Facebook YouTube E-mail

“Соломина”

Басюк був тенором.

І непоганим тенором.

Але під час навчання  у консерваторії він міцно засвоїв важливе життєве правило: краще переїсти, аніж недоспати. Тому постійно ріс вширину і вглибину, а виконувати філармонійну концертну норму з роками йому ставало усе важче й важче.

Норма збереглася ще з радянських часів і була чималенькою. На ставку з преміальними і прогресивкою солісту філармонії щомісяця потрібно було відпрацювати чотири “соломини”, тобто дати чотири сольні концерти і взяти участь у восьми колективних мистецьких акціях. Справжні професіонали називали ці акції “колами”.

Головний адміністратор філармонії Захар Абрамович, котрий завжди з гріхом навпіл стягував для Басюка необхідну кількість “колів” та “соломин”, раптом заявив:

– Більше приписками займатись не буду. Досить!

– Зорик, яка шлея тобі під хвіст потрапила?  – здивувався Басюк. – Ти ж мене знаєш!

– Знаю, тому й кажу: у тебе недобір трьох “колів” і однієї “соломини”. “Коли” я тобі прощаю, але якщо не відпрацюєш “соломини”, будеш без премії…

– Як же відпрацьовувати? Новий рік через два дні!

– Потрібно було раніше думати.

– Зорик, виручи старого товариша…

– Я сказав уже, що приписками займатись не буду. Не вистачало мені на старості років до в’язниці загриміти!

– До чого тут в’язниця… Я, можна сказати, без шматка хліба залишаюсь…

– Чому кожен артист нашої філармонії на свій шматок хліба хоче мій шматок масла, – тихо зітхнув адміністратор.

Басюк у розпачі заломив руки:

– Невже  нічим зарадити? Ти ж усе можеш…

– Не все.  Я за день тобі концерт, та ще сольний, не організую.

– Ну, а якщо добре подумати?

Захар Абрамович почесав потилицю:

– Є у мене одна резервна точка, – сказав він, вагаючись, – але попереджаю: їхати доведеться далеко…

– Хоч на край світу!

Адміністратор підозріло глянув на Басюка поверх окулярів:

– Я зараз зателефоную…

Через декілька хвилин Захар Абрамович поклав трубку і вдоволено потер руки:

– Порядок! Завтра увечері на тебе чекають. Але щоб туди потрапити увечері, виїжджати потрібно вранці. Зрозумів?

В обідню пору старенький “Рафік” повільно викотився за ворота філармонії. Окрім водія і Басюка, у ньому сиділа піаністка Елеонора Плечиста та молодший адміністратор Вовчик Стирт.

Дорога була важкою і справді далекою. Їхати потрібно було далі, ніж за край світу, – у найвіддаленіше село області. Воно мало звучну назву – Галюники.

Басюк постійно діставав з кишені наручний годинник без ремінця і демонстративно підносив його до очей, намагаючись цим хоч якось підганяти водія, але той, знаючи можливості свого автомобіля, вперто не хотів збільшувати швидкість.

Десь на середині дороги до Галюників “Рафік” раптом захарчав і зупинився.

– Так і знав! – заявив водій.

Басюк зблід.

– Ти знав! Подивіться на нього! Він знав! Якщо знав, чому поїхав на зіпсованій машині…

– Тебе не спитав.

Водій вийшов  з кабіни і почав шпортатись в моторі. Басюк  зціпив зуби і підняв комір благенького пальта.

Через годину водій витер ганчіркою забруднені руки і сказав:

– Усе в повному порядку! Будемо їхати вперед, чи, може, повернемо назад?

Вовчик Стирт і Елеонора Плечиста одночасно зиркнули на Басюка.

– Чорти б тебе побрали,  водила нещасний! Якщо не хочеш, щоб я  з твоїх зубів щебінь зробив, дуй вперед!

Водій зрозумів, що з ним не жартують, і натиснув на газ. Але все одно в Галюники концертна бригада прибула з двогодинним запізненням. Басюк приклеївся до вікна “Рафіка”.

– У хатах темно, і людей на вулицях не видно…

– Село! Усі в клубі сидять, –  засміявся Вовчик Стирт. – Захар Абрамович сказав, що тут концертів не було з 1812 року.

– Твої  слова та Богу у вуха, – Басюк перехрестився. – Давай на службовий вхід…

Водій підкотив “Рафіка” туди, де, за всіма правилами, мав знаходитись прямий вихід на сцену. Двері були зачинені. Басюк і Вовчик Стирт щосили стали грюкати у двері. Елеонора Плечиста, знаючи  з багатого досвіду, що у клубі має бути холодно, тим часом, почала натягувати довгу концертну сукню на  бавовняний спортивний костюм.

Двері нарешті відчинились. На порозі з’явився товстий чоловічок у накинутому на плечах світлому кожусі.

– Ви хто? – здивувався він.

– Ми – артисти. А ви хто?

– Я завклу-клубом, – сказав чоловік, запинаючись.

– Люди в залі є?

– Не-не знаю… Були. Я тут у кабінеті собі…

– Тримайте!

Басюк кинув на плече остовпілому завклубові своє пальто і скомандував:  

– Елеонора – на сцену!

Елеонора Плечиста, піднявши догори поділ концертної сукні і, демонструючи усю красу своїх обтягнутих червоним спортивним костюмом колін, прожогом кинулась за ним.

Басюк продерся крізь запилені куліси і вискочив на  погано освітлену маленьку сцену.

Людей у залі не було.

Лише у самому центрі першого ряду самотньо сиділа маленька жіночка у ватнику і м’яких валянках.

Басюк озирнувся на завклубом. Але той безпорадно розвів руками:

– У нас тут з області ще ніхто концертів не ста-ставив… Люди до такого не звикли. Почекали годину і розійшлись по ха-хатах. У Галюниках рано ля-лягають…

Басюк прикипів поглядом до обличчя своєї єдиної глядачки.

– Але ж ця жінка чомусь не пішла. Вона усе-таки дочекалась. Значить, вона вірила, що ми приїдемо! Значить наш концерт їй потрібен!.. Я буду співати! Я буду співати для неї одної…

Від несподіванки очі в Елеонори Плечистої стали великими і круглими. Вона випустила з рук товсту папку із нотами. Папка плюхнулась на брудну підлогу, піднявши хмару пилу. Листки розлетілись по сцені.

Завклубом підійшов впритул до Басюка і, кивнувши головою у напрямку жінки, стиха сказав:

– Це – моя при-прибиральниця…

– Мені байдуже, хто вона за професією. Я думаю, що своєю… – Басюк запнувся, підшукуючи відповідне слово, – своєю… відданість справжньому мистецтву вона заслужила нагороду. Я буду співати лише для неї!

– Ви не зрозуміли, – знову втрутився завклубом, – вона не вас чекала… Добру годину назад я їй мав дати ко-команду, щоб прибрала зал, помила сцену і йшла додому, але заюшився в кабінеті і забувся…

Басюк повільно опустив очі і почав пальцями розтирати скроні.

Прибиральниця піднялася з місця і вийшла із залу.

– Не пере-реживайте так, приїдете в наступному році. – весело промовив завклубом. – А якщо дуже хочете спі-співати, то поспівайте у мене в ка-кабінеті. Там є все не-необхідне… А за чаркою і співається кра-краще!

Після четвертої чарки Басюк заспівав.

У завклубом відвисла щелепа.

Водій і Вовчик Стирт перестали дзвеніти алюмінієвими виделками.

Елеонора Плечиста від задоволення заплющила очі.

Басюк забув про свою невдалу “соломину”, про загублену премію, про холод і довгу дорогу додому…

Він співав. Співав так, як не співав давно. Чисто і вільно. Співав для власної насолоди. Співав довго.

Басюк не міг бачити, як навшпиньках підкралася до дверей кабінету маленька жіночка-прибиральниця.

Як вона обперлася на високу швабру і завмерла.

Як стояла і зачудовано слухала…

Слухала довго.

Очі її були вологими, але обличчя осявала щаслива усмішка…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх