкварка

Григорій Шкварчук (він же – Гришка Шкварка) вважався кращим в містечку столяром. Саме тому завклубом Микола Лисий «виписав» його для ремонту поламаних крісел. Робота була неважкою, але досить марудною. Гришка потратив на неї цілий день. Нарешті він двома точними ударами забив останнього цвяха і задоволено подивився на  результат своєї праці:

  • Ну, шо, Петровичу, приймеш євроремонт?

Завклубом пройшовся по залі, оглянув відремонтовані крісла і потис Шкварці руку:

  • Питань немає. Добре. Навіть дуже добре!
  • По іншому не працюємо, – відповів столяр. Тепер з тебе – свіжий анекдот, а потім підписуй наряд – і по хатах…
  • Анекдот… – завклубом на мить задумався. – Ага… ось, слухай. Дзвонить свекруха невістці:
  • Як там мій Петро? Вдома не ночує?
  • Не ночує…
  • П’є?
  • Та п’є…
  • Б’є тебе?
  • Б’є, мамо…
  • Ну, нічого, головне, щоб здоровий був.

Шкварка цвиркнув щербатим зубом і засміявся.

  • Ясно… Хороший анекдот. Але якщо жінку хоча б зрідка не бити, порядку в сім’ї не буде. Ще батько мені казав: «Щоб жінка була доброю, треба щоб рука у чоловіка була важкою».
  • Чия б коза мекала… Невже ти на свою можеш руку підняти?
  • А як же… – Шкварка витер рукавом спітнілий лоб, – якраз вчора і ляснув її по пиці. Несильно, але нехай знає, хто в хаті господар.

Завклубом не повірив. Малий, худенький Шкварка був на голову нижчий від своєї Настуні. Люди дивувалися, як це Бог таких парує… Жінка працювала вихователькою в дитячому садочку. Якесь маля колись назвало її «великою тьотею». Відтоді це прізвисько міцно приклеїлось до виховательки, котра  й сама стидалася свого високого зросту і міцної статури. Настуню поважали і… боялись. Особливо після того випадку, коли вона вирішила «серйозно» поговорити з батьком, який постійно «виховував» свого п’ятилітнього сина стусанами і потиличниками. Після цієї розмови хлопчик перестав заїкатись, зате у батька на одного зуба стало менше…

  • А не боїшся, що вона здачі дасть? – запитав завклубом.

Шкварка засміявся:

  • Хіба може жінка вдарити чоловіка?..
  • А чом би й ні, – усміхнувся завклубом, раптово пригадавши знаменитий «виховний захід» Настуні.
  • Та я ж… хазяїн, годувальник сім’ї… – обурився Гришка.
  • А якщо їй шлея під хвіст попаде, і вона в гніві забуде, що ти її законний муж і годувальник…
  • З Настунею таке не трапиться. Вона в мене смирна…

Шкварка задумався:

  • Хоча, ти знаєш, мабуть, і в курки норов є, бо не завжди яйця несе… Жінка після вчорашнього зі мною не розмовляє. Вранці сніданок мовчки на стіл поставила і в хлів порати пішла…
  • А цікаво, із-за чого ви горшки побили.
  • Та, можна сказати, із-за її фанаберій. Зайшла в хату, сіла та й каже: «В магазин духи завезли. Французькі… Сімсот гривень баночка. Пахнуть солодко, я нюхала… Баби поспорили, хто їх у нас купить. Кажуть, що тільки головиха собі таке може дозволити»…

А я візьми, та й ляпни: «Знаєш, що про головиху хлопці  кажуть? Не знаєш? То знай: «В нашому колгоспі залишилось тільки дві корови: одна з них – на фермі, а друга – жінка голови».

А Настя мені: «Ото ж! Правду хлопці кажуть… Але послухай, я тебе колись про щось просила? Згадай, просила? Не просила! А зараз прошу… Давай купимо духи. Я про них ще зі школи мрію».

Це ж треба було придумати! Духи – за сімсот гривень! З глузду з’їхала! Я аж за голову взявся. Невже дешевших немає… Та й час знайшла… Дітям допомагати потрібно, баню хочемо будувати… І так з останніх сил тягнемося. А тут взяти й викинути сімсот гривень. Ні, думаю, не так буде, як ти хочеш, а так буде, як Бог дасть…

Шкварка перевів подих і подивився в очі завклубові:

…Я, Петровичу, оце таке лише подумав, але Настуні нічого не сказав, стримався. Вона ж руки в боки взяла і точно, як прокурор: «Ти мені з часу весілля ніколи навіть квіточки не вручив, не те щоб якісь подарунки. У других жінок чоловіки завжди уважні, ввічливі, а ти вже й слова ніжного сказати не можеш… Стидаєшся, чи розучився… Жлоб ти!»

Я аж дихати перестав. «Це хто жлоб, – питаю, – це я – жлоб»… А вона мені знову: «Жлоб!»

Тут я не витерпів, скипів і ляпнув долонею по її губах. Без сили вдарив, так сказати, для порядку, а вона  одразу в сльози…

Знаєш, мені її навіть жалко не було, бо зачепила, можна сказати, за живе, до самої печінки дістала…

В «других жінок»… – кажеш… –  А те, що ми нову хату збудували на два поверхи з усіма удобствами – це що, не рахується? А двох дітей в люди вивели, вищу освіту дали – це теж нам з неба впало… Хто ще з «других чоловіків» на таке спромігся…

Ти знаєш, наче і слухає мене, але нічого не чує.  Не доходять до неї мої слова. Як ото їй щось пороблено… Нагумселилась, очі – на мокрому місці… Жінка, одним словом… Що з неї візьмеш, коли вона Богу молиться, а в чорта вірить…

  • О-го, то ви серйозно поцапались, – завклубом співчутливо схилив голову набік.
  • Та… милі чубляться – тільки любляться.
  • Можу помогти вам помиритись.

Завклубом дістав з кишені якихось два папірці.

  • Вважай це премією.
  • Що це? – зацікавився Шкварка
  • Запрошення на виставу. У нас тут завтра цирк виступає. Візьміть. «Віп»-місця у першому ряду. Беріть! Можна сказати, від серця відриваю…

Шкварка узяв запрошення.

  • Цирк – це ж, для дітей…
  • Чому ж для дітей, – обурився завклубом. – Цирк – це один із найскладніших і найвидовищніших видів мистецтва. Досягти успіху тут можуть тільки ті, хто займається ним з раннього дитинства. За популярністю, цирк, після естради, на другому місті в світі! Він розрахований як на дитяче, так і на доросле сприйняття…

Микола говорив так, наче читав лекцію.

  • Гаразд, – погодився Шкварка, – прийду… Тобто прийдемо, – швидко виправився Гришка.
  • І повірте мені, не пожалкуєте…
  • Вручу їй ці білети замість… квіточок, які вона так любить… – тихо пробурмотів Шкварка. – Скажу: «Це тобі від жлоба». Правду кажуть: вони нам тільки глазки строять, а ми їм строїм… щастя…

 

2.

Наступного вечора подружжя Шкварчуків чинно сиділо в самому центрі першого ряду поруч із самим головою колгоспу та його дружиною. Настуню це сусідство бентежило. Вона червоніла, озиралася, постійно витирала хустинкою куточки густо нафарбованих губ. Місця за Великою Тьотею на кількох наступних рядах були порожні. Займати їх ніхто не хотів, бо тоді б усю сцену їм закривала широка Настунина спина. Гришка вів себе вільніше, він голосно вітався зі знайомими, жартував…

Коли погасло світло, Настуня полегшено зітхнула.

Зазвучала музика і вистава розпочалась. Вона була веселою і яскравою.

На сцені, змінюючи одне одного, з’являлися розмальовані клоуни у смішному вбранні, гнучкі акробати, спритні фокусники, які з носів поважної публіки витрусили з піввідра п’ятикопійкових монет…  

В розігрітому залі раз-по-раз спалахували оплески.

Шкварка був задоволений. Він бачив, що Настуні подобається концерт.

Нарешті ведучий оголосив останній номер програми і викликав на сцену силача Дмитра Бедила.

Силач мав високий зріст і велетенські м’язи.

На очах вражених глядачів він гнув підкови, рвав залізні ланцюги, рукою, наче важкелезним молотом, заганяв цвяхи у дошку-сороковку…

Публіка не шкодувала своїх долонь для оплесків.

  • А зараз, – голосно сказав ведучий, – смертельний номер! Усіх глядачів зі слабкими нервами просимо негайно залишити зал!

Присутні завмерли.

Під тривожний барабанний дріб Бедило став жонглювати великими гирями.

Це було захоплююче видовище. І, дійсно, саме для тих, хто мав міцні нерви.

Атлет підкидав снаряди вище голови і приземляв на свої широкі плечі…

В залі стояла мертва тиша.

Раптом в один із  найбільш напружених моментів Гришка викрикнув: «Брехня! Я все бачив… Бутафорія… Гирі несправжні!»

Дехто з глядачів зневажливо засвистів.

Ображений Бедило поставив гирі і підійшов до краю сцени:

  • Хто це у нас тут Хома Невіруючий?

Він поманив Шкварку пальцем:

  • Підніміться і перевірте!

Настуня непомітно поклала свою важку руку на Гришкове коліно.

  • Чого його перевіряти, і так ясно.

Силач засміявся:

  • А ви все-таки перевірте…

Гришка заперечливо похитав головою.

Бедило зістрибнув зі сцени і горою навис над Шкваркою.

  • Треба відповідати за свої слова. Підніміть гирю!

Гришка зрісся зі стільцем і став майже непомітним.

  • Я встидаюсь, – хрипко сказав він під регіт глядачів…
  • Не чіпайте його, він пожартував, – голосно заступилася за чоловіка Настуня.

Бедило повернув голову в бік жінки. Очі у нього засвітились.

  • А є в залі ті, хто не стидається і не жартує? Ось ви, наприклад.…

Настуня замахала руками:

  • Ну що ви… Хіба можна жінку заставляти піднімати таку вагу…
  • А ви не піднімайте. Аби дізнатись, що яблуко червиве, не обов’язково його з’їсти…

Атлет не відводив погляду від зніяковілої жінки.

  • Вам нічого важкого не потрібно робити. Штовхніть снаряд, скажемо, ногою. Якщо гиря бутафорська, вона впаде… Ну, сміливіше.
  • Давай, Велика Тьотю, виведи його на чисту воду… – пролунав з гальорки чийсь голос.

Глядачі знову засміялись.

Настуня демонстративно хрестила руки на грудях.

  • Будь ласка, публіка просить, – продовжував насідати циркач.

Жінка скромно вдавала, що не чує силача.

  • Я про такого «контролера», можна сказати, все життя мріяв… Піднімайтесь.

Бедило подав Настуні руку.

  • Перевірте його, Настасіє Степанівно, добре перевірте, бо виходить, що за наші гроші нас же й дурять! – дружно стали заохочувати виховательку глядачі.

Настуня повільно підвелась зі свого місця.

Очі у Шкварки стали великими і круглими…

  • Ти куди?
  • Я зараз… – сказала Настуня і несподівано швидко вийшла на сцену.

Вони стояли поруч – цирковий силач і вихователька дитячого садочка. Публіка вражено замовкла. Зростом і статурою жінка майже не поступалася Бедилу.

  • Починайте ревізію, – з усмішкою сказав циркач.

Настуня видихнула повітря, наче перед стрибком у холодну воду і правою рукою взялась за гирю…

Того, що сталося далі, не чекав ніхто: вихователька спочатку проворно закинула гирю на плече, а потім різко підняла над головою…

В залі вчинився страшний галас, глядачі посхоплювались зі своїх місць, аплодували, свистіли, тупотіли ногами…

Настуня стояла посеред сцени з піднятою гирею і зляканими очима дивилася в глибину вируючого залу.

  • Досить… опускайте гирю, – крикнув Бедило.

Але Настуня його не чула.

  • Опускайте снаряд! Це може бути небезпечно! Давайте, я вам допоможу.

Бедило підступив до жінки.

На лобі Настуні з’явились дрібні крапельки поту, піднята рука помітно почала тремтіти.

  • Кидай, бо гилу заробиш, – прорізайся крізь неймовірний  гамір стривожений голос Шкварки.

Почувши чоловіка, Настуня розтиснула пальці і спритно відступила в сторону.

Величезна гиря полетіла повз остовпілого силача і гепнулась на дерев’яну сцену. Почувся голосний тріск, в усі сторони полетіли друзки.

Здавалося, що крики і регіт публіки знесуть дах зі старенького клубу…

Коли лемент трохи вщух, зніяковіла Настуня зазирнула у чималу дірку, яку пробила на сцені гиря, і підвела погляд на чоловіка:

  • Доведеться тобі ремонтувати…
  • Це ми запросто… Це нам – раз плюнути… Це нам, як в баню сходити, – з полегшенням промовив Шкварка.

Саме в цей момент абсолютно забутий публікою Бедило несподівано опустився на одне коліно, взяв Настунину руку і торкнувся її губами.

Зал завмер.

Потім силач легко підхопив жінку, швидко зійшов зі сцени і акуратно посадив її на стілець поруч з Гришкою. У глядачів знову почалась істерика.

Зніяковіла Настуня затулила розпашіле обличчя долонями, а Гришка підвівся зі свого місця і картинно почав вклонятися публіці…

Додому Шкварчуків проводжали всім кутком. Настуня йшла поруч з чоловіком, тримаючи його під руку. Розмова раз-по-раз поверталася до того, що діялося в клубі:

  • Оце був цирк…
  • Здається мені, Настасіє Степанівно, що цей Бедило до вас «не рівно диха»…
  • Ага… Причепився, як реп’ях до штанів.
  • Цікаво, чи пробилася гиря до центру землі?..
  • Ви, Настасіє Степанівно, стояли на сцені, як ота американська статуя…
  • Точно, – погодився Гришка, – тільки замість факела в руці двохпудова гиря…

Настуня мовчала, але її гарячі щоки тихо світили  крізь густі сутінки…

 

3.

Наступного дня, після сніданку Гришка рішуче промовив:

  • Одягайся, підемо купляти твій… одеколон.

У Настуні з рук вислизнула чашка.

  • Ти не жартуєш?
  • Які жарти. Хіба така жінка, як ти, не достойна мати все, що забажає…

Гришці було важко підняти очі на дружину.

Настуня розцвіла:

  • Це ти говориш серйозно?
  • Серйозніше не буває.

Жінка ще раз уважно подивилася на Гришку.

  • Чого так дивишся, я слів на вітер не кидаю!
  • Я казала не про одеколон, а про духи…
  • Яка різниця!.. Слухай, не грай мені на нервах. Ще одне слово – і їй-бо передумаю!
  • Добре, добре… Я зараз, я швиденько… – закопошилась дружина і почала розв’язувати фартух.
  • Гроші ж не забудь узяти! Знаєш, де лежать…

Через декілька хвилин Шкварчуки були вже на вулиці. Перед магазином Гришка жестом зупинив Настуню, турботливо поправив на ній комірець куртки. Потім підійшов до важких дверей і широко розчинив їх перед дружиною. Людей в магазині було мало, і подружжя швидко дочекалося своєї черги. Гришка підморгнув продавщиці:

  • Привіт, кума! Хочемо купити духи… французькі. Де вони у тебе?
  • Духи… французькі? А, ви знаєте, їх немає…

Продавщиця винувато закліпала довгими накладними віями.

  • Як це – «немає», – здивувався Гришка, – Куди ж вони поділися?
  • Продали… Ще вчора продали… Їх головиха купила…

Почувши ці слова, Настуня відвернулася до вікна. Гришка закусив губу:

  • За цими нашими… олігархами хіба щось колись захопиш…

Настуня  потягла чоловіка за рукав:

  • Не мели дурниць. Ходімо додому.
  • Зачекай, – уперся Шкварка. – Треба вияснити…
  • Що тут виясняти… Пішли…
  • Ех, як бідному женитись, то й ніч мала… – буркнув Шкварка.

Але Настуня його вже не чула. Вона відчинила двері і швидко пішла з магазину.

Гришка подався за нею.

  • Зачекай! – крикнув він дружині.

Настуня неохоче спинилась.

  • Сонечко моє… – почав захеканий Шкварка, – та не переживай так через ці духи. Хочеш, завтра разом поїдемо в область, інші купимо… Мабуть, там і кращі є, і дорожчі.

Жінка закусила губу.

  • Маківко моя червона… – швидко почав говорити Гришка, – рибко моя золота, мені ж для тебе нічого не шкода, бо ти… ти – найкраща жінка в світі! Чуєш, найкраща!

Настуня відвернула обличчя.

  • Ну як же тебе втішити, га? – забідкався Шкварка. – Хочеш… хочеш прямо зараз поїдемо за тими духами?.. Чого ти мовчиш, сонечко? Скажи щось…

Дружина заховала обличчя в долонях.

Шкварка взяв її за руки:

  • Зозулько моя, все життя тобі буду дякувати і за дітей наших, і за те, що ти – хазяйка, яких пошукати треба… Я… я.. люблю тебе… Сильно люблю, чесне слово.

З очей Настуні повільно потекли сльози.

Шкварка заходився витирати їх долонями.

Дружина заплакала ще дужче.

  • Не плач, зайченятко моє… Не плач, люди дивляться… Знай, будеш ти у мене ходити і в духах, і в шовках… Бо заслужила. І та ж сама головиха тобі ще позаздрить… А я… щоб колись тебе хоч пальцем, хоч мізинцем зачепив, – це вже ні… Слово даю! Віриш?

Настуня закивала головою, але плакати не перестала.

  • Перестань, – знову попросив Гришка. – Причепилась ти до цих духів… Кажу тобі, завтра ще кращі купимо.
  • Я не через духи плачу, – схлипуючи проговорила Настуня.
  • Не через духи? – перепитав Гришка. – А через що?

Настуня знову зайшлася сльозами.

  • Через що, скажи…
  • Ти мене сьогодні сонечком назвав. Сонечком і зо-зозулькою, розумієш?… Я від тебе таких слів уже двадцять п’ять років не чула…

Губи Гришки також затремтіли.

  • Тепер щодня по сто раз буду тебе так називати…

Шкварка спробував відшукати ще якісь ніжні слова, але натомість стис дружину в обіймах.

Різниця в зрості була великою, і Гришка головою підпер Настунине підборіддя…

Тому він не міг бачити, як крізь хмари сліз на обличчі жінки пробивається яскраве сонце усмішки.

 

4.

…Перехожі вражено вклякали: посеред вулиці, обнявшись, стояли двоє немолодих людей.

Чоловік і дружина.

Низенький і худий Гришка та висока й кремезна Настуня. Стояли і радісно… плакали.

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх