Facebook YouTube E-mail

Слава Богу

Л. Кочетовській

 

Ранок почався кепсько.

Квитків у плацкартні і навіть у купейні вагони не було. Довелося значну частину своєї аспірантської стипендії потратити на квиток до спального вагону…

Настрій одразу зіпсувався.

Добре, що хоч потяг прийшов вчасно. Заспана провідниця байдуже зиркнула на квиток і відступила від дверей, пропускаючи мене до тамбуру.  У вагоні було тепло й пахло кавою.

Я відшукав своє купе, тихо постукав у двері.

  • Заходьте – почувся бадьорий голос.

За столиком, тримаючи в руках склянку чаю, сидів літній  чоловік.

  • Добрий ранок, – привітався я.
  • Дуже добрий ранок! – посміхнувся незнайомець. – Слава Богу, бо я вже заскучав зовсім. Десять годин у дорозі, а немає з ким і словом перемовитися. Намагався розговорити провідницю, але вона така непривітна… Діти взяли такий дорогий квиток, щоб мені було зручно, а вийшла така незручність…

Я зняв із себе пальто й шапку, закинув на багажну полицю розпухлий портфель.

Потяг рушив.

  • Давайте знайомитись…

Він простягнув мені міцну руку і назвав себе.

  • Василь Якович.
  • Сергій…
  • А по-батькові?..
  • Петрович…
  • Дуже приємно, Сергій Петрович… Ви – до столиці?..

Я мовчки кивнув головою.

  • Живете там чи працюєте?
  • Навчаюсь…
  • Значить, студент.
  • Аспірант, – поправив я співбесідника.
  • Аспірант… – Василь Якович зблиснув очима. – Аспірант… Це той, хто вчиться на… викладача? Цікаво… Хіба у наших аспірантів зараз така зарплата, що вони можуть дозволити собі шістдесят кілометрів не на електричці їхати, в спальному вагоні?
  • Що вам сказати… Електричка лише через три години… Плацкартних і купейних квитків не було, – став зніяковіло виправдовуватись я, – а в мене через місяць захист дисертації. Науковий керівник терміново до себе викликав. Просив, не запізнюватись…
  • Он воно що… Тоді все зрозуміло… Заради такого випадку і всю зарплату потратити не гріх.
  • …У аспірантів – не зарплата, у нас – стипендія… курям на сміх. Шкодую, звичайно, що довелося за «ес ве» заплатити, але нічого не зробиш….
  • А ви не шкодуйте. Все, що відбувається, відбувається на краще, повірте мені… Чаю будете? Я пригощаю…
  • Не відмовлюсь…
  • Тоді принесіть, будь ласка, кип’яточку… Заварка і цукор у мене свої…

Я вийшов в коридор, націдив з вагонного „титану”  у склянки гарячої води і повернувся в купе. Василь Якович тим часом розклав на столику плавлений сирок, порізану тонкими кружальцями ковбасу, апетитні пироги…

  • Милості прошу! Що Бог послав. Звиняйте, хліба забув узяти… Будемо їсти пироги…
  • Ну навіщо ви… Я вже встиг перекусити…
  • Еее… Коли це було…

Василь Якович насипав  з невеличкого пакетика прямо у кип’яток пахучої заварки.

  • Сміливіше, – заохотив він мене. – Краще переїсти, аніж недоспати…
  • Дякую…

Я нерішуче взяв у руку пирога.

Мій попутник голосно сьорбнув із склянки гарячого густого чаю:

  • Оце повертаюся з рідних місць. Запросили мене на храмове свято… Правда, зараз це називається – день села… Вірите, наче в молодості побував. Стільки вражень і спогадів…
  • Мабуть, давно не були на батьківщині? – ввічливо запитав я.
  • Років з десять. Діти вмовили нас з дружиною переїхати до них під Київ. Тепер у нас тут, так би мовити, родинне гніздо. Живемо всі гуртом… Раніше доглядали внуків, тепер уже і правнуків доглядаємо… Велика родина – це й радість велика … У нас з дружиною наче б то усе є, і скучати ніколи, а ось за місцями, де все твоє життя пройшло, скучаємо… Та ще й як скучаємо… Здається, крикне хтось, покличе – і пішки пішов би туди, де пуповина твоя зарита… Ви мене розумієте?
  • Розумію, звичайно…
  • Знаєте, проживши багато років, я впевнився, що, мабуть, нам усім потрібно вчитись довіряти долі. Довіряти і завжди йти їй назустріч… Бо долю, як відомо, не обдуриш.

От були б сьогодні купейні чи плацкартні квитки у касі – і ми б з вами не зустрілися, і я б увесь шлях до Києва провів би на самоті… А так, слава Богу, ваша несподівана неприємність обернулася для мене несподіваною приємністю… Правду кажуть, будь-яка палиця має два кінці…

  • Мабуть, ви маєте рацію.
  • Я знаю одного чоловіка… це мій двоюрідний брат… Так от, він, навіть коли трапляється щось дуже лихе, завжди повторює: «Слава Богу, що так сталося»… Якщо ж його хтось перепитує: «Чому?», відповідає: «Слава Богу, що саме так трапилось, бо все могло бути набагато гірше».

Ім’я мого родича, як і моє, – Василь…  Але в селі всі чомусь називали його Васьком…

Василь Якович на мить задумався…

  • Пригадується мені така історія… Сталось це давно, до війни… Васько тоді ще хлопчиком був і жив з батьками… У них з двору кобила зійшла… Гарна була кобила… Слухняна, роботяща…
  • Кобила з двору зійшла… як це розуміти?.. – спитав я, не приховуючи своєї цікавості.

Мій співрозмовник поблажливо посміхнувся:

  • У вас одразу відчувається міський житель… Таке час від часу трапляється з тваринами… Вони, як і люди, іноді йдуть, так би мовити, в загул… прямо-таки зриваються з повідка… Скажемо, спокуситься кобила якимсь жеребцем, от і залишає напризволяще своїх господарів… Допоки вона не натішиться, заманити її ні в двір, ні в стайню неможливо… Отож зійшла у моїх родичів кобила з двору, а Васько перехрестився, й каже: «Слава Богу!». Батько почув та як вперіщить його по спині батогом: «Що ти патякаєш! Бог у нас годувальницю забрав, а ти йому ще й дякуєш»…

У хлопця сльози з очей аж хлюпнули, але він у відповідь батькові – ні слова… Не повірите, пройшов майже рік, і кобила повернулася. Не сама повернулася, а з двома лошатами… Васько знову на весь голос: «Слава Богу»!.. На цей раз батько лише головою похитав: «От вже вродись та вдайся»… А хлопець до нього:

  • Тату, а можна я за жеребчиками доглядати буду? Я зумію… І об’їжджати їх зможу…

Батько погодився.

Васько від коней не відходив. Зі школи прибіжить, уроки сяк-так зробить – і знову в конюшню…

Одного разу батько прийшов додому аж чорний:

  • Коней треба у колгосп здати, інакше у куркулі запишуть, а в радянської влади з куркулями – розмова коротка…

Через день-другий коней привели до колгоспу. Але це не допомогло.

Похмурого осіннього ранку на ґанку загупали важкі чоботи. Спочатку забрали батька. Через три тижні приїхали за матір’ю. Васько, збиваючи босі ноги, довго біг за швидкою бричкою, яка везла матір у безвість, аж поки бричка не зникла за недалеким лісом… В осінніх калюжах мерз жовтий місяць, холодний вітер примушував кланятись голі дерева, а хлопець стояв на розбитій дорозі босоніж … Стояв мовчки, заплющивши очі і стиснувши кулаки…

Пішов дощ зі снігом… Васько не відчував холоду. Стояв, майже не дихаючи… Тоді, мабуть, вперше він забув сказати: «Слава Богу»…

Ні, не забув… Не зміг…

Повернувся в нетоплену хату в густих сутінках. Запалив каганець, став на лавку, зняв з покуття ікону, загорнув її у вишитий матір’ю рушник і поклав до старої скрині…

Я помітив, що очі Василя Яковича на мить стали вологими, але він швидко прогнав з обличчя сум.

  • …Усі передвоєнні роки хлопець не жив – бідував… Вранці йшов у школу, а коли повертався, порався в городі чи на подвір’ї. Сусіди і родичі, як могли, допомагали йому: латали одяг, варили їсти… Іноді в сумну Васькову хату приходили вчителі на додаткові уроки. Школу він закінчив з гарними оцінками.

Від батьків Василя не було ніяких звісток, про них в селі боялися навіть згадувати. Добрі люди порадили хлопцю написати заяву в колгосп. На загальних зборах заяву Васька підтримали одностайно.

Працював хлопець на конюшні. Добре працював. Робота, як кажуть, і горіла, і диміла в його руках.

Коли приходив вечір, він сідлав одного із колишніх своїх жеребчиків і нишком скакав у сусіднє село до Ганни. В школі вони сиділи за однією партою, і вже тоді кращої й вродливішої дівчини для Васька не було. Ганна, дійсно, мала особливу вроду: вона була стрункою, рухливою, з довгою золотою косою… В цю косу дівчина, на думку Васька, вміла заплітати сонце.  Голос у Ганни звучав, наче мідний дзвіночок чи як срібна розмова чистого струмка з кам’янистим берегом. Але найбільше вражала її  посмішка. Вона освітлювала душу кожного, хто хоч раз розмовляв з дівчиною, освітлювала до самісінької глибини, до тих найтемніших закутків, яких ми самі боїмося і завжди приховуємо від інших… Ой, як багато парубків готові були заради неї йти хоч на край світу, але вона чомусь вибрала Васька – щирого, роботящого, але, чесно кажучи, якогось непоказного…

Василь Якович перервав розповідь і весело посміхнувся. Потім він винувато покрутив сивою головою:

  • Щось мене на лірику потягло… Аж самому ніяково… Вибачаюсь… Це тому, мабуть, що, чесно кажучи, сам був добряче закоханий в Ганну.

Мій співбесідник сказав те, про що я вже і сам здогадався.

  • Вам ще не набридло мене слухати? – несподівано запитав мене старий.
  • Що ви, що ви… ні! Мені дуже цікаво. – заспокоїв я його. – Ви захоплююче розповідаєте! Я аж заслухався…
  • Ну, слава Богу! ..

Василь Якович влаштувався зручніше на купейному дивані і продовжив:

  • Ганна мала старших братів – трьох губатих здорованів. Вони вже кілька разів перепиняли Васька: забудь дорогу до нашого села, інакше ноги переламаємо…

Васько дивувався з того, як влаштований світ. Сестра, наче весняна пахуча квітка, а брати – ну як колючі будяки обабіч курного шляху…

Увечері вони в черговий раз перестріли Васька. Старший схопив жеребця за вуздечку, двоє інших стягли хлопця з коня на росяну траву.

  • Ми тебе попереджали?
  • Попереджали… – потупився Васько.
  • Ми тобі обіцяли ноги переламати?

Васько зблід. Він раптом зрозумів, що брати не жартують:

  • Хлопці, побійтесь Бога… Навіщо вам палиця… і що ви збираєтесь робити?
  • А нічого…

Старший брат зважив в руці важкого дубового ціпка.

  • Ну, яка нога першою переступила поріг нашого дому?
  • Не переступав я вашого порогу, – в розпачі закричав Васько.
  • Тоді яка нога першою ступила в наш двір, права чи ліва?
  • Не був я на вашому дворі, чуєте, не був…
  • Права, – відповів за Васька один із молодших братів.
  • Значить, права…

Старший брат коротко розмахнувся і щосили ударив дубовим ціпком по правій нозі Васька.

Почувся сухий тріск.

Ціпок від удару переломився надвоє.

Васько, мов підкошений, впав на землю.

Старший брат Ганни нахилився над ним. Послухав:

  • Дихає… Можна йти… Тепер він назавжди до нас дорогу забуде… Гм… А, може, навпаки… Завжди буде її пам’ятати…

…Васько прийшов до тями посеред ночі. Жеребець стояв поруч.

Почувши стогін хлопця, кінь заіржав і легенько тицьнув його в груди вологою і теплою мордою.

Васько, скрегочучи зубами від нестерпного болю, видряпався на широку кінську спину.

Лише під ранок жеребець привіз його до батьківської хати. Хлопець з величезними зусиллями доповз до ліжка і знепритомнів…

А коли прийшов до тями, то побачив над собою злякані очі Ганни.

  • Живий… Слава Богу, живий…

І на обличчя Васька впали гарячі солоні краплини.

  • Живий, слава Богу… – хлопець облизав покусані до крові губи. – А ти як тут опинилась?

Васько спробував підвестись на ліктях, але гострий біль знову вклав його в ліжко.

  • Потім розповім… Головне, як ти себе почуваєш? – забідкалась Ганна.
  • Не те, щоб зовсім добре, але слава Богу…
  • Говорити можеш?
  • То ж чуєш, що говорю…
  • До тебе гості…

Лише тепер Васько побачив біля дверей світлиці дільничного міліціонера.

Міліціонер зняв зі стриженої голови кашкета і підійшов до хлопця.

  • Кажуть на тебе бандити напали?

Васько, пересилюючи біль, зробив здивовані очі.

  • Які бандити?
  • Звичайні бандити…
  • Звідки ви, дядьку, це взяли… Я просто з коня впав. Щось, видно, жеребця злякало, ось він і рвонув… А я від несподіванки через його голову й перелетів.
  • Міліціонер нахмурив брови:
  • Не виходить – через голову… Через голову летять, коли кінь на бігу раптово зупиняється…
  • Так воно й було! Кінь спочатку рвонув, а потім став, як вкопаний…

Міліціонер уважно подивився Васькові в очі.

Хлопець витримав погляд.

  • А ти не брешеш?
  • Їй-бо не брешу.
  • Ну, гаразд. Одужуй…

І міліціонер тихо прикрив за собою двері.

Увечері брати Ганни привезли до Васька лікаря. Їздили за ним аж у райцентр. Допоки лікар оглядав ногу хлопця, брати, похнюпившись, підпирали спинами одвірок.

  • Перелом, – сказав лікар. – Справа серйозна… Треба б хлопця в район до лікарні везти, але дорога неблизька, боюсь, щоб не було запізно… Тому готуйтесь, зараз будемо накладати гіпс…

Коли лікар вийшов з хати, брати Ганни обступили Васькове ліжко.

  • Ти нам, хлопче, звиняй… Ми ж не знали, що у вас… того… любов… Ми думали – баловство…

Старший брат, акуратно поправивши ковдру, якою Ганна накрила зболеного Васька, винувато додав:

  • За те, що ти нас міліції не здав, окрема подяка…
  • Ну і слава Богу… – хлопець спробував посміхнутись. – Слава Богу, що не вбили… Але тепер з вас – милиці…

Ганна, з дозволу братів, залишилась доглядати скаліченого Васька. А через два місяці голова сільської ради видав їм свідоцтво про шлюб. Весілля вирішили не робити. Обійшлися тихою вечіркою.

Нога гоїлась повільно.

Згодом  виявилося, що кістки зрослися неправильно.

Васько став кульгавим на праву  ногу.

«Ну і Слава Богу, – втішав він Ганну, – мені ж не в футбол грати…»

Якогось дня хтось приніс до Васькової хати листа без зворотної адреси. Хлопець одразу впізнав мамин почерк.

Лист вони читали разом з Ганною.

Потім, пригорнувшись один до одного, довго сиділи мовчки на широкій лаві. Нарешті Васько підвівся, дістав зі старої скрині загорнуту в мамин вишитий рушник ікону, витер з неї пил і знову повісив на покуті…

…Звістка про початок війни з Гітлером застала Васька в райцентрі. Він саме привіз туди своє колгоспне начальство. Хлопець одразу зайшов у військкомат. Звідти його прогнали:

  • Який фронт! Ти що, з глузду з’їхав! Ми калік в армію не беремо!

Васько залишився в селі, а всіх чоловіків одразу підмели у військо.

Повернутись назад не судилось нікому…

Поклали на чужій землі свої відчайдушні голови і троє братів Ганни…

Коли прийшли німці, хтось доповів їм, що Васько свого часу добряче постраждав від радянської влади. Його призначили старостою села. Але староста не оцінив високої довіри окупантів. Він, як міг, допомагав підпільникам і партизанам, повідомляв про обшуки і облави, рятував односельців від відправки до Німеччини…

Каральні операції гітлерівців у районі Васькового села постійно провалювались. Фашисти запідозрили молодого старосту. Васько отримав наказ негайно втікати до партизан.

Наказ він виконав. Пішов у партизанський загін, забравши з собою в ліс Ганну.

Обнишпоривши все село і не знайшовши старости, розлючені  німці спалили його хату.

«Слава Богу, – сказав Васько, дізнавшись про це, – все одно потрібно було нову хату зводити»…

Нову хату вони з Ганною збудували лише через чотири роки після закінчення війни. На той час у них було уже двоє дітей – Марія і Антон.

Ще через рік Васько заочно вступив до сільськогосподарського інституту, і односельці обрали його головою колгоспу.

Восени п’ятдесят третього з далеких Соловків повернулася в рідне село Васькова мати. Обнімаючи стару, змарнілу жінку, він згадував, як  колись біг за швидкою бричкою, босими ногами розбиваючи у калюжах на гострі скалки жовтий лід осіннього місяця…

Тоді він не зміг цього сказати, а тепер безупинно повторював: «Слава Богу… Слава Богу… Слава Богу»…

Мати тихо раділа щастю сина. Правда, коли довідалась, що він став комуністом, спохмурніла і з докором похитала сивою головою…

Про долю батька і досі нікому нічого не було відомо…

Якось секретар райкому партії викликав Васька до себе в кабінет на серйозну розмову:

  • Ходять чутки, що ви… що ви в церкву ходите… Це правда?
  • Неправда… – тихо сказав Васько після довгої паузи.

Секретар райкому підозріло глянув на нього:

  • А чого ж у вас, що не слово, то «слава Богу»?..
  • Чого? – Васько потер широкого лоба і відвів погляд. – Це примовка у мене така. Ще з дитинства… Як такі слова по-науковому називаються…

Васько вдав, що замислився…

  • Здається, згадав… слова-паразити. Хтось матюки гне, а я чомусь саме таке кажу…
  • Ну, слава Богу, – заспокоївся секретар, – А то я вже грішним ділом став думати, що голова кращого в районі колгоспу – справжній релігійний фанатик. Хоча…

Секретар райкому звично забарабанив пальцями по зеленому сукну свого стола:

  • Хоча, як на мене, краще б ти матюки гнув…

…У цю мить в двері купе хтось голосно постукав.

На поріг стала провідниця:

  • Під’їжджаємо… Вам квитки потрібні?..

Василь Якович кинув здивований погляд на годинник.

  • Ого, як швидко пролетів час… Наговорив вам, мабуть, три мішки вовни…

Чесно кажучи, я пошкодував, що його розповідь так несподівано закінчилася.

Але крізь квадрат вікна купе на нас в усі очі вже давно дивився синій зимовий день.

Ми в чотири руки стали прибирати зі столу залишки свого сніданку.

За якусь хвилину потяг спинився.

  • Слава Богу, приїхали, – Василь Якович підвівся зі свого місця.

Я одягнув пальто і шапку, зняв з багажної полиці портфеля.

  • Вам допомогти? – запитав у старого.
  • Ні, ні… Не турбуйтесь. Мене дружина з онуком зустрічають. Ми домовились, що вони зайдуть у купе… Радий був знайомству…
  • Я також радий… Дякую за приємну розмову.
  • Це я вам маю дякувати, що врятували мене від самотності. Бажаю успішно захистити дисертацію.
  • Також бажаю вам усього найкращого. Може, ще колись побачимось…
  • Може і побачимось, – усміхнувся Василь Якович. – Як кажуть, це гора з горою не сходяться, а людина з людиною…

Я потис йому руку і вийшов з купе.

Біля відчинених дверей вагону юрмились зустрічаючі.

Мою увагу привернув високий юнак і старенька тендітна жінка в довгому пальто з хутряним коміром.

Пройшовши вдовж перону, я зупинився біля газетного кіоску, дістав з кишені пачку цигарок і запальничку…

Зробивши вигляд, що припалюю цигарку, повернувся в бік вагону.

Високий юнак саме забирав з рук Василя Яковича невелику шкіряну валізу.

Віддавши валізу, Василь Якович обнявся зі старенькою жіночкою, узяв її під руку, і вони рушили до стоянки таксі.

Йшли і про щось весело розмовляли, зазираючи один одному в вічі…

Тільки тепер я помітив, що мій вранішній співрозмовник сильно припадає на праву ногу…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх