Facebook YouTube E-mail

Тренер

Роман

 

Я вже давно перестав літати вві сні. Та мені ще й досі сниться дитинство.

Сняться тиха дідова хата з вікнами у сонячний дощ і вічними пахощами свіжого хліба, меду та яблук; дивовижні бабусині казки і пісні, які піднімали мене на широкі крила і несли у незвідані світи; ніжні мамині руки, один дотик яких гоїв рани і тамував біль; короткі оповіді батька про страшну і тоді ще таку близьку війну…

А ще був у моєму дитинстві футбол. І була людина, від якої я вперше почув: “Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний!”

Ця людина залишалась поруч з нами недовго. Коли її не стало, для нас закінчилось дитинство …

Наприкінці серпня усі ми – колишні слобідські курчата – завжди збираємось на зарослому споришем маленькому стадіоні у селищі, де промайнули наші дитячі роки. Згадуємо…

Потім, розділившись на дві команди, обовязково граємо в футбол. А після гри – якою б вона не була і як би не закінчилась – бємо пенальті…

У цієї людини був лише один знаменитий учень – справжній кумир хлопчаків усієї держави у далекі вісімдесяті… А ми…

Після нього з нами намагалися працювати інші фахівці… Не вийшло. Ніхто з нас так і не виріс у великого  футболіста.

Ми стали лікарями, вчителями, водіями, інженерами, шахтарями, навіть заслуженими артистами… Але не футболістами. Так склалось. Так розпорядилось життя…

Пройшло багато літ, в нас уже важко впізнати колишніх слобідських курчат. Та ми ще досі – одна команда.

Його команда.

Команда Тренера…

 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

1.

У селищі всім давали прізвиська.

Влучні, гострі, смішні…

Вони швидко розносилися по хатах, на диво точно відображаючи характер багатьох селищних жителів.

Несподіване, але завжди дотепне, а іноді навіть образливе слово чіплялося до людини, як сухий реп’ях до штанів, замінюючи їй прізвище, ім’я, по-батькові, посаду, походження, сімейний стан…

Зазвичай до дітей клеїлося прізвисько батька або матері, але з коротким визначенням «малий» чи «мала».

У селищі мешкали малі і старі Гультяї, Шкарбуни, Коники, Сопливі, Бляшані, Звіздануті, Гнойові, Ротаті і Чорнороті, Солов’ї і Соловейовичі, Злодюгани і Жандарми, Сексоти, Бражники, Свинюки…

Ображатись на ці прізвища було даремно, оскільки ніхто не знав, коли і, найголовніше, звідки вони беруться.

 

2.

Його прозивали Тренером.

Жив Тренер на Злодіївці. Так ще у довоєнні часи мешканці селища перехрестили вулицю Воровського.  

Мав він невеличку однокімнатну квартирку у “шпаківні” – дерев’яному заводському будинку, де, окрім нього, тулилось з десяток сімей. Жив самотньо.

На місці лівої руки у Тренера висів жовтий протез. Подейкували, що раніше у нього була сім’я, але дружина чи то трагічно загинула,  чи то покинула його, коли він повернувся з фронту калікою.

Навіть у найгіршу погоду Тренер ніколи не носив шапки чи кашкета, підставляв дощу і снігу свою білу голову.

Ходив він у короткій потертій шкірянці, з-під якої хлопчачо визирав смугастий тільник – спогад про фронтову матроську юність.

Ставилися до нього з повагою.

У селищі він з’явився після війни. Працював на цукровому заводі технологом. Справу свою знав. Але коли пішов на пенсію, зовсім перестав заходити до заводської контори.

Днями пропадав у селищній бібліотеці або просиджував на ставку з вудочками. Зрідка його можна було побачити у чайній з пузатим кухлем пива і таранею власного приготування.

Навесні, коли розпочинала сезон заводська футбольна команда, Тренер не пропускав жодного матчу. На стадіон приходив завчасно. Діставав з кишені газету, акуратно застеляв нею широку лавку і лише після цього сідав на почорнілі від часу дошки. За матчами завжди спостерігав з якоюсь особливою зосередженістю. А з виразу його обличчя ніхто не міг зрозуміти – подобається йому гра чи ні.

Іноді після фінального свистка разом з футболістами і керівництвом команди він заходив до роздягальні на «розбір польотів», але участі в обговоренні матчу ніколи не брав. Сидів тихо у темному кутку великої кімнати, уважно слухаючи, що кажуть інші. Мабуть, саме тоді до нього і приклеїлось прізвисько Тренер.

Правда, коли команда програвала і пристрасті розпалювались, його не зовсім тактовно просили вийти з роздягальні. Він не ображався. Спокійно прощався і виходив.

Футбольними справами в селищі заправляв голова заводської профспілки Антон Карпович Прищепа, якого поза очі усі називали «Прищиком», а граючим тренером був вічний студент-заочник інституту фізкультури Василь Нагорнюк на прізвисько Гора. Гора на цукрокомбінаті займав ще одну поважну посаду – інструктора зі спорту.

Майже після кожної поразки Прищик любив «випускати пару». Перемішуючи слова зі слиною, він давав волю своєму гнівові. Опущені голови і плечі футболістів поливала справжня злива добірної лайки:

  • Що це сьогодні було… вашу маму! Що це було сьогодні?! Хто мені скаже? Мовчите… Ну, тоді я вам поясню. Це був цирк, а не футбол! Справжній цирк! А ви – команда клоунів, яким давно пора на пенсію! Що у нас на правому фланзі захисту? Не знаєте? Знайте, там у нас зона вільної торгівлі. Заходить, хто хоче і коли хоче. А напад? У нападі в нас лише кривоногі й безголові. Замахнулися, а пробити по воротах забули… З трьох метрів промазати, це ж треба вміти! Хто вище б’є, той краще грає, так, вашу маму!? По полю ви не бігаєте. Ви ходите, як каліки на милицях! Та ні… повзаєте, ніби вовки вагітні чи кобили жеребні, які ось-ось розродяться прямо перед воротами!.. Де м’яч, там ледве не вся команда… Добре, що хоч у воротаря руки не з одного місця ростуть, а то було б у нас голів, як восени у гарної дівки в льосі гарбузів…
  • Ми старалися, їй-бо старалися… Самі не знаємо, як так воно вийшло…
  • Не знаєте? А я знаю, вашу маму!.. Бо сачкувати звикли і за чужі спини ховатись! На тренуваннях не працюєте! Хто з вас взагалі дотримується спортивного режиму?! Ніхто! Тепер – все! Клямка! Яка шана, така й дяка. Завтра вертаєтесь до своїх станків. Хоча і там з вас толку, як з козлів молока. Про преміальні і додаткові пайки надовго забудьте. Люди за вас, лайдаків, на заводі майже без вихідних вкалують, дирекція, можна сказати, від серця відриває і вам дає, а ви…

Усі футболісти на час спортивного сезону, справді, звільнялися від роботи на комбінаті, але за ними зберігалася заробітна плата. Їм також виплачувались преміальні за кожен зіграний матч першості області. Розмір преміальних визначав Прищик, і вони завжди залежали від результату гри.

Іноді у команді з’являлися непогані гравці, та, як правило, довго у селищі вони не затримувалися. Винятком був лише воротар Сергій Осика на прізвисько Кілок. Він, мабуть, уже грав би в футбольному клубі майстрів якогось великого міста, якби не бібліотекарка Лариска Вознюк, у яку було закохане усе чоловіче населення Злодіївки.

 Сергій уже кілька разів намагався зустрітися з дівчиною наодинці, щоб серйозно і відверто розповісти їй про свої почуття, та вона вперто уникала побачень з футболістом.

Високий і симпатичний воротар давно вже не давав спокійно спати вродливій бібліотекарці, але її стримував суворий норов батька, який не раз виказував свою палку нелюбов до спортсменів.

Батько Лариски, Іван Митрофанович Вознюк, охрещений у народі Возиком, очолював селищну коопспілку.

Міцний і широкоплечий від природи Возик футбол не любив:

  • Поясни мені, що хорошого в цьому футболі? – іноді питав він дочку. – Двадцять два бугаї бігають у трусах по полю за м’ячем… Ще один, як дитина, бавиться свистком… А сотні людей… Які там сотні… сотні тисяч людей кидають роботу, сім’ю, в дощ і в холод пруться на стадіон, там горлопанять, втрачають глузд і скаженіють від того, що м’яч залітає у ворота…

Лариска, червоніючи, несміло перечила батькові:

  • Тату, не можна бути таким категоричним… В усіх газетах пишуть, що це сьогодні найпопулярніша спортивна гра. Футболом захоплюються не сотні тисяч… – Лариска підняла очі на стелю, намагаючись щось згадати, – а, здається, навіть мільйони людей в усьому світі.
  • Як на мене, то футбол колись придумав той, кому робити нічого, кого лінь розбирає. І саме такі зараз у нього й грають.
  • Ну, не скажіть… Вік футболіста короткий, а професія ця дуже важка….

Лариска говорила з батьком, як з робітниками під час політінформації. Заводське керівництво зобов’язало бібліотекарку вранці кожного понеділка розповідати працівникам заводу про всі головні події, що відбувались впродовж тижня…

  • Так от, щоб ви знали, лінивий у футболі нічого не зможе досягти. Там потрібен талант…
  • Ганяти взад-вперед і з усієї сили гамселити по м’ячу? Вперше про такий талант чую.

Возик кинув швидкий непомітний погляд на дочку.

У глибині його очей засвітились лукаві зелені іскри, але він одразу їх погасив.

Лариска починала дратуватись:

  • Не кожному дано грати в футбол. Тут потрібні особливі здібності. На полі попотіти треба, та ще й як! Я знаю, що гравці за матч витрачають стільки сил, скільки, наприклад, шахтар за кілька робочих змін. Не випадково дехто з футболістів за два тайми на п’ять кілограмів може схуднути…
  • Це правда, чи ти жартуєш?
  • Абсолютна правда.
  • Звідки ж це тобі відомо? – Возик подивився на дочку з легкою підозрою.
  • Звідки, звідки… З книжок! Не забувайте, де я працюю.
  • Все одно, як на мене, було б краще, аби ми не за м’ячем ганяли, а будували заводи чи хліб вирощували…
  • Не хлібом єдиним живе людина… – про себе промовила Лариска і, щоб не доводити справу до сварки, тихенько пішла до своєї кімнати.
  • Ти точно така ж, як і твоя мати, – без злості крикнув Возик услід дочці і підвів раптово потеплілий погляд на велике фото вродливої жінки, що, наче ікона, світилося на білій стіні. – Вас ніколи не переспориш…

Дружина Возика померла кілька років тому, і красуня-донька залишалася для батька тим єдиним, «що тримає його на світі».

Злі язики плескали, що Возик хоче видати дочку заміж за сина директора заводу. У нього вже все «майже домовлено», тому голова коопспілки усіляко оберігає дівчину від зазіхань молодого футболіста.

Як головний доказ визначеності долі Возикової дочки завжди згадували, що Лариска з’являється на стадіоні лише разом із батьком.

Осика не раз чув розмови про майбутню «директорську невістку», але не лишав надії добитися прихильності вродливої бібліотекарки. Варто було йому побачити на матчі сім’ю головного «хап-спілківця» (кооперативну спілку у селищі ніхто інакше як «хап-спілка» не називав), і воротар одразу ставав для суперників «непробивним».

Оскільки Возик з Ларискою ходили на футбол нечасто, то команда похвалитися особливими успіхами не могла. У чемпіонаті області вона займала місце ближче до кінця турнірної таблиці…

Якось сталася несподіванка. У вихідний день, коли Лариска демонстративно всілася перед телевізором, щоб подивитися програму «Нумо, дівчата!», батько тихо поклав важкі руки їй на плечі:

– Ну що, донечко, може, не будемо псувати очей через цей кольоровий чортів ящик?

Лариска здивовано повернула голову:

– У вас є краща пропозиція?

– А чи не сходити нам на стадіон? Може, сходимо, подивимось? Сьогодні там… наші грають.

Слово «наші» Возик вимовив після паузи.

Лариска по-акторськи скривилась:

– На що його там дивитися… Двадцять два бугаї в трусах ганяють по полю якогось нещасного м’яча. А ще один, наче дитина, свисточком бавиться…

Возик не одразу збагнув, що дочка цитує їхню недавню розмову. А коли збагнув, то весело всміхнувся:

– Ну в тебе й пам’ять! Вибачай мене, старого… Ходімо! Все ж таки футбол – це гра мільйонів!

– Гаразд, гаразд, підемо, – майже без бою здалася дівчина. – Так тому й бути, зроблю вам приємність!

Лариска миттю залетіла до своєї кімнати, дістала із шафи вихідний одяг і почала переодягатись…

За чверть години вони удвох вже були на заводському стадіоні.

Чинно пройшлись під ручку перед заповненими глядачами невисокими дерев’яними трибунами.

– Давай сядемо ось там, – Возик показав на широку лавку. – Там і поле добре видно, і, здається є вільні місця …

Батько з дочкою, минаючи частокіл ніг, пробралися до застеленої газетами лавки.

– Добрий день, – чемно привітались вони з Тренером. – Тут не зайнято?

– Здрастуйте! Не зайнято. Можете сідати, – тихо відповів Тренер і посунувся на самісінький край.

– Час вже й починати, – сказав Возик, піднісши до очей цибулину старого срібного годинника.

– Боюсь, що гри сьогодні не буде.

– В якому смислі?

– У прямому. Суперники на матч не з’явилися. Кажуть, їхній автобус по дорозі обламався…

– Що ж буде? – занепокоєно запитав голова укоопспілки.

– Якщо не приїдуть вчасно, то їм буде зарахована технічна поразка з рахунком 0 : 3.

  • Я не про це… Технічна поразка – це добре… Але людям що робити? Усі ж на футбол прийшли, якусь роботу вдома залишили… Ось і ми також подивитись вирішили… у які-то віки…

Возик виглядав ображеним.

– Мабуть, зараз щось придумають…

Тренер кивнув головою в бік витоптаного футбольного поля.

Саме в цей час до кутового прапорця підійшов Прищик і почав кликати до себе гравців:

– Хлопці, кульгайте-но швидше сюди. Потрібно порадитись…

 Нарада тривала недовго. Аби не розганяти і так розчаровану публіку, селищні футболісти швидко розбилися на дві неповні команди і ліниво зіграли між собою тренувальний тайм…

Гравці бігали в півноги, по м’ячу били впівсили…

Вболівальники відверто нудьгували.

Кілка майже не зачіпало те, що відбувалося на футбольному полі.

Він уважно спостерігав за лавкою, де сидів Возик з красунею-дочкою.

Помітивши, що вони невдоволено піднімаються зі своїх місць, воротар почав кричати глядачам, щоб не розходитись, бо зараз гравці проведуть конкурс на краще пробиття пенальті.

Хто заб’є йому п’ять одинадцятиметрових ударів із п’яти, той отримає п’ять пляшок пива.

Публіка вдоволено зааплодувала.

Зацікавлені Лариска з батьком знову сіли на лавку.

Футболісти по черзі ставили м’яча на позначку, розбігались, били по воротах, але навіть Гора зміг забити лише три голи.

Несподівано на поле з мегафоном в руках вилетів голова профкому:

  • Ти диви, – з усіх боків загукали селищні гострослови, – невже і Прищику захотілося пива «на шару»?

Але, як виявилося, у профорга на думці було зовсім інше:

  • Увага, увага, увага! – голосно залунав над притихлим стадіоном металевий голос Прищика. – Слухайте всі! Кажу без жартів: якщо сьогодні хтось заб’є нашому воротареві хоча б чотири удари, я тому особисто виставлю… ящик пива! Цілий ящик, чуєте!

Глядачів на таку справу зайвий раз заохочувати було не потрібно. Сусідський спиртовий завод починав сезон лише наприкінці літа, тому на поле потяглися не стільки ті, хто мріяв перевірити майстерність воротаря, скільки  ті, кому хотілося скуштувати дармового пива.

Та в цей день удача була на боці Осики.

Возик нервово совався по лавці, а Лариска не відривала зачудованого погляду від футбольних воріт, у яких буквально літав її коханий.

– Ти глянь, – дивувався Возик, – а, може, він справді талант…

– Талант, тату, ще й який талант, – защебетала Лариска. –  Йому б навіть і цей…

Дівчина наморщила лоба.

– О… згадала… Йому навіть і Яшин не забив би.

Тренер, що сидів на лавці поруч з Ларискою, здивовано подивився на дівчину.

  • Щось ти, доню, плутаєш. Мабуть, не ту книжку прочитала, – сказав Возик, не відриваючи погляду від футбольного поля.
  • Нічого я не плутаю. І справа зовсім не в книжці. Я це недавно по радіо чула…

– Яшин пенальті не б’є, він сам у воротах стоїть, – втрутився у розмову батька й дочки Тренер. – Повинен вам сказати, що воротар у нас, звичайно, хороший… Ніхто не спорить… але забити йому – це наче дурному з горбака збігти…

– Що ви таке кажете, – обурилась Лариска. – Он скільки людей сьогодні по воротах луплять, а забити не можуть!.. Чому, га? Бо він майстер, справжній майстер… Я знаю, його скоро, здається, у цей … у клас «Б» заберуть!

– Думаю, воротар у нас непоганий, але, здається, йому ще по-справжньому ніхто і не показував, як треба бити…

– От ви й покажіть, – Лариска склала свої губи рожевим бантиком.

– Старий я уже, – зітхнув Тренер. – От якби струсити з плечей років з тридцять п’ять…

Лариска зневажливо пхикнула.

– Отож бо й воно… Так кажуть усі, хто у футболі розбирається, як баран у зорях…

– Що це ти собі дозволяєш? – прикрикнув на дочку старий Возик. – Як розмовляєш зі старшими!

– Вибачте… – відвела очі Лариска. 

– Але справді, Петровичу, – почухав потилицю Возик – що це значить: йому ще по-справжньому ніхто і не показував, як треба бити? Люди ж б’ють… і не забивають!

– Ляпати язиком – це одне, а у футбол грати – зовсім інше… – знову вставила свої п’ять копійок Лариска. – У нас багато таких, яким чужа слава спокою не дає…

Тренер зблід і повільно підвівся з лавки.

Мабуть, він хотів щось сказати у відповідь, але натомість лише махнув своєю єдиною рукою, прибрав з лавки газету і рішуче пішов до футбольних воріт.

Глядачі глузливо засвистіли, але Тренер спокійно дочекався своєї черги і з виразом особливої зосередженості встановив м’яча на одинадцятиметровій позначці.

Побачивши Тренера, воротар здивовано округлив очі і зробив кілька кроків назустріч.

  • Може, не треба, га? – очі Осики лукаво зблиснули. – Передумайте, будь ласка…
  • А це ж чому?

Воротар наблизився до колишнього технолога впритул:

– У вашому віці напружуватись шкідливо… – промовив він.

У Тренера нервово сіпнулась повіка:

– За мене турбуватись не треба, за себе турбуйся.

– Якщо чесно, то мені навіть якось незручно з вами змагатись…

  • Незручно?
  • Ага… Бо ми, як би це сказати… в різних вагових категоріях…

– Не вагових, а вікових, – поправив воротаря Тренер.

– Давайте домовимось так, – весело промовив воротар, – пиво буде вашим, якщо ви зможете забити мені хоча б два удари з п’яти… Добре? Мені здається, це непогана угода.

Тренер промовчав.

Прищик, який стояв поруч, по-панібратськи поплескав колишнього технолога по плечі:

– Погоджуйтесь, поки він не передумав..

– А це ж за які заслуги мені така фора?

– За які?.. – Кілок шморгнув носом, – Ну, враховуючи ваш, так би мовити, вік і…

Воротар кинув швидкий погляд на протез Тренера.

Колишній технолог почервонів, швидко засунув жовтий кулак протеза в кишеню піджака:

– Хай це тебе не турбує. Я подачок не приймаю…

– Ну, як знаєте… Моя справа запропонувати, – промовив воротар.

– П’ять із п’яти… – чи то запитав у самого себе, чи то нагадав сам собі Тренер.

– Давайте, давайте, – Осика став у ворота, хвацько поплював на долоні і підморгнув колишньому заводському технологу. Той подивився на футболіста так, наче він був абсолютно прозорим.

– Досить час на балачки переводити, – суворо наказав Прищик. – Люди втомились чекати. Зараз розходитись почнуть. Солов’я байками не годують, починайте!

Тренер узяв у руки м’яча, спочатку погладив його, потім підняв на рівень очей, щось швидко прошепотів і поставив на одинадцятиметрову позначку.

  • Чаклуй баба, чаклуй дід… – викинув хтось з юрби…
  • Еге ж… Тут якась чорна магія, не інакше… Забирайся, Сергію, з поля, бо зараз у казна-що перетворишся!
  • Точно! Втікай, бо штангою станеш!

Рясним і веселим дощем посипався сміх.

Тренер також усміхнувся, ще раз зміряв очима відстань від м’яча – до воріт:

– Виймай першого, – промовив він і ударив, майже не розбігаючись.

М’яч блискавкою шуганув під перекладину. Осика не сподівався на такий удар. Єдине, що він встиг зробити, – це підняти над головою обидві руки в чорних воротарських рукавицях…

Стадіон вражено замовк, та вже за мить вибухнув свистом і криками захоплення:

– Ти диви, Кілок руки вгору підняв… Мабуть, одразу вирішив у полон здатися!

Симпатії глядачів одразу перекинулися до Тренера. Багато хто підвівся зі своїх місць і підійшов ближче до футбольних воріт, щоб краще бачити, чим закінчиться ця незвичайна дуель.

– Тепер виймай другого, – наче сам до себе промовив Тренер і на цей раз запустив м’яча в інший кут.

Кілок зміг зреагувати на удар, та впіймати його у воротаря не було ніякого шансу.

– Так бити треба вміти, – весело прокричав із юрби Возик. – Ну що, Карповичу, здається мені, твоє пиво скисати починає!

Лариска роздратовано смикнула батька за рукав.

А Прищик з усієї сили вдавав із себе веселого:

– Ех, Іване Митрофановичу! Пиво – на те й пиво, щоб його пити! Але ще не вечір, у нас, ого, скільки ударів залишилося…

Два наступні м’ячі залетіли у сітку, облизавши бокові стійки.

Та найефектнішим вийшов останній удар.

Спочатку Тренер обманним рухом уклав Кілка на землю, а потім спокійно поклав м’яча прямо в центр воріт.

Глядачі знову зайшлися в радісному галасі.

І лише трьом людям з усіх, хто був на стадіоні, не подобалась те, що відбувалося у  штрафному майданчику – самому Тренеру, Осиці і Ларисці Вознюк.

Ларисці, мабуть, було найважче. На губах дівчини не залишилося й сліду від рожевої помади. Перед кожним ударом Тренера вона складала долоні човником і заплющувала очі…

Возик непомітно спостерігав за дочкою, здогадуючись, що зараз відбувається в її душі.

Нарешті він узяв Лариску під руку:

– Мабуть, час додому? – співчутливо спитав Возик.

 Лариска підвела на батька втомлений погляд:

– Тату, а можна я залишусь? Мені треба, дуже треба…Повірте… Я хочу… підтримати…

Возик задумався:

– Ти знаєш, дитинко, тут сьогодні відбулось таке, що й слова важко підібрати… Показовий життєвий урок… І, чесно кажучи, я радий, що був на ньому присутнім. Якщо треба, лишайся. Я не проти…

  • Дякую, тату…
  • Нема за що…
  • Є…

– Не знаю чому, та цей хлопець мені почав подобатися, – з усмішкою сказав Возик і пішов до воріт стадіону.

Осоромлений Осика лежав на вицвілій, потоптаній траві і очима, які нічого не бачать, дивився у небо. Йому здавалось, що вболівальники шалено радіють не з перемоги колишнього заводського технолога, а з його ганьби.

Тренер повагом підійшов до воротаря, простягнув руку і допоміг хлопцеві підвестись.

– Ура Тренеру, – раптом голосно крикнув хтось із юрби. – Ура! Качати його!

Міцні руки підхопили Тренера і стали підкидати його догори.

– Хлопці, що ви робите, зупиніться!..

Але глядачі нічого не хотіли чути.

З десяток разів колишній технолог злітав над заводським стадіоном…

Нарешті вболівальники втомились.

Тренер поправив протеза, обсмикнув сорочку і зніяковіло опустив очі.

Прищик поблажливо поклав йому руку на плече:

– Пиво ваше…

– Дякую! Але…

Тренер стояв, переминаючись з ноги на ногу.

Видно було, що він не звик бути в центрі уваги.

– Знаєте що… Я стільки пива не подужаю… Ви маєте мені допомогти. Запрошую всіх…

– Дякуємо! – звеселилась юрба. – А якщо пива на всіх не вистачить?

– Якщо не вистачить, я доплачу, – заявив Прищик і демонстративно поклав долоню на кишеню свого картатого піджака. 

– Це вже по-царськи!  

– Тоді вперед, на пиво! – Прищик показав рукою у напрямку заводського буфету.

Голова профкому добре знав, що саме у цей день пива в селище не завозили…

…Постоявши біля дверей буфета і перекинувшись з розчарованими чоловіками кількома словами, Тренер непомітно залишив компанію і подався додому.

 

3.

 …Вночі він побачив сон. Раніше це видіння терзало його майже щоночі. Але з роками забулося. Біль затих… І ось сьогодні знову раптово повернувся…

…Німецький офіцер, плескаючи стеком по начищеній халяві рипучого  хромового чобота, говорив наче сам до себе:

— Це є всього лише гра… звичайна гра…Забава… Далека від життя… І ставитись до неї потрібно як до гри… Не більше і не менше.

Німець спинився  перед ним. Боляче штрикнув стеком в груди:

— Навіть програти німецькій команді – почесно… Ви маєте програти. Інакше… Але, думаю, до цього не дійде… Гра не варта того, щоб заради неї ризикувати життям.

А потім був зелений килим футбольного поля… Був матч… Напружений і важкий… Залишалось грати останні кілька хвилин. На табло світилися намальовані крейдою дві однакові цифри.

Він не бачив, як і хто звалив його у карному майданчику суперників, лише відчув сильний біль в ногах. Суддя не без вагання призначив пенальті. «Я його заробив, я його й пробю», – сказав він, і рішуче підійшов до одинадцятиметрової позначки.

Підняв  м’яча на рівень очей, щось нечутно прошепотів і встановив його на круглій білій мітці…

Стадіон завмер. Він розбігся…

Воротар не витримав і розстелився на траві ще до удару. Ворота були порожні…

Він пробив у верхній кут…

Мяч пролетів у кількох сантиметрах від воріт…

 

4.

Весь наступний день Тренер висидів удома. А ввечері до його «шпаківні» тихенько постукали.

Він прочинив двері.

За порогом стояв Сергій Осика.

– Здрастуйте!

– Здрастуй… – здивовано відповів Тренер.

– Можна до вас?

– Заходь, якщо прийшов.

 Хлопець увійшов до кімнати.

– Сідай. Чай будеш пити? Якраз чайник закипає.

– Можна й чай…

Кілок витяг з внутрішньої кишені спортивної куртки пляшку горілки і поставив її на стіл.

– А це навіщо? – усміхнувся Тренер.

– Ну… – зніяковів воротар, – перший раз в хату зайшов… Кажуть, не можна з порожніми руками.

– У таких випадках хліб треба нести.

Осика зовсім розгубився:

– Ну да… Хліб…

Хлопець густо почервонів:

– Конфуз вийшов… Я сам, знаєте, не п’ю, але, думаю, ви, так би мовити, ви мужик…Вибачаюсь, мужчина…

– Я, звичайно, мужчина… – швидко перебив воротаря Тренер, – але і випивку, і випивох не люблю. А ось гарячого чаю з тобою із задоволенням вип’ю…

Тренер вийшов на кухню і повернувся до кімнати з пузатим чайником та двома чималими чашками:

– Рекомендую – чай липовий. Цвіт сам збирав…

Від чаю повіяло приємним ароматом…

Вони сіли за круглий стіл.

Кілок голосно сьорбнув і відставив чашку.

– Не смакує?

  • Ні, навпаки… Але я за іншим прийшов… Спочатку хочу вибачитись за вчорашнє…Ви, мабуть, образились на мене…

– Не варто вибачатись. Все нормально, – не дав договорити хлопцеві колишній технолог, – Звичайно, ніякої образи у мене немає і бути не може. Учора, як кажуть футбольні коментатори, стався звичайний ігровий момент. Ясно?

  • Ясно… – хлопець кілька секунд сидів мовчки. – Хоча, як на мене, то ігровий момент не був звичайним…

Воротар замовк.

  • Мені хочеться поговорити з вами відверто… Знаєте, я майже всю ніч не спав і сьогодні цілий день над цим ламаю голову…

Тренер також відставив свою чашку.

– Давай поговоримо.

Осика прокашлявся.

– Навіть не знаю, з чого почати.

–  Якщо не знаєш, з чого почати, то починай з самого початку.

Кілок спробував посміхнутись:

– Спочатку, так спочатку… Як його все вам пояснити? Я став, так би мовити, бавитися футболом ще в дитинстві… Ні, не те сказав…

Сергій наморщив лоба і покрутив головою:

– Я, мабуть, захворів футболом… Захворів – так буде правильніше. І тоді, і зараз мене хлібом не годуй, а дай м’яча поганяти… У п’ятому класі впросив батьків віддати мене у футбольний інтернат. Здається, ви знаєте, що батьки мої обидвоє вчителі…

Осика зітхнув:

 –  Можете уявити, як важко було мені переконати їх у тому, що без футболу я не зможу…

Вони привезли мене в інтернат, а там, виявляється, треба ще й пройти конкурс, причому конкурс серйозний… І я його пройшов… Взагалі із трьохсот пацанів відібрали тільки двадцять, як сказали, найперспективніших…

Наступні шість років в інтернаті мене вчили футболу… І мене вчили, і я сам вчився… Кілька разів зіграв за збірну області… Непогано зіграв… Потім забрали у військо. Там також грав за армійський клуб. Навіть став чемпіоном військового округу, кандидатом у майстри спорту. Після служби повернувся додому, міг, звичайно, спробувати себе у якомусь непоганому футбольному клубі, але…

Кілок зробив дивну паузу:

– Але залишився у нашій заводській команді. Звичайно, не все мені подобається, хоча складається тут наче б то й непогано: і роль, так би мовити, не остання, і зарплата…

…Мабуть, вам можу сказати, хоча це поки-що секрет…

Хлопець нерішуче подивився в обличчя Тренера:

 –  Так от… недавно мене попередили, що я на олівці у серйозних футбольних спеціалістів, а кілька днів тому подзвонили з пропозицією спочатку зіграти в класі «Б»… Думаю, треба погоджуватись… З класу «Б» до класу «А» – тільки один крок, чи навіть менше…

Кілок наморщив лоба:

– Розумієте, я з дитинства мріяв грати у перших командах, і мрія ця, самі бачите, поступово починала здійснюватись… Мені скоро мине двадцять два роки, тільки двадцять два! Погодьтесь, для футболіста, а тим паче для воротаря, – це зовсім не вік. Яшин у воротах стояв до сорока двох років… Я точно знаю, якщо буду наполегливим, якщо буду працювати до сьомого поту, якщо зможу вберегтися від травм, то через якихось півтора роки про мене буде говорити вся країна. Не селище наше, не область, а вся країна – від моря і до моря, розумієте?..

Осика замовк і знову підвів очі на Тренера:

– Все йшло в мене добре… до вчорашнього дня…

Тренер не витримав погляду Кілка і опустив голову.

– Учора літній чоловік, з яким я був ледве знайомий, мрію мою знищив. Розстріляв… Убив, так би мовити, з п’яти пострілів…

Хлопець ковтнув вистиглого чаю:

– …Це навіть уявити важко: виходить на стадіон звичайний собі, тільки не ображайтесь, будь ласка, дядько в роках та ще й інвалід… На очах усього селища, без підготовки, спокійно забиває п’ять пеналів воротареві, який в майбутньому збирається грати в одній із найкращих команд країни.

Яка картина вимальовується… Воротар – кандидат в майстри спорту, з досвідом серйозних виступів, а цей чоловік справжній футбол міг бачити хіба що по телевізору…

Виникає просте питання, якщо випадкова людина без спеціальної підготовки спокійно може забити професіоналу-воротарю п’ять пенальті, то що це в біса за професіонал…

– Це не так, – спробував перебити Кілка Тренер.

– А як? Як?!

Осика майже кричав:

– Учора ви показали всім, і в першу чергу мені, що я нічого не вмію, нічого не знаю і, головне, нічого не можу. Правильно, що показали… Якщо мені запросто забиває голи звичайний чоловік з вулиці, значить всі мої десять років життя в футболі нічого не варті. Значить мені взагалі треба зав’язувати з футболом і вішати бутси на цвях…

Тренер підвівся  і спробував покласти свою руку на плече воротаря:

– Заспокойся, все не так, як тобі здається.

Хлопець замахав руками:

– Не можу я заспокоїтись… Уже цілу добу не можу. Вчора, мабуть, був найстрашніший день у моєму житті. Після такого, чесне слово, навіть жити не хочеться. Не дай Бог щось подібне відчути знову…

Є така пісня про ліліпута, якому приснилось, що він велетень, гігант… Але минула ніч, прийшов час прокидатись… Так от, зараз я відчуваю себе, наче отой нещасний ліліпут, який прокинувся після щасливого сну і знову побачив себе маленьким і слабким…

– Знаєш, не варто порівнювати себе з тим ліліпутом, – чомусь тихо сказав Тренер. – Я також хочу вибачитися перед тобою за вчорашнє.

– А я, навпаки, хочу вам за вчорашнє подякувати. Ви мені на самого себе очі відкрили.

– Послухай мене, хлопче, уважно.

Несподівано у голосі колишнього технолога з’явилось щось таке, що заставило Кілка заспокоїтись.

Тренер знову сів за стіл напроти воротаря:

– Учора тобі по воротах бив не якийсь «дядько в роках», не, як ти кажеш, «людина з вулиці»…

Учора змагались два… професіонали.

І один з них на цей момент виявився сильнішим. Але так буде не завжди…

– Зачекайте, зачекайте, – Осика почав терти долонею лоба. – Що ви сказали?

– Те, що ти чув…

– Ви хочете сказати, що ви також професіонал? 

Тренер уважно подивився на хлопця і кивнув головою.

– Ви граєте  футбол? – не повірив воротар.

– Грав… Давно колись грав.

– Розкажіть…

– Розказувати не буду. Повір на слово.

– Мені б хотілося… – обличчя Кілка почало розвиднюватися.

– А мені б не хотілося, аби про це хтось знав. Не хочу зайвих розмов, і прошу тебе тримати язик за зубами.

– Але чому?

– Чому? – Тренер опустив голову. – Дуже вже пекучі і гіркі спогади… Знаєш, цю сторінку я вже давно перегорнув.

– Що ж таке було з вами, що спогади так… згіркли?

– Що було? Війна була, хлопче, війна… – колишній технолог глибоко зітхнув і примружився, – Скільки життів вона забрала, скільки доль перекалічила…

Тренер на мить задумався:

– Навіть не знаю, що ще можна додати… Я вже й так сьогодні сказав тобі більше, ніж хотів… Давай поставимо на цьому крапку, гаразд?

Кілок подумав і кивнув головою:

– Добре…

– Чай зовсім вихолов, я новий заварю… Ти не проти?

– Не проти… Я тепер можу відро випити на радощах…

– На радощах? – здивувався Тренер.

– Звичайно… Я ж ніч не спав, бо думав, що голи мені забивав… не скажу хто… А тут, виявляється, все по-іншому… Виходить, що не стільки я поганий воротар,  скільки ви – класний гравець!

– Про себе говорити не буду, а про тебе можу сказати… Я вже два роки за тобою спостерігаю… То ж, якщо чесно, воротар ти непоганий, є у тебе і сила є, і стрибучість, вмієш ситуацію точно відчути, але працювати тобі ще потрібно ой як багато. Інакше майстром не стати. А ти ж хочеш бути справжнім майстром?

– Ще б пак!

Раптом Осика ляснув себе долонею по лобі:

– От ви кажете, відчуття маю, і те, і інше… але як я міг цього не побачити? Це ж так очевидно… Мабуть, я – дурень… Звичайний дурень… Бо розумна людина одразу б здогадатись… Так розкидати м’ячі по кутках… чи отой перший удар майже без розбігу… Це ж непросто, це ж дуже і дуже непросто… Щоб навчитися так бити по воротах, треба потратити роки. Правда ж?

На це питання хлопця колишній технолог не відповів, але Кілок і не чекав на його відповідь:

Це тільки зараз я починаю розуміти, що ви – справжній професіонал, а де вчора мої очі були? Та що там очі! Де я вчора голову загубив?..

– Нічого, нічого, це просто відсутність досвіду, а досвід – справа наживна. Тебе, мабуть, мій зовнішній вигляд спантеличив… Дезорієнтував, так би мовити… Але нічого… Головне не втрачати віру і, щоб там не було, не давати нікому мрію свою… як ти там сказав… розстрілювати…

У цей момент Кілок чомусь розсміявся. Від його похмурості і напруги не залишилось і сліду:

– Дуже гарно сказали. Знаєте, ви мою мрію вчора знищили, а сьогодні відродили. Я б за це навіть горілочки хильнув би…

Кілок кинув погляд на принесену пляшку горілки.

Тренер спохмурнів.

– Хочеш бути у великому спорті, про спиртне забудь. Немає його для тебе. Взагалі в природі не існує. Зникло, випарувалось… Спорт і горілка поняття несумісні. Промочиш горло, ніколи не вбережеш свої ворота сухими. Зрозумів? Вісімдесят відсотків молодих спортивних талантів гине саме через оковиту.

Тренер чомусь притишив голос:

– Офіційно говорити про таке у нас заборонено. Але ж куди його дітися від правди?

Хлопець винувато кивнув.

– Я це знаю, вже навіть встиг на власні очі побачити… А сказав, не подумавши… Вибачте…

Розмова перервалась.

Першим порушив паузу Осика:

Скажіть, а ви… свого часу… в якому класі грали?

– Що ти маєш на увазі?

– Ну, в класі «А», чи в класі «Б»?

– А ти як думаєш?

– Не знаю… Мабуть у найвищому…

Тренер не відповів.

– А довго грали?

– На жаль, ні. Але ми ж з тобою наче домовились більше цю тему не піднімати.

– Домовились, я пам’ятаю…

Раптом Кілок почервонів і знову захвилювався:

– Я вас не просто так запитав… Ви сьогодні мрію мою воскресили, так?

 Тренер здивовано дивився на хлопця, абсолютно не розуміючи, до чого він веде.

– А тепер буду вас просити  допомогти їй збутися.

– Мене? – здивувався Тренер.

– Вас і тільки вас…

–  І в чому ти бачиш мою допомогу?

– Я був би щасливий, якби ви знайшли час попрацювати зі мною. Пару раз на тиждень били б мені пенальті…

– Старий я для футболу, – тихо відповів Тренер.

– Ви ще багатьом молодим фору дасте!

– Роки вже не ті, здоров’я підводить… Не забувай, у мене два поранення було…

Осика благально подивився на Тренера.

– Я багато не прошу. Давайте спочатку займемось хоча б штрафними ударами…

Раптом хлопець голосно зітхнув:

– Чи, може, ви думаєте, що зі мною працювати, це тільки даремно час гаяти?

Тренер заперечно похитав головою і хруснув пальцями.

Кілок зрозумів, що він вагається:

– Усі вчора бачили, у вас і техніка залишилась, і талант, і сила… – продовжував наполягати хлопець. – Я вас дуже прошу!

– І як все це буде виглядати?

– Нормально виглядатиме. У будь-який вільний час, хоч вдень, хоч вранці, а хоч вночі, ми приходимо на стадіон і ви починаєте бити по воротах… Я маю навчитися відбивати ваші удари, хоча розумію, що зробити це буде не просто. Може, ви мені і якісь свої «фірмові» секрети відкриєте, якщо це не державна таємниця…

– Може, і відкрию… – сказав Тренер, думаючи про щось своє.

– Коли почнемо? – запитав Кілок, піднімаючись зі стільця. – Хлопці у футбольному інтернаті любили повторювати: «Не відкладай на завтра те, що можна відкласти на післязавтра»…

– Це вам, молодим, дозволяється все відкладати на майбутнє, а у моєму віці жити треба тільки днем сьогоднішнім. Інакше можна просто не встигнути…

 Тренер глянув на годинник:

– Ого, уже за дванадцяту перевалило.

…Значить, сьогодні і почнемо…

 

5.

Вранці Кілок і Тренер з’явилися на стадіоні. В руках у Тренера був старий, мабуть, ще фронтовий речовий мішок, на плечі у Кілка висіла модна спортивна сумка.

Футбольне поле ще було вкрите дрібною росою, але підлітки голосною юрбою вже ганяли за м’ячем.

–  Ей, курчата, – крикнув Кілок. – Усім фізкульт-привіт! Одні ворота нам звільніть!

–  Зачекай, – попросив Тренер, – рано ще…

Він дістав з рюкзака високі китайські кеди і почав перезуватись.

–  Ого, – усміхнувся Кілок, – а я вам з нашого складу бутси приніс. Для вас випросив найкращі. Ось, на вибір: сорок перший, сорок другий і сорок третій розмір…

–  Сорок другий підійде… Дякую.

Колишній технолог взув бутси, вправно зашнурував їх своєю єдиною рукою і зробив кілька пружних кроків, перевіряючи, чи не муляє взуття:

–  Так, порядок в танкових військах! Найголовніше зроблено… Тепер давай поговоримо про удари. Пригадуєш: «сухий лист», «щічка», «ножиці»… Кожен із них має свою траєкторію.

Тренер почав вивертати ноги, показуючи техніку нанесення ударів.

–  Я думаю, що побачити мить удару і визначити можливий політ м’яча – це вже вісімдесят відсотків успіху. Треба вміти за десяті чи, може, і за соті долі секунди зорієнтуватися. Тому воротареві ні в якому разі не можна розслаблятись. Перемагає той, хто знає, як суперник наносить удар, яку техніку при цьому застосовує…

Для початку давай пограємося, я роблю замах, а ти кажеш мені, який удар буде… Починаю…

Побачивши дивні вправи Кілка і Тренера, хлопчаки перестали бігати за м’ячем, усілись на траві неподалік і з цікавістю стали спостерігати за тим, чим займаються двоє дорослих чоловіків…

Через півгодини Тренер задоволено промовив:

– Ну, все. З цим сьогодні закінчили. Тепер потрібно тебе розігріти.

– Мені ставати у ворота? – запитав Кілок.

– Ні, –  усміхнувся Тренер. –  Краще пошукай, де м’якша земля.

Тренер взяв футбольного м’яча і з близької відстані почав з силою кидати його воротарю рукою. Кілок змушений був застосовувати увесь свій воротарський арсенал, щоб миттєво реагувати на ці швидкі кидки. Видно було, що працює він із задоволенням.

Коли ж у хлопця на лобі виступили крапельки поту і під пахвами змокріла футболка, колишній технолог промовив:

–  А тепер марш у ворота!

– Спочатку бийте мені здалеку, – попросив Кілок.

– Гаразд. Буду бити здалеку.

Удари Тренера із-за меж штрафного майданчика були сильними і точними. Більшість із них залітала в сітку, проте деякі м’ячі Кілкові все ж удавалося відбити.

Коли ж якийсь удар обминав ворота, колишній технолог червонів і невдоволено крутив сивою головою.

Хлопчаки в усі очі спостерігали за тим, що відбувалося на стадіоні. Дочекавшись невеличкої паузи, один із них, мабуть, найсміливіший, підійшов до Тренера:

– Ви знаєте, а у нас теж є м’яч.                                                                     

– Ну то і що з того?

– Вам з двома м’ячами працювати буде краще.

– Ти диви, який розумний, – Тренер розкуйовдив волосся на голові хлопчика. – Тоді давайте його сюди…

– А ви дозвольте нам м’ячі подавати. Ми заважати не будемо… Дозволите?

– Що скажеш? – Тренер з усмішкою подивився на воротаря. – Можна хлопцям довірити таку важливу справу?

– На вигляд вони – люди наче і непогані, не хулігани якісь, – сказав Кілок, з останніх сил зберігаючи серйозний вираз обличчя. – Думаю, що можна… Нехай попрацюють.

Підлітки гордо рушили за ворота.

– Тільки за м’ячем не біжіть всі гуртом, бо пересваритесь. Встановіть чергу, домовились?

– Домовились! – дружно відповіли хлопчаки.

Закінчивши з ударами з далекої відстані, Тренер запропонував Кілку серію одинадцятиметрових.

– Може, сьогодні ще не треба? – скривився воротар.

– Треба, Фєдя, треба! Кожен справжній футболіст завжди повинен посилати м’яча, куди він сам хоче, а не туди, куди вітер дме…Ти уважно слідкуй за моїми рухами. Й, головне, спробуй вгледіти мить удару і зреагувати на нього. Реакція у тебе добра, на неї і надійся.

Тим часом хлопчаки вже встановили м’яча на одинадцятиметровій позначці.

– Готовий?

– Авжеж…

Сергій поплював на руки.

Тренер розбігся і завдав першого удару. М’яч круглою рибиною затріпотів у сітці.

Після першого удару був другий, затим третій…

Кілька разів Кілок був близький до того, щоб відбити м’яча, але не більше.

– Все, досить. Здаюсь! – втомлено сказав він, зриваючи з рук воротарські рукавички. – Ну й задали ви мені жару.

– Ми курки дві, і обоє – рябі… Я теж втомився. З незвички важко… Уже відчуваю, як все тіло ломить, – сказав Тренер, витираючи широкого лоба…

Воротар міцно потис руку колишньому технологові:

– Дякую вам. Чесно скажу, зі мною навіть у футбольному інтернаті ніхто так працював.

– Дрібниці… Побігав по стадіону, молодість згадав, і на душі потеплішало. Дай Бог, щоб усе, чим ми сьогодні займались, колись тобі в пригоді стало.

– Обов’язково стане… А коли ми знову зустрінемось?

– Ти ще не перехотів?

– Ну що ви! Не перехотів і, думаю, не перехочу. Я готовий вже хоч завтра до роботи, але в нас завтра гра на виїзді… Зате, здається, післязавтрашній день вільний. Як ви дивитесь на те, щоб післязавтра мені по воротах постукати…

– Постукати? – з дивним виразом обличчя перепитав Сергія колишній технолог. – Постукати… Колись «постукати» було й моїм улюбленим словом… Якщо ти вже так хочеш, то можна і післязавтра, але бажано під вечір.

– Цілком влаштовує.

– З бутсами що робити? – запитав Тренер.

– Вони у вас у безстроковій оренді.

– Ну що ж, замашні капці. У наш час таких не було.

Осика склав свою воротарську амуніцію в сумку:

Є в запасі годинка, я зараз на ставок збираюсь, після такої роботи хочеться розслабитись і поплавати… Не складете, часом, мені компанію?

– Іншим разом, – відповів Тренер, знімаючи бутси. – Треба сьогодні дещо в хаті зробити.

– Може, вам яка допомога потрібна, то розраховуйте на мене… Та й на всю нашу команду можете розраховувати …

– Гаразд, – всміхнувся Тренер. – Я буду мати на увазі…

– До післязавтра?

– До післязавтра.

Кілок закинув на плече сумку і помахав на прощання дітлахам, які вгніздилися неподалік, прислухаючись до чужої розмови:

– Бувайте, курчата! Дякую за допомогу!

– Нема за шо… Вам спасибі…

Воротар, насвистуючи, пішов зі стадіону, а підлітки швидко оточили Тренера.

– Як справи, хлопці?

– Нормально… – не в лад відповіли хлопчаки. – Класно у вас виходить… от би і нам так…

– У невмілого руки, тобто… ноги не болять. Думаю, у вас ще краще буде, тільки треба працювати.

– Ми працюємо, але не знаємо як… Навчіть нас так грати, як ви оце вмієте…

– Хіба ж я граю. Ех, з мене зараз такий гравець, як, вибачте, із собачого хвоста сито…

– Неправда. У вас навіть сам Кілок… тобто сам Сергій Осика учиться…

– Учиться – це занадто сказано. Ну, пробив я кілька штрафних хлопцеві, то й що? Це будь-хто може… Та ви на мене подивіться… Бачите, старий я вже…

– Тренерові не обов’язково молодим бути. А ви ж – Тренер!

– Не смішіть, хлопці… Це ж на мене так прозиваються, – колишній технолог тихо посміхнувся.

Хлопчаки продовжували нерішуче переминатися з ноги на ногу і з захопленням дивились йому в очі:

– Ні, на вас так не прозиваються. Вас так називають…

Тренер коротко замислився:

– Не бачу особливої різниці.

– Будь ласка… – не відступалися підлітки. – Допоможіть нам. У нас уже є команда…. Ми вже майже рік разом граємо… Тут у нас хлопці в основному зі Слобідки. Ми й живемо поруч, і в школі майже всі в одному класі учимось… Нам тільки справжнього тренера потрібно.

– Ви помилилися адресою…

– Ми не помилились… Ви просто не хочете…

– Не хочу, бо ніколи нікого не тренував. Це – не моє і не для мене.

– Але ми ж бачили…На власні очі бачили. І позавчора, і сьогодні… – образились хлопчаки.

– Чого б вам не звернутися до Нагорнюка? Він, можна сказати, справжній професіонал. В інституті на тренера вчиться…

– Ми зверталися, але в нього на нас часу немає.

– Хочете, я його ще раз попрошу?

– Ні, не хочемо… Ми знаємо, що ви кращий, ніж Гора… У нас ще ніхто стільки голів Кілку не забивав.

– У мене це… чисто випадково вийшло, – Тренер чомусь почервонів.

– Не може бути. Дядько Возик сказав, щоб так бити, треба вміти. Ви вмієте. Бо вас же, мабуть, хтось колись учив у футбол грати… Правда ж учив?

Після цих слів Тренер задумався надовго:

– Коли це було, – нарешті зітхнув він.

– Ми чули, як ви сказали, що кожен справжній футболіст б’є м’яча туди, куди сам хоче, а не туди, куди вітер дме…

– Здається казав, і що?

– А нам показати, як це треба робити, не хочете?

– Не знаю…

– Ми вас дуже просимо. Спробуйте, га?.. Ми будемо старатися, чесне слово…

Колишній технолог зашарудів щетиною на підборідді:

– Чесне слово, кажете?

– Ага…

– Я подумаю… – Тренер узяв в руку речовий мішок.

Хлопчаки заступили йому дорогу:

– Допоможіть нам… Не буває футбольної команди без тренера…

– Нічого, хлопці, я не можу вам обіцяти…

– Ми вас завжди слухати будемо!

Тренер засміявся. З усього видно було, що така розмова з хлопчаками йому подобається:

– Ну, гаразд… Мокрий дощу не боїться… Якщо вже ви такі наполегливі, – нарешті погодився колишній технолог, – то післязавтра під вечір приходьте на стадіон. У мене там зустріч з Кіл… з нашим воротарем. Тоді й побачимо, що з вами робити. Можливо, знайдеться якась зайва хвилинка… А тепер мені час іти.

Крикнувши «До побачення!», хлопчаки зграйкою знову вилетіли на футбольне поле.

Тренер повільно пішов до виходу.

Дорогою додому він ніяк не міг зігнати з обличчя посмішки. Перед дверима своєї квартири спинився:

  • Цікаво, хто цього більше хоче: я сам, ось ці хлопчаки, чи, може, Бог? – наче запитав у самого себе.

Запитав і не поспішив з відповіддю.

Потім дістав з кишені ключа і відчинив двері:

– Тренер… Це ж треба…

 

6.

І Тренер став тренером. 

Смугастий матроський тільник і шкірянку він замінив на картату сорочку та спортивну куртку, за власні гроші купив у магазині три новеньких футбольних м’ячі і ледве не щодня пропадав на стадіоні зі слобідськими курчатами: учив їх бити по воротах, зупиняти м’яча, грати в пас… 

На запитання, звідки він знає стільки футбольних прийомів, колишній технолог лише загадково посміхався.

Усі заняття на стадіоні починалися зі своєрідної клятви. Цієї клятви дітлахів навчив Тренер. Він збирав малих футболістів у широке щільне коло і починав:

– По-перше, думай не про себе, а про команду. По-друге, ніколи не втрачай контролю над собою. По-третє, не злись ніколи і не плач. Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою. По-четверте, грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший. І останнє: ми всі, як пальці на руці – в одному кулаці!

І хлопчаки луною повторювали:

– Думай…

– Не злись ніколи і не плач…

– Грай чесно…

– Ми всі, як пальці на руці…

На цих словах слобідські курчата стискували праву руку в кулак і дружно піднімали його над головою.

Понад усе Тренер ставив дисципліну. І в житті, і на футбольному полі. Завжди вимагав, щоб підлітки точно і вчасно виконували його ігрові установки:

– Пам’ятайте, порядок б’є клас!

– Як це?

– А так це! Військо баранів, на чолі яких лев, завжди здолає військо левів, на чолі яких баран.

Про Тренера заговорили.

Учителі першими почали вітатися з ним  із підкресленою повагою.

Щосуботи він перевіряв щоденники малих футболістів. За двійки відлучав від тренувань:

– До побачення! Я ж попереджував, щоб з такими оцінками на тренування не приходили. З дурнями на наших футбольних полях і так перебір.

– У мене лише одна випадкова двійка. Я її виправлю.

Тренер залишався невблаганним:

– Коли виправиш, тоді й приходь. Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний. Зрозумів?

Учителі були вражені. Декотрі із одвічних двієчників і хуліганів на уроках стали піднімати руки, просилися на відповіді до дошки, добровільно чергували в класі і навіть випускали стінгазети…

А найстрашнішою погрозою для малих футболістів були, здавалося б, найпростіші слова: «Хай-но я скажу твоєму тренерові»…

Кілька разів на тиждень колишній технолог займався з Кілком. Тренер терпляче пояснював йому секрети ударів ногами і головою, учив займати правильне місце у воротах, здійснювати перехоплення подач і навісів, працювати на виходах із воріт. Кожне заняття закінчувалося кількома серіями одинадцятиметрових ударів. Іноді воротареві вдавалося відбити якийсь з ударів Тренера, але це траплялося досить рідко і не внаслідок зрослої майстерності Осики, а, скоріше, через помилку самого Тренера.

– Коли ви перестанете наді мною знущатись, – напівжартома, напівсерйозно говорив Сергій, виймаючи м’яча із сітки. – Мені перед людьми соромно.

  • Терпи, козаче, отаманом станеш! Один авторитетний полководець любив повторювати: «Важко в навчанні, легко в бою». Олександр Суворов здається… Так от, на футбольному полі ще й не таке може бути… Ти ба… Шнурок розв’язався…Тайм закінчено. Перерва…
  • Я цю приказку також знаю, але по-іншому… Ми в спортінтернаті жартували: «Важко в лікуванні, легко в гробу»…

Колишній технолог засміявся:

  • І придумав же хтось таке!

Він опустився на коліно і вправно став перешнуровувати бутсу своєю єдиною рукою.

  • Не знаю, чи треба тобі це говорити… – нарешті сказав Тренер, важко піднімаючись. А… мабуть, скажу, але по секрету…
  • Який секрет?
  • Невеличкий… Не думай, що я з глузду з’їхав… У свої шістдесят з копійками років оце надумався я за книги засісти. Дивно, так? Але знань не вистачає катастрофічно. Вже завтра мої курчата про футбол будуть знати більше, ніж я сам.

Тренер зітхнув і наморщив лоба.

  • Е… Ви перебільшуєте, – махнув рукою Осика. – Цього, мабуть, ніколи не станеться.
  • А потрібно, щоб сталося. Учні повинні йти далі, ніж їхні вчителі. Такий закон життя… Хоча який з мене вчитель… Давно самому потрібно до якогось футбольного лікнепу…
  • Лікнепу? – здивувався Кілок. – А що таке «лікнеп»? Може, і я туди запишусь?

Колишній технолог засміявся.

  • Записатись можна, але тебе туди ніхто не візьме.
  • Чому?
  • Тому що в наш час цього вже, мабуть, ніхто й не пам’ятає… Колись, після громадянської війни, був популярним такий суспільний рух як «ліквідація неписьменності», скорочено – лікнеп. Ті, хто вміли читати і писати, скрізь і всюди навчали неписьменних. Результати, скажу тобі, були потрясаючі. За короткий час мільйони людей навчилися грамоти…
  • Ну, якщо ви вважаєте потрібним для себе футбольний лікнеп, то що вже про мене говорити?
  • Справа в тому, що мені потрібен лікнеп тренерський… А його в нас іще не придумали. Хоча…

В один із днів Тренер зайшов у бібліотеку до Лариски Вознюк. У бібліотеці було безлюдно. Побачивши колишнього заводського технолога, Лариска швидко підхопилася зі стільця і вибігла йому назустріч.

Тренер зніяковів:

–   Здрастуйте!

– Добрий день! – Лариска простягла свою гарну тонку долоню. –  Давненько ви не заходили.

– Так… Якось не виходило… – Тренер торкнувся довгих  пальців дівчини.

– Ви вже бачилися з Сергієм? Він вас цілий день розшукує.

– Щось трапилось?  – захвилювався колишній технолог.

– Мабуть, трапилось… Сідайте, будь ласка.

Лариска вказала Тренеру на широке зручне крісло, а сама сіла поруч на краєчок високого стільця.

– Сьогодні вранці йому телефонували… Запрошували в нову команду… Телефонували з класу «Б»…

Тренер усміхнувся:

– Чудово! Просто чудово! Я знав, що це має статися… А дзвонили з якого клубу, якщо не секрет?

– Вибачте, але я не запам’ятала…

– Як це не запам’ятали? – чоловік виглядав спантеличеним.

– Не запам’ятала, бо не було у цьому ніякої потреби.

Лариска пильно подивилася в очі Тренера:

– Справа в тому, що Сергій відмовився… – Дівчина промовила це маже пошепки. –  Він сказав, що готовий буде розглянути пропозицію через кілька місяців. Скоріше всього – весною… перед самим початком… як це його… нового сезону…

– Відмовився? Чому?

Бібліотекарка знітилась:

– Ну… Пояснив, що наче не готовий грати на такому рівні…

– Не готовий? – Колишній технолог рвучко звівся на ноги. – Хто ж тоді готовий, якщо не він… Тут щось не те…

Тренер став ходити  з кутка в куток по кімнаті. Нарешті він спинився і знову сів у крісло:

– Вибачте, що про це запитую, але мені потрібно знати… Ви на нього ніяк не впливали?

Лариска почервоніла.

Вона не знала, куди подіти свої руки.

Взяла зі столу якийсь журнал, нервово скрутила його в тонку трубку і схопилась за неї, як потопаючий за соломину.

Очі дівчини набули винуватого виразу:

– Здається, я зробила жахливу помилку… Мені потрібна допомога чи порада… У вас є кілька хвилин?

На обличчі колишнього технолога з’явився знайомий вираз особливої зосередженості:

– Слухаю вас, – сказав він і дістав з кишені носовичка.

– Ви одразу здогадалися… Я не все вам сказала…

Пальці Лариски міцно стисли скручений в трубочку журнал.

– Вибачте, що звертаюсь з цим саме до  вас… Сьогодні все так збіглося… Такі важливі і несподівані події з самісінького ранечку… А вас мені сам Бог послав, не інакше… З батьком або Сергієм я про це зараз говорити не можу…

Лариска кілька секунд посиділа мовчки, потім рішуче почала:

…Чесно кажучи, у нашій сім’ї до спортсменів ставились без особливої поваги. Їх вважали, людьми грубими і… досить обмеженими… Як у тому віршику, пам’ятаєте: «Нас було у батька троє синів, двоє –  розумних, один – футболіст»…

І тут в моїй долі з’явився Сергій… Він видався зовсім не таким, яким я уявляла собі спортсмена… Правда, є в нього одна вада, але це ж дрібниці, що хлопець, ходить весь час у спортивному одязі. Все ще ж можна виправити, як ви думаєте?..

Тренер не відповів.

– …Так от, ми познайомились в бібліотеці. Він прийшов за книжкою… Знаєте, яку  книжку він шукав?

Лариска якось зовсім по-дитячому голосно засміялась:

– «Три товариша» Ремарка. Між нами, ніби іскра спалахнула… Я була щаслива, але не знала, що робити. З одного боку, дуже боялася його … його полюбити, а з іншого, – ще більше боялась втратити. Батькові ні слова не сказала, а раптом він мені заборонить зустрічатись з Сергієм… Але батько, мабуть, вже давно про все сам здогадався…

Тренер витер хустинкою куточки губ. 

Лариска схвильовано торкнулася пальцем перенісся:

– Можна, я заберу у вас ще хвильку…

Колишній технолог заспокійливо кивнув головою.

Дівчина знову помовчала, мабуть, намагалася відшукати потрібні слова:

– Мені чомусь важко говорити, а так хочеться бути з вами відвертою…  На душі, справді, наче кішки шкребуться…  Про що це я казала? Ага… Так ось…

Лариска нарешті випустила з рук скручений в трубочку журнал:

– Це я попросила Сергія не їхати з селища… Ні, навіть не попросила… Заборонила їхати…

Бібліотекарка знову пильно подивилася в обличчя Тренера. Той фізично відчував на собі вогонь її погляду, але очей на дівчину не підвів.

– …Коли йому подзвонили, Сергій найперше прибіг сюди, в бібліотеку. Розповів усе мені. Запитав, що я думаю з цього приводу?

…А що я думаю? Я знаю одне, якщо він поїде, навіть важко буде уявити, що маже статися з нами… Ні, ні… Не з нами – зі мною… Я в ту мить про нас і не думала… тільки про себе… Мама покійна часто повторювала: «Як далеко від очей, то далеко і від серця»… Ці слова одразу у мене в пам’яті запалилися… Наче червоне світло на світлофорі… От я візьми… візьми й скажи: «Коли ти хочеш бути щасливим зі мною, не їдь нікуди… Не втече від тебе цей клас «Б»…

Лариска знову почала нервово скручувати знайомий журнал в тонку трубочку:

–  Сергій, мабуть, не чекав від мене таких слів… Він відвернувся до вікна, довго мовчав, а потім, здається, навіть зрадів… Сказав, що тепер все складається якнайкраще, що він зможе продовжити тренуватись з вами… бо навіть навчання в спортивному інтернаті не дали йому стільки, як ваші заняття.

Тренер зітхнув:

– А я саме хотів сказати йому, що більше вже не можу його вчити… Все, що сам знаю і можу, він уже теж вміє… Щоб іти далі, треба міняти обставини… І, мабуть, потрібно, щоб з ним продовжував працювати справжній фахівець. Не якийсь… самодіяльний тренер, а професійний спеціаліст. І бажано, щоб це була людина, яка спеціалізується саме на підготовці воротарів…

– Це ви «самодіяльний тренер»? – обурилась Лариска. – Ви знаєте, я, звичайно, у футболі не розбираюсь, але чую, що навколо говорять люди… А вони кажуть, що вам… що вам ціни немає…

У відповідь на такі слова Тренер іронічно всміхнувся.

– Чесно кажучи, і несподівано, і смішно про себе подібне чути… Але це дрібниці… Що було далі?

– Далі? Ми поговорили, згодом Сергій пішов на пошту телефонувати… Через півгодини повернувся, сказав, що все влаштувалося, що він все погодив… Про перехід до нової команди з ним будуть вести мову лише весною, на початку сезону.

Потім він поцілував мене в щоку і побіг до свого спортзалу…

Дівчина спробувала розпрямити журнал, але їй це не вдалося. Тоді вона підвелася і швидко поклала його на один із бібліотечних стелажів.

– …Скажіть мені, скажіть як людина з досвідом, я вчинила неправильно?

Лариска благально склала долоні.

Тренер мовчав.

Бібліотекарка хлюпнула носом:

– Я відчуваю, що поступила як закінчена егоїстка… – промовила дівчина втраченим голосом.

Нарешті Тренер підвів голову.

– Не знаю, що вам сказати… Кожна людина має право на щастя… – тихо почав він. – А те, правильно ви вчинили, чи ні, знає лише Бог… Мені ясно одне, якщо заради вас Сергій не захотів переходити в нову команду, то справи тут дуже й дуже серйозні… Це значить, що вас він любить майже так, як футбол. А, може, й більше…

– Ви так думаєте? – аж засвітилася дівчина.

– Впевнений…

– Я така рада…

Бібліотекарка кинула швидкий погляд на обличчя Тренера і чомусь замовкла. Чоловік дивився на неї з виразом особливої зосередженості

– Чесно кажучи, я в таких справах не великий спеціаліст, але… 

Колишній технолог потер пальцями скроню.

– Мені здається, Сергій – гарний хлопець… Я таких називаю «справжніми»…

Тренер говорив так, наче думав уголос:

– І футбольні здібності у нього неабиякі. Кожен талант – велика рідкість, а той хто губить свій талант, свідомо чи несвідомо, чинить гріх… За своє життя я не раз бачив, як буквально згорають успішні біографії, як ламаються щасливі долі… Іноді це трапляється через важкі життєві обставини….

Тренер поправив свого протеза:

– Несподівано втручаються різного роду випадковості – і трагічні, і комічні… З цим усе зрозуміло, тут, як кажуть, нічого не поробиш. На жаль, нерідко люди  безсилі перед долею чи його величністю випадком. Але, чого гріха таїти, найчастіше ми самі, свідомо й несвідомо, нещадно нищимо своє майбутнє… Іноді, як не дивно, нам… допомагають… в цьому найближчі і найрідніші люди.

Тренер зробив наголос на слові «допомагають» і замовк.

Щоки Лариски почервоніли ще дужче:

– Я здогадуюсь, мабуть, зараз ви буде говорити не дуже приємні для мене речі…

Колишній технолог тихо всміхнувся:

– Я не хочу й не буду говорити неприємностей і не хочу нікого ображати, але футбол – жорстокий вид спорту. Взагалі, великий спорт – річ жорстока. Уявіть собі: Сергій  послухався вас. Через кілька років, щоб постійно бути поруч, він ще раз відмовиться від переходу в нову, кращу футбольну команду… І що? Впевнений, більше пропозицій йому не надійде. І залишиться хлопцеві  догравати свій спортивний вік у нашій заводській команді… Скільки він зможе грати у ній? Ще років з десять-дванадцять… Потім замінить Нагорнюка на посту тренера… Дивлячись великий футбол по телевізору, буде уявляти себе у воротах кращих команд і зривати злість на всіх, хто не допоміг йому стати тим, ким він міг би стати. Точніше, ким повинен був стати і не став!

Це в кращому випадку…

А в гіршому… З розряду перспективних молодих футболістів він швидко перейде в безперспективні, розгубить або проп’є (це більш вірогідно) свою майстерність, стане жити спогадами і, найголовніше, буде звинувачувати в своїй нереалізованості… вашу любов…

Думаю, це два найбільш реальних варіанта. І в кожному з них Сергію світить лише одна доля – доля невдахи…

– У мене від ваших слів мороз по спині бігає…

Лариска заперечливо похитала головою:

– Я не буду його тримати біля себе… Чесне слово, не буду!

– Мені хочеться бути відвертим. З вами я розмовляю так, як, мабуть, розмовляв би з власною дочкою…

Очі Тренера стали сумними.

–   А знаєте, що мене найбільше вразило сьогодні? Не знаєте? Те, що Сергій вас послухався. Уявляю, що твориться у нього зараз в душі… Він, з його непростим характером, з такою честолюбивою мрією…

  • Ви і про мрію знаєте? Це він вам розповів? – схвильовано перебила Тренера дівчина…
  • Розповів. Я чомусь впевнений, людині не можна жити без мрії, навіть у такому віці, як мій…

Тренер знову замовк.

  • Тож вам можна хіба що позаздрити. Вас люблять, – продовжив він після паузи. – Любить добрий талановитий і… справжній хлопець. І любить по-справжньому! Це очевидно.

Тренер підвівся, підійшов до Лариски, торкнувся рукою її густого хвилястого волосся:

– Зрозумійте, я нічого не хочу стверджувати, або заперечувати. Просто думав уголос… А ви, мабуть, чекаєте від мене якоїсь конкретної поради?

– Так, – самими губами промовила дівчина.

  • Її не буде. Мабуть, в таких справах немає ніяких рекомендацій і порад. Немає і не повинно бути. Вам потрібно все вирішувати самій. Якщо любиш, це зробити легко.
  • Його є за що любити…

Тренер посміхнувся:

– Якби мене запитали, за що я любив свою дружину, я б відповів, що не знаю. Чесно… Я й досі не знаю, за що її любив.

– У вас є дружина? – не втрималась Лариска.

Тренер спохмурнів і опустив голову.

– Була. Колись… Вже наче і не в моєму житті.

– Вибачте. Я не хотіла вас засмучувати…

  • Це діла давно забутих днів…– колишній технолог заспокійливо махнув дівчині рукою. – Ви людина розумна, тому прислухайтесь і до розуму, і до серця… Прислухайтесь – і робіть власні висновки… Кажете, як далеко від очей, то далеко і від серця? Не знаю, чи це правда. Якщо любов справжня, то ні час, ні відстань не мають над нею ніякої влади…

Тренер посміхнуся і наче помолодшав:

– До речі, вам не треба боятися батька. Думаю, він розуміє вас, як ніхто. І бажає щастя. Я також…

Лариска спробувала обхопити важку долоню колишнього технолога своїми тонкими пальцями.

– Дякую вам. Щиро дякую. Ви мені дуже допомогли. Здається, я тепер точно знаю, як вчинити.

– Нема за що, – з усмішкою відповів Тренер. – Час іти. Знаєте, а я хотів би все-таки поговорити з Сергієм. Делікатно поговорити, як старший товариш…

– Звичайно, – зраділа дівчина, –  він зараз, мабуть, у спортзалі.

– Тоді до побачення!

– До побачення!

Тренер повернувся до дверей.

– Зачекайте, –  зупинила його бібліотекарка. – Ви ж до мене за чимось приходили?

– Ну звичайно. – Тренер ляснув себе долонею по лобі. – Старий роззява – голова дірява. Ось…

Він зістав з кишені складений вчетверо папірець, розгорнув його і подав дівчині.

– Це список книг. Тут, вибачайте, спеціальні видання – все про футбол… Якщо не важко, чи не могли б ви замовити їх для в мене у вашій центральній бібліотеці.

Лариска взяла список.

– Зовсім не важко. З радістю вам допоможу, а як не знайдеться цих книг в обласній бібліотеці, попросимо в республіканській. Наступного тижня все буде виконано.

– Спасибі вам…

– Ну що ви, це ж моя робота. Ви заходьте частіше.

– Обов’язково буду заходити.

Коли двері за Тренером тихо зачинились, Лариска підійшла до вікна.

Вона ще довго проводжала поглядом літнього чоловіка, який повільно йшов вузькою алеєю із яскравого сонця у густу зелену тінь…

 

6.

Тренер, дійсно, знайшов Кілка у спортзалі. Поглядом поманив його за собою на вулицю. Розмова була тихою і короткою. Ніхто не чув, про що вони розмовляли. Зате бачили, що закінчилась ця розмова по-чоловічому міцним потиском рук…

Повідомлення про те, що до кінця сезону Кілок залишається в заводській команді, на певний час заспокоїло серця вболівальників. Зате почали боліти серця у всіх неодружених і у багатьох одружених чоловіків Злодіївки: бібліотекарка Лариска Вознюк стала приходити на футбольні матчі сама, без батьківського ескорту… Більше того, її бачили з Сергієм  Осикою і під час останнього сеансу в кіно, і на танцях в заводському клубі, і в липовій алеї стародавнього Терещенківського парку. Навіть на людях вони вже не намагалися розривати руки і невдало вдавати, що незнайомі…  

Кінець футбольного сезону приніс заводській команді несподівані і, головне, радісні результати. Завдяки блискучій грі Кілка, вперше в своїй історії вона зайняла сьоме місце в чемпіонаті області. З цієї нагоди усім гравцям в профкомі виписали солідну грошову премію.

–  Така премія дозволяє мені відчувати себе не якимось там любителем, а справжнім професіоналом, – весело сказав Гора, перерахувавши отримані гроші.

–  Від кожного – за здібностями, кожному – по труду! Це головний принцип соціалізму, – нагадав заводським футболістам Прищик, роздаючи надійно заклеєні конверти – Під час відпустки прошу не об’їдатись і, найголовніше, – не обпиватись. Бо ви можете… Сезон завершено. Усім – спасибі!

З настанням осінніх холодів Тренер також зібрав своїх хлопчаків на останнє в сезоні тренування:

– Ну, що, курчата, переходимо на осінньо-зимовий режим роботи, тобто на зимовий режим занять… Наше завдання, не втрачати ігрову форму і активно займатись «фізикою»…

– А навіщо нам фізика? Вона всім в школі набридла…– дружно загули невдоволені курчата.

Тренер скуйовдив волосся найближчого до себе підлітка.

–  Ех, ви… Одразу видно, що ви – село незаасфальтоване. Фізика – це скорочено від «фізична підготовка»! Ясно?

– Ясно, – зраділи підлітки. – А де ж ми будемо займатись цією «фізикою»? На вулиці холодно..

– Де? Про це я вам завтра скажу. А зараз дякую всім за чудову роботу.

– Це ми вам дякуємо! Все було класно!

– Тоді гайда по домівках. Відпочивайте. І не забувайте про навчання! Школу ніхто ще не відміняв. Пам’ятайте: «Футболістом можеш ти не бути»…

– …«а громадянином бути зобов’язаний» –  дружно відповіли хлопчаки. – Ми пам’ятаємо!

Наступного дня Тренер навідався до заводського інструктора зі спорту Василя Нагорнюка.

Василь зустрів його зі щирою радістю.

  • Ого, які до нас люди і без конвою… – весело почав він. –  Приємно бачити. Сідайте.
  • Дякую…
  • Слухаю вас уважно…

Колишній технолог підсунув до себе стілець, але не сів на нього.

– Я хотів би попросити вашого дозволу на те, щоб тричі на тиждень займатися з дитячою командою у заводському спортзалі, – почав він без всякої дипломатії.

– Он воно що… Дитяча футбольна команда! Це добре, але тричі… – Гора заклопотано потер підборіддя. – Тричі навряд чи можливо… У нас же – строгий графік. Треба подумати… Добре подумати…

  • То мені зайти пізніше?
  • Навіщо? Давайте прямо зараз глянемо на графік і подумаємо разом. Ходімо…

Вони підійшли до прибитого на стіні великого білого простирадла розкладу роботи спортивних гуртків.

– Що ж воно у нас виходить? А виходить так, що тричі на тиждень ви сюди ніяк не вписуєтесь… А ось два рази… Для цього треба перенести заняття з тенісу… Куди ж його перенести? Ага, знайшов куди… Якщо я перенесу настільний теніс, то два рази на тиждень ви запросто зможете зі своїми хлопцями займатись в спортзалі.

Тренер зрадів.

–  Це ж чудово!  Признаюсь, навіть не чекав…

– Ну що ви… Чесно кажучи, мені приємно вам хоч чимось допомогти. Велику справу робите… Я оце дивлюся, як ви своїх пацанят школите, і починаю думати, а чи не набитись і мені до вас в учні…

Тренер вдав, що не почув слів Гори:

– А можна ще попросити для наших курчат комплект списаної футбольної форми. Ми б випрали її, заштопали, підігнали б під зріст… Батьки хлопчаків з радістю допомогли б.

– Ого! Ви як мед – то й ложкою… На жаль, списана форма – це не моя парафія. Зверніться у профком до Прищепи.

Через якусь годину Тренер уже заходив до кабінету Прищика.

Голова профкому прийняв його насторожено.

– У вас є десять хвилин, – одразу попередив він Тренера.

– Зрозумів… Я ненадовго.

Тренер почав говорити, не відриваючи погляду від обличчя профорга:

– Ви знаєте, я на нашому заводі відпрацював більше двадцяти років і, чесно кажучи, не звик байдикувати… А пішов на пенсію, засумував зовсім… Тому якось само собою вийшло, що на старості років випало мені зайнятися футболом із нашими хлопчаками… Вам, мабуть, це також відомо…

– Звичайно відомо, – холодно сказав Прищик.

Тренер глибоко зітхнув.

– Так от, є у нас талановиті діти… Нічим не гірші за міських. І футбол люблять, і в школі вчаться непогано.  Не повірите, у команду вони самі організувались. І дисципліна у них, так би мовити, на рівні…

– А чи не можна якось коротше. Переходьте ближче до суті свого питання, – голова профкому блиснув на Тренера окулярами.

–  Ближче до суті? Можна і ближче…

Колишній технолог спробував побачити за товстими скельцями окулярів очі Прищика. Це йому не вдалося.

У мене питання начебто просте: чи не можна попросити у вас для дитячої команди комплект старої списаної футбольної форми?

Це була б і батькам якась допомога – менше витрат… І хлопців форма додатково мобілізувала б…

Я знаю, що наприкінці футбольного сезону стару футбольну форму мають списати і потім знищити. А ми її перешили б,  підлатали…

Прищик намагався  не дивитись на колишнього технолога.

Коли Тренер замовк, голова профкому повільно підійшов до вікна, склав руки за спиною і втупився в заплакану шибку.

– Закон вимагає, щоб списані речі підлягали знищенню…

Прищик говорив так, наче читав інструкцію.

– Про це має складатися акт за підписами кількох відповідальних осіб. А порушення закону цим же законом і карається. Ви вимагаєте від мене кримінального вчинку!

– Я лише звертаюсь до вашого здорового глузду. Навіщо знищувати те, що ще можна використати для доброї справи…

– От що, шановний, не я це придумав, не мені й відміняти…

Прищик іронічно посміхнувся.

– Знайте: жодна добра і благородна справа не залишається без покарання!

– З усякого правила є винятки…

– Не думаю, що це саме той випадок. А раптом хтось нас з вами не зрозуміє, поскаржиться вищому начальству… Кому потрібні зайві неприємності… А тепер скажіть, чому саме я повинен нести відповідальність за вашу…

Прищик запнувся.

– … За ваш авантюризм…

– Який же тут… авантюризм? Хіба є щось погане в тому, що я хочу допомогти дітям?

– Звичайний авантюризм, якщо не гірше… Може, ще якась… манія величі, чи що там… Вам треба зрозуміти, дітьми має займатися фахівець, досвідчений спеціаліст. А ви, перепрошую, каліка…    

На лобі Тренера виступив піт, очі потемніли і перетворились на дві шпарини.

– Вибачте, що потурбував, – сказав він раптово охриплим голосом і підійшов до дверей.

Узявся за ручку, кілька секунд стояв, вирішуючи, що зробити з дверима: зачинити їх тихо, чи голосно ними грюкнути?

Вийшов з кабінету голови профкому, залишивши двері розчиненими навстіж…

…Додому повернувся  виснаженим і розбитим. Дістав з буфета залишену кимсь із гостей пачку міцних цигарок і довго курив перед відкритою кватиркою. Потім кинув погляд на годинник, тремтячою рукою потягся до телефону. Набрав номер спортзалу і вперше за весь час відмінив тренування…

Серце билося так голосно, що його через стінку могли чути навіть сусіди… Не роздягаючись, ліг на стару потерту кушетку, втомлено заплющив очі… І знову побачив свій сон…

 

8.

…Від рипу хромових чобіт офіцера у нього холонуло в животі. Німець говорив майже без акценту:

— Це є всього лише гра… звичайна гра з мячем… Можна сказати, забава… І ставитись до неї потрібно як до гри… Не більше і не менше.

Офіцер спинився  перед ним. Гострий стек ледве не проштрикнув груди:

— Навіть програти німецькій команді – почесно… Сьогодні ви маєте програти. Інакше… Дитяча забава, що зараз далека від життя, може за півтори години стати близькою до смерті… Ні, ні, думаю, що до цього не дійде… Будь-яка гра не варта того, щоб заради неї ризикувати собою. Я правильно говорю?

Вдоволене обличчя офіцера розпливлось в посмішці.

— А як же тоді справедливість? Перемогти має той, хто сильніший… А ви ж знаєте, що сильніші – ми…

Посмішка вмить зникла з обличчя німця:

— Ферфлюхтер швайн! Якби ви були сильнішими, то не віддали б нам свого Києва! Ви ніхто!.. Смердючі свині… Тільки посмійте виграти! Тоді всіх – під розстріл!

Стек обпік щоку, залишивши на ній глибоку криваву смугу.

 Потім був серпневий килим футбольного поля… І був матч… Напружений і важкий… Залишалось грати останні кілька хвилин. Вирішальний одинадцятиметровий штрафний удар бити  довірили йому. М’яча встановили на круглій білій позначці. Стадіон завмер.

  • Спробуй лише забити! – прошипів крізь зуби хтось із своїх гравців. – Усіх розстріляють, і тебе першого…

 Він розбігся

  • Не будь падлюкою, промахнись… – знову прошепотів хтось йому під руку…

Воротар не витримав і розстелився на траві ще до удару.

Ворота були порожні… Він пробив у верхній кут…

Мяч пролетів повз ворота…

 

9.

Навесні, коли зійшов сніг, слобідські курчата весело вибігли на ще сіре й мокре поле. Тренер і справді виглядав поміж ними, як квочка поміж курчатами. Хлопчаки старанно виконували всі його команди: гасали вздовж бокової лінії то з м’ячем, то без м’яча, носили одне одного на плечах, намагалися бити по воротах з будь-яких позицій…

– Пам’ятайте, – любив жартівливо повторювати Тренер, – треба не тільки попасти в ворота, а й промахнутися повз воротаря…

Наприкінці кожного заняття малі футболісти обов’язково розбивалися на команди і грали між собою два неповні тайми…

Несподівано на одне з тренувань заявилися  Гора з Прищиком. Побачивши дії  вихованців Тренера, голова профкому вражено прошепотів:

– Ти диви, твою маму! Щось тут нечисто. Терміново потрібно перевірити… Бо виходить, що він і справді – тренер…

– А я вам ще коли про це говорив, – теж пошепки сказав Гора. – А ви відмахувались. Сам спершу очам не вірив. Де ж цьому можна  навчитися?.. 

– Довідаємось! Завтра ж зайду у відділ кадрів.

– Слухайте, шеф… А, може, варто було б його залучити до роботи з нашою головною командою… Я готовий не тільки зі свого місця посунутись, а й в учні до нього записатись…

– Ну да!.. Мені лише цього не вистачало, твою маму! На якій підставі?

– Підставу завжди можна знайти…

– Думати забудь! Ніякої підстави я шукати не буду! – підвищив голос голова профкому. – Здається мені, тут якимсь криміналом пахне… Нічого… Дайте мені лише строк – буде вам і білка, буде і свисток… Я з усім цим, його маму, розберусь!

У відділі кадрів Прищику відповіли, що, на жаль, особові справи колишніх працівників заводу чи то знищили, чи то відправили до районного архіву. Але інспектор-кадровик, який багато років знав Тренера, присягався, що в його документах не знаходив нічого, пов’язаного з футболом:

– Може, було щось у нього до війни, про це не знаю… Але ж до війни скільки йому років він мав… двадцять, максимум – двадцять п’ять?.. Ми всі у двадцять років були футболістами…

А тим часом Тренер  намагався зробити із курчат справжню команду. Тренування ставали дедалі інтенсивнішими і складнішими. Дорослі гравці, спостерігаючи за Тренером, лише кивали головами:

– Якби з нами хтось так працював, то ми б уже давно грали у вищій лізі.

Відпустивши своїх «курчат на сідало», Тренер брався за Кілка. Усі знали, що довгі тренування з воротарем кожного разу закінчувались обов’язковим пробиттям пенальті. Аби побачити це, на стадіон сходилось добрих півсотні людей…

І, нарешті, Кілок узяв два із п’яти одинадцятиметрових ударів Тренера. Причому удари були і сильні, і точні. Але воротар не став вгадувати напрямок польоту м’яча, не купився на фальшивий замах, а довірився власній реакції. І не прогадав!

Кілок на радощах навіть тричі перекотився через голову.

– Заспокойся, – тихо промовив Тренер. – Рано радієш. У тебе попереду довга дорога. І можна сказати, що сьогодні вона лише починається…

А через кілька днів після цього випадку в селище приїхала чорна «Волга» зі столичними номерами. Чоловік, який вийшов з автомобіля, швидко загубився в юрбі вболівальників, що поспішали до заводського стадіону на черговий матч. 

Після закінчення гри незнайомець з’явився у кабінеті Прищика. За мить туди були терміново викликані Гора і Кілок.

– Нам виявили високу честь, – почав Прищик, витираючи картатою хустинкою спітнілу лисину. – Знайомтесь, це – тренер нашої столичної команди…

Кілок і Гора, почувши знамените прізвище, здивовано завмерли.

– Нам зробили пропозицію, – Прищик запнувся, – тобто вам… тобі… зробили пропозицію…

На більше голова профкому не спромігся. Він якось дивно глянув на Кілка, розвів руками і замовк.

Приїжджий підійшов до воротаря, міцно потис йому руку і спокійно сказав:

– Бачив вас сьогодні на полі. Непогано грали… Правду мені розповіли…

Ви могли б продовжити свою спортивну кар’єру в нашому клубі… Розумію, пропозиція досить несподівана, але, погодьтесь, не кожному футболісту заводської команди її роблять…

Якщо потрібно, дамо вам на роздуми два дні. Не більше!

– Що йому думати, – несподівано втрутився Гора, – обов’язково погоджуватися треба!

Прищик з погано прихованим роздратуванням подивився на свого граючого тренера і мимоволі стиснув кулаки.

– Не знаю, що й сказати… Але я, звичайно, згоден! Я згоден! – майже крикнув Кілок і засміявся.

Профорг чомусь голосно гикнув і впав у крісло.

Столичний гість уважно подивився на Прищика.

– Можемо вважати, що з  керівництвом ми уже домовились?

– Зараз мені сказати важко… Треба ще порадитись з директором, – невпевнено почав говорити голова профкому. – Його сьогодні немає, він у відрядженні… Буде лише завтра…

– Нам важлива, так би мовити, принципова згода. А директору ми зателефонуємо… 

– Ну… принципову згоду я даю… З радістю…

Видно було, що голова профкому лукавив, бо назвати Прищикове обличчя радісним у цей момент не зміг би ніхто…

Приїжджий дістав з кишені невеличкого блокнота і самописку, відшукав чистий листок, щось швидко написав на ньому, звичним рухом вирвав блокнотного аркуша і простягнув Кілку:

– Усі деталі можна буде обговорити ось за цим телефоном. Сподіваюсь, наші… тобто ваші плани ніщо не змінить… Швиденько залагоджуйте тут усі свої справи і приїжджайте. Чекаємо на вас у столиці. Чим чорт не жартує, коли Бог спить… Головного складу вам, звичайно, не гарантуємо, але за дублерський склад пограти дамо. Бо з воротарями зараз у нас, чесно скажу, кепсько…

Що ж, наче б то з усім розібрались. Питань немає?

– Немає.

Осика з усієї сили намагався стримати щасливу усмішку.

– До побачення!

Як тільки за столичним гостем зачинились двері, Прищик ледве не з кулаками накинувся на Гору:

– Твою маму! Ти чим думаєш!? З команди на початку сезону забирають кращого гравця, якого немає ким замінити, а ти… «що тут думати, обов’яково погоджуватись треба»…

Профорг скривив обличчя, передражнюючи граючого тренера.

– Викрутимось, – весело відповів Гора, – не вперше… Ви ж зрозумійте, хлопцеві рости потрібно. У нас йому вже, справді, нічого робити… А тут – такий шанс. Я ще й досі повірити не можу… Сам тренер столичної команди приїхав, щоб запросити в найкращий клуб країни… Про таке навіть в книжках не пишуть.

  • Не про те говориш, – перебив Гору голова профкому.
  • Чому не про те? Ми ж не будемо ставити хлопцеві палиці в колеса? Ясно, що такий шанс буває лише один раз у житті, і гріх було б ним не скористатись… Мені свого часу такого шансу доля не подарувала…

Прищик ударив кулаком по столу:

– Якщо команда вилетить з чемпіонату – головою відповіси!

– Кажу ж вам, що не вилетимо…

– Кого ж ти, твою маму, у ворота поставиш?..

– Якщо буде потрібно, сам стану!

Захопившись сваркою, Прищик і Гора не помітили, як усміхнений Кілок залишив кабінет голови профкому.

За декілька хвилин він уже стояв перед дверима квартири Возика.

Двері відчинив господар. Побачивши Кілка, старий Возик навіть зрадів:

– Заходь, хлопче…

– Я на хвилину… Лариса удома?

– А де ж їй бути. Ларисо!

У кімнаті з’явилася Лариска.

– Я хочу вам сказати, – зніяковіло почав Кілок, – що мені сьогодні запропонували грати у новій команд… В класі «А»!

Лариска радісно сплеснула в долоні.

– Ого! Одразу в «А»!

– Де саме грати? – поцікавився Возик.

– У самій столиці… Думаю, треба їхати…

– Звичайно, їдь! Тут немає чого і сумніватись.

Хлопець рішуче подивився в очі головному хап-спілківцю:

– Я без вашої Лариси нікуди не поїду!

Лариска затамувала подих.

Возик почесав потилицю:

– Не можу зрозуміти… Ти що, кажучи по-старомодному, просиш у мене її руки?

– Так… – промовив Кілок крихким від хвилювання голосом. – Я прошу у вас її руки…

Возик лукаво подивився на дочку і знизав плечима:

– До чого ж тут я… Як вона захоче, так і буде… Так що це прохання до неї. Що скажеш, дочко?

Ларискині очі раптом зблиснули слізьми. Вона швидко провела долонями по щоках:

– Я згодна! Згодна! – майже крикнула дівчина і щасливо засміялась.

Хлопець згадав, що сьогодні він уже чув ці слова…

…У той самий час, коли старий Возик діставав пляшку шампанського, а Лариска накривала на стіл, у кабінеті голови профкому Гора і Прищик уже встигли випити по кілька чарок горілки.

Тема голосної розмови граючого тренера і профорга не мінялася:

– Я виведу його на чисту воду! – Прищик ударив себе пухким кулачком у груди. – Це ж він про Кілка настукав. Тільки він! Більше нікому…

– Не нервуйте ви так, – намагався заспокоїти Прищика Гора, – нічого ж страшного не сталося…

– Якщо сидиш по вуха в лайні, то не відкривай рота, бо захлинешся! Як це не сталося!? – гримнув голова профкому. – Він заставив нас з тобою чесатись там, де навіть і не свербіло! Уявляєш, якийсь безрукий пенсіонер на очах у всіх руйнує команду!

Де він, його маму, узявся на нашу голову… Не можу зрозуміти, як йому вдалося до столиці достукатися…

Прищик  залив до рота ще одну чарку горілки.

– Треба щось робити,  і я знаю що!  Скажи-но, хто йому дозволяв займатися зі школярами?

Гора знизав плечима.

– Ото-то і воно! Немає у нього дозволу! І освіти у нього відповідної немає, і сам він – каліка… Щоб не було ніяких неприємностей, завтра ж забороню йому  всілякі тренування з дітьми. Теж мені тренер знайшовся! 

– Чого це ви так на нього вз’їлися, – ніяк не міг зрозуміти Гора. – Він же нікому не заважає, навпаки…

– А який з нього толк?

– От це вже ви даремно, – заперечив Гора. – Якщо бути чесним, то він добру справу робить. І робить її для нас.

– Добру справу!? Що ти верзеш, твою маму! З  допомогою цього інваліда ми тільки кращих футболістів губимо. А ти подумав, хто в чемпіонаті грати буде, курчата його чи хто?

– Не варто так нервувати… – сам Гора намагався бути спокійним. – Уже завтра з цих курчат справжні майстри можуть вийти…

Прищик скептично посміхнувся.

– Та справа, навіть, не в цьому… Давайте подивимося на проблему з іншого боку. Пам’ятаєте, як і мене, і вас картали за погану роботу з молоддю… Догани навіть записали в особові справи… Бо не було у нас команди дублерів… Не було… раніше. А тепер, можна сказати, що у нас вона є! І створив її для нас з вами – Тренер. Створив, можна сказати, з нічого, з повітря…

Голова профкому задумався.

– З повітря, кажеш… Он як воно може повернутися. Гм… і справді – з «пасмурно» на «ясно»… А я про це й не подумав… Ти молодець!

Раптом Прищик голосно ляснув себе долонею по лобі і почав нишпорити у ящиках письмового стола:

  • Дитяча футбольна команда! Як вчасно! Аж не віриться… Тиждень тому мені надіслали офіційного листа… Куди ж це він в біса подівся?

– Що за лист? – без цікавості запитав Гора.

– З районного спорткомітету… Я його подалі відклав, бо не знав, як на нього відреагувати… Там, здається, запрошують дитячу футбольну команду на  «Шкіряний м’яч»…

– Це, мабуть, добре… Колись і я у цьому турнірі починав, –  зі світлим смутком проказав Нагорнюк.

Прищик почепив на носа окуляри, роздратовано висипав з ящика гору якихось паперів і став їх швидко переглядати.

– Де ж він, твою маму…

Нарешті потрібний аркуш знайшовся.

  • Ось цей документ. А ідея справді непогана! І як я не дійшов до цього раніше! Пошлемо в район Тренера з його курчатами. Хай побігають! Ти з ними також поїдеш! Обов’язково!

Профорг блиснув на хлопця скельцями окулярів:

  • Але поїдеш – головним тренером. Зрозумів? Довіряти каліці дітей не можна!

– Зрозуміти, то зрозумів, але я ж до цієї команди не маю ніякого відношення… – не погодився Гора. – Що я дітям скажу чи батькам їхнім? Як очі буду дивитись?

– Знайдеш, що сказати! І в очі подивишся!

– Ні, я не згоден…

Прищик скипів:

– Цю тему я для себе уже забетонував. Ставлю крапку. А не згоден – пиши заяву, твою маму…

Гора ображено відвернувся до темного вікна.

– Ти мені тут первомайських демонстрацій не влаштовуй, – уже більш миролюбно сказав голова профкому, розливаючи залишки горілки у чималенькі чарки. – Давай швиденько хильнемо ще одненьку – і по хатах. День був таким, що краще його забути…

 

10.

Напередодні від’їзду до столиці Кілок влаштував прощальну вечірку.

Першим він запросив на неї Тренера, а вже потім – заводське начальство та гравців своєї тепер уже колишньої команди.

Воротар чи не вперше з’явився на людях не в спортивному костюмі, а в стильній трійці і сріблястій краватці.

Він одразу представив присутнім Лариску Вознюк як свою наречену.

Виявляється, годину тому вони удвох занесли до селищної ради заяву про шлюб.

Старий Возик світився від щастя, а директор заводу, дивлячись на красуню-бібліотекарку, мабуть, подумки картав свого недолугого сина.  

На вечірці було весело. Грав естрадний ансамбль. Столи вгиналися під випивкою та закусками. Не було відбою від бажаючих проголосити тост на честь Кілка та його нареченої.

Селищні футболісти, які ніколи не дотримувалися спортивного режиму, на цей раз перевершили самі себе…

Тренер сидів перед кухлем темного пива у кутку великого залу і з виразом особливої зосередженості спостерігав за всім, що відбувалося.

Нарешті перед закінченням вечірки Кілок голосно постукав виделкою об високий келих.

Шум і розмови за столами припинились.

– Дорогі друзі! Я сьогодні хочу подякувати долі за те, що вона познайомила мене з усіма вами… Не знаю, що чекає мене у майбутньому, але моє минуле, завдяки вам, було світлим і добрим… І цього, повірте, я ніколи не забуду… Дякую!

Раптом Кілок почервонів і нервовим рухом поправив й так бездоганну краватку. Потім він голосно набрав у легені повітря… і по черзі вклонився заводському начальству і футболістам. Це було так несподівано і зворушливо, що у декого навіть зволожились очі.

– А зараз я хочу сказати промову… Ну, може, не промову, а так… пару слів..  Говорити я не вмів ніколи, тому даруйте…

Кілок витяг з кишені піджака аркуш паперу і розгорнув його:

– Щоб не збитись, я тут собі шпаргалку приготував…

Воротар по-особливому глянув на Лариску Вознюк.

Дівчина підбадьорливо кивнула йому.

Після такого жесту Лариски навіть футболістам стало зрозуміло, хто головний режисер цієї частини вистави.

Кілок кашлянув у кулак і зазирнув у папірець:

– Ще не так давно я думав, що знаю про футбол усе і що майже усе у футболі вмію… Варто мені було захотіти, і я міг би грати в будь-якій титулованій команді… Але знайшлася людина, яка допомогла мені змінитись, примусила подивитися на світ і на самого себе по-новому. Ця людина довела, що найбільших висот у будь-якій справі, і в футболі, в тому числі, досягне тільки той, хто не просто буде грати у футбол, а стане, так би мовити, жити футболом… Може, комусь такі слова здадуться занадто високими, пафосними, так би мовити… Але, повірте, перш, ніж їх зараз промовити, я ці слова подумки не раз пропустив крізь своє серце…

Кілок витер долонею спітнілого лоба.

–  Те, що мене запросили у команду майстрів, – це, перш за все, результат його впливу, результат його роботи зі мною… Тепер я переконаний: Бог завжди буде на боці тієї команди, в якій – кращий тренер.

Розчервонілий Кілок зім’яв папірця і взяв у руки келиха з шампанським:

– Тому я пропоную усім підняти тост за Тренера! За Тренера з великої літери!

Присутні посхоплювались зі своїх місць і потяглися до колишнього заводського технолога зі своїми чарками.

Тренер взяв у руку кухоль з пивом і також підвівся. На лівому боці його піджака зблиснули орденські планки в чотири ряди.

Директор заводу першим звернув на них увагу:

  • Нічого собі іконостас! – здивовано вигукнув він. – Таке в тилу не заробиш!

Тренер зніяковіло мовчав, не знаючи, на що йому спершу реагувати: на тост Сергія, чи на вигук директора.

Врешті-решт вирішив пропустити директорські слова повз вуха.

–  Справа не в мені… – тихо вимовив він. – Справа в тому, що у вас, Сергію, є талант. І цей талант ви зуміли проявити… Так що тут немає ніякої моєї заслуги…

– Не прибіднюйтесь, – крикнув хтось із футболістів. – бачили ми, як ви вмієте примусити працювати… Ваші курчата уже сьогодні можуть деяким дорослим футболістам  фори дати…

– До речі, – голосно втрутився в розмову Прищик, – маю честь повідомити вам приємну новину: сьогодні на розширеному засіданні нашого профкому вирішено делегувати на районні змагання на приз клубу «Шкіряний м’яч» дитячу команду, яку зараз, так сказати, на громадських засадах тренує  Іван Петрович Кузьменко.

Прищик вказав рукою на Тренера.

Переважна більшість присутніх не одразу збагнула, про кого йде мова, оскільки вперше за останні роки почула прізвище, ім’я та по-батькові Тренера.

– На час змагань ми вирішили створити своєрідний тренерський штаб і затвердити Василя Нагорнюка помічником Івана Петровича, – продовжував голова профкому. – Він буде другим тренером. Так би мовити, одна голова – добре, а дві – краще.

Всі зааплодували.

Обличчя Гори стало червоним.

Тренер спохмурнів.   

– А коли змагання? – запитав він.

– Це ще не скоро. Місяців через два. Встигнете підготуватись, – улесливо відповів Прищик. – Сподіваємося, команда нас не підведе?

Тренер з докором похитав головою, але промовчав.

  • Можете розраховувати на нашу повну підтримку, – сказав голова профкому і стрімко закинув у рота повну чарку.

– Як тобі вечір? Подобається? – схилився над дочкою Возик.

  • Дуже! – пошепки відповіла батькові Лариска – А чому ви запитуєте?
  • Чому? – усміхнувся Возик. – Ти, мабуть, не помітила, але Тренер до Сергія на «ви» звернувся. Я так розумію, вперше…
  • Пропустила повз вуха… Це щось означає?
  • Як подивитись… Для когось це, може, звичайна дрібничка, але для мене це означає дуже багато…Схоже на добрий знак.

Лариска з ніжністю подивилася на батька:

  • Ваші б слова – та Богу у вуха!

В цей час Осика знову підвівся зі свого місця.

– Увага, друзі, увага! – Кілок спробував перекричати шумну залу. – Я хочу всім дещо нагадати…

 – Шановний Антоне Карповичу, – несподівано звернувся воротар до Прищика, – коли це ви нарешті свій борг віддасте?

– Який борг? – здивувався Прищик.

– Невже забули?

– Навіть не уявляю, про що йдеться.

– А пам’ятаєте, ви обіцяли два ящики пива тому, хто заб’є мені п’ять пенальті з п’яти?

– Правильно! – загаласували присутні. – Давно пора вам, Антоне Карповичу, вивернути кишені!

– Коли це було… – відмахнувся голова профкому.

– Коли б не було, але ця справа ще не закрита…

– Ви, Антоне Карповичу, – в’їдливо мовив Кілок, – справжній господар свого слова: хочете – даєте, а хочете – забираєте…

– Невже хтось зараз пиво пити буде?.. – спробував заступитися за шефа Гора. – На столах уже і місця для випивки немає…

– Хто б що не казав, але тут питання принципове, оскільки такий борг лише чесна відплата погашає…

Усі подивились на Тренера. Той заперечливо покрутив головою:

– У такий гарний вечір не варто про дрібниці мову вести. Особисто я про той випадок давно забув…

Несподівано у розмову втрутився директор заводу:

– Гадаю, Антоне Карповичу, вам відступати не личить. Дали слово – тримайте його!

Обличчя директора, розфарбоване алкоголем у червоні плями, хоч і виглядало веселим і безтурботним, але голос був на диво суворим.

Прищик стурбовано озирнувся.

  • Я… Але…
  • Ніяких але! Тут двох думок бути не може!

Прізвище директора заводу було Поліщук, його перевели на роботу в селище недавно, але за короткий строк він зумів розібратися з усіма заводськими справами, встановив жорстку дисципліну на виробництві. Працював з шостої години ранку і до десятої години вечора, навіть не згадуючи про свята і вихідні. Сам не знав відпочинку, й іншим не давав спокою… «Керівник, як гарний конюх, повинен час від часу послабляти віжки, але батіг постійно тримати напоготові», – повторював він. 

Поліщука по за очі всі стали називати Поліцаєм. Це прізвисько в повній мірі відповідало його крутому норову, непоступливості і надзвичайній вимогливості.

Голову профкому директор чомусь не любив і ставився до нього з іронією. Головна унікальна здібність Прищика – всюди і в усьому догоджати начальству, завдяки якій йому вдалося вмоститися на профспілковому троні, – тут чомусь не спрацьовувала. Цей талант голови заводської профспілки нове керівництво заводу вперто не помічало.

– Ну… То що скажете громаді? Ми всі чекаємо… – Поліщук обвів усіх веселим поглядом…– Буде у нас сьогодні продовження банкету, чи ні? Ви ж знаєте, горілка без пива – це гроші на вітер…

Спітнілий Прищик стяг з обличчя окуляри, хукнув на скельця і протер їх картатою хустинкою. Потім він повільно підвів на директора очі, які чомусь одразу набули кольору пива, зітхнув і хотів було щось сказати у відповідь, але Поліщук зупинив його застережливим жестом:

– Не примушуйте думати про вас погано…

Голова профкому з приреченим виглядом витяг із кишені потерту й пухку подушечку гаманця, потім послинив пальці, повернувся до всіх спиною і став повільно відраховувати гроші…

 

11.

На початку літа до заводської контори надійшла несподівана телеграма із столиці. Вона вразила всіх, перш за все, великою кількістю слів. Видно, той, хто відіслав її, не звик економити гроші: «Шановний Іване Петровичу, дорогий мій Тренере! – писалось в телеграмі. – Не запам’ятав вашу адресу, тому пишу на адресу заводу, за що прошу вибачення. У нас з Ларисою все добре. Живемо ми в спортивному готелі, нам виділили двомісний номер.  Можливо, скоро отримаємо і нову квартиру. Та це не головне. Головне, що мене включили до основного складу команди. Через тиждень обіцяють поставити на гру. Дуже хвилююсь, але думаю, що Вам за мене не буде соромно. Вчора розмовляв із начальником команди. Він людина серйозна і зможе дістати квитки, якщо раптом Ви чи хтось з Ваших хлопців захоче приїхати в столицю на футбол. Обов’язково попередьте, скільки потрібно замовити квитків. Як Ви? Що там нового у курчат, вбиваються в пір’я? Пишіть і дзвоніть, буду радий, якщо колись навідаєтесь до нас! Чекаю. Ваш Сергій Осика».

В телеграмі були вказані також адреса і телефон.

Перш, ніж телеграму вручили Тренеру, її прочитали всі працівники контори, включаючи директора заводу і голову профкому.

 – Ну, вітаю вас! – сказав директор, міцно стискаючи руку Прищику. – Наш вихованець – у вищій лізі! Це ж треба, робітничий спортивний колектив кує кращі кадри для вітчизняного футболу!

Директор підняв догори вказівний палець і засміявся:

– Звучить як назва передовиці в центральній газеті.

– Не святі горшки ліплять, – скромно опустив очі голова профкому.

– Якщо чесно, то я ще досі не можу повірити. За якийсь місяць хлопець з нашого колективу… так би мовити… колективу фізкультури перебрався в головну команду республіки! Нам з вами радіти треба!

– Я радію, – сказав Прищик з кислою міною.

– Уявляєте, який це приклад для інших? Щоб там не було, а тепер в усіх футбольних довідниках буде написано, що воротар знаменитої команди починав грати у футбольному клубі нашого заводу. Директор заводу – я, голова профкому – ви…

Прищик вловив в словах директора легку насмішку.

–  Я розумію, що ви жартуєте, та хіба ми з вами працюємо заради слави чи почестей? Ні, звичайно. Мені особисто дуу-же приємно, що гравець з нашої, можна сказати, периферійної команди потрапив до столиці. Хоча, чесно кажучи, цю телеграму треба було б добре перевірити. А раптом хтось, його маму, вирішив нас розіграти.

– Не думаю, – заперечив директор. – Та якщо це навіть і так, то перевірити все надзвичайно просто – у нас є телефон і адреса Сергія…

Директор замислився:

– Знаєте що, я пропоную вам як голові профкому застосовувати нові методи роботи…

Після цих слів Прищик почав нервово соватися в кріслі.

– Телеграма прийшла на адресу заводу, так?

Прищик кивнув головою.

– Значить, її зміст стосується не лише нашої дитячої команди та її тренера, а й усіх працівників заводу… А що, коли нам організувати велику поїздку на матч? Зв’яжемося з Осикою, щоб замовив білети на всіх, сядемо в автобуси – і гайданемо у Київ. Як на мене, то зовсім непогана ідея. А що ви про це думаєте?

– Ідея, може, і непогана, але… Це ж стільки грошей, його маму…

– Не прибіднюйтесь. Що-що, а гроші в профкомі є, це я знаю точно.

– Є, але ж на інші потреби… – кволо заперечив Прищик.

– Ви не перший рік на цій посаді. І не мені вас учити, що роблять в таких випадках. – В голосі директора вже відчувалися ноти невдоволення. –  Поручаю цю справу вам.

Прищик хотів підвестися з крісла, але директор жестом наказав йому сидіти:

– Нагода унікальна і навіть щаслива. Думаю, гра має бути цікавою, все таки зустрічаються дві команди-лідери. В газетах уже пишуть, що це матч за чемпіонство… Розумієте?

– Розумію, ми теж газети читаємо. Згоден, через тиждень гратиметься матч сезону, але де гарантії, що Кілка, вибачте, Осику поставлять в основний склад команди? Уявіть собі, приїжджає на футбол весь наш завод вболівати за земляка, а він – протирає штани на лаві запасних, або – чого гірше – взагалі не заявлений на гру.

– Не бачу проблеми. Допустимо, що сталось найгірше і Осика не вийде на поле… Але матч же не відмінять. Подивимось, як грають майстри вищої ліги. Ви коли-небудь були на футболі такого рівня?

– Ні, – чесно зізнався Прищик.

– І я вже вік прожив, а футбол навіть по телевізору не часто бачив. А на такій грі, їй-бо, хочеться побувати… Ми з вами не випадково згадали про нові методи роботи. Як на мене, то поїздка в столицю – це чудовий виховний і спортивний захід. Він подарує, так би мовити, емоції і враження і обов’язково позитивно вплине на загальну атмосферу в колективі, на покращення стосунків між людьми…

– А також сприятиме зросту продуктивності праці, – також спробував зіронізувати Прищик.

– Ну ось, радий, що ви самі все прекрасно розумієте, – всміхнувся директор.

– Мене за таку справу агітувати не потрібно. Я обома руками – за! Тим паче, що це ініціатива керівництва.

– І, погодьтесь, мудра ініціатива… – додав директор.

– А якщо захочуть поїхати… багато людей?

– Багато – не багато, а чоловік сто відправити можна. В першу чергу поїдуть передовики виробництва. З автобусами я допоможу.

– А що робити з курчатами?

– Якими курчатами?

– Ну, цими соплістами Тренера. Думаю, не варто їх брати. Вони ж ще діти все таки. Хто за ними там дивитись буде? Це ж стадіон, десятки тисяч людей… Не дай Бог, щось трапиться, неприємностей не оберемося…

– Зробіть так, щоб нічого не трапилось. А цих, як ви сказали, курчат, треба брати в першу чергу! – різко сказав директор.

Чутки про те, що Кілок уже розпочинає грати у вищій лізі, миттєво розлетівся по селищу.

Останнім, хто прочитав адресовану йому ж телеграму, був сам Тренер. Завідуюча заводською канцелярією – дружина відставного військового – принесла її прямо на тренування.

Телеграма Тренера не здивувала.

– Мені про неї ще вранці сказали. Я радий за хлопця. У нього дійсно талант.

Тренер допитливо подивився в очі завідуючої канцелярією:

– А це правда, що можна буде поїхати на футбол усією командою?

– Правда, – радісно відповіла жінка. – Цим питанням якраз займається Антон Карпович. Він уже дзвонив Сергію, розмовляв також з… як його… з командиром…

– Командиром?

– Ага… Чи з якимсь його начальником… 

– Може, з начальником команди? – перепитав Тренер.

– Точно, точно… Домовився з начальником команди про білети. Обіцяють передати аж сто двадцять штук…

– Ого, – здивувався Тренер, – це якось зовсім не схоже на нашого профорга.

– Якраз схоже, бо він отримав наказ від директора…

– Тоді інша справа, – широко посміхнувся Тренер. – А нас як транспортувати будуть, не знаєте?

– Ще не знаємо. Питання з автобусами має вирішитися з дня на день. Наскільки мені відомо, планують відправити три великі «ЛАЗи» і нашу заводську «Антилопу».

«Антилопою» в селищі прозивали старий жовтий автобус на два десятка місць, який вірою і правдою служив заводчанам ще, мабуть, із часів німецької окупації.

Автобуса-ветерана назвали так на честь його водія – Петра Козлевича. Петро був чи не єдиним у селищі чоловіком, прізвище якого стало його прізвиськом.

У цьому не було нічого дивного, особливо, коли зважати на те, що роман Ільфа і Петрова «Золоте теля» ніколи не залежувався на полиці заводської бібліотеки, а завжди був «на руках». Лариска Вознюк десятки разів ремонтувала розхристану книгу, підклеювала і розгладжувала праскою сторінки, але, незважаючи на непривабливий вигляд, попит на неї ніяк не зменшувався.

– «Антилопа», може, до Києва і доїде, але назад – ні… – поморщився Тренер.

– Не хвилюйтесь, Козлевичу уже дали наказ… тобто завдання поміняти колеса…

– Поміняти колеса?

– Я, здається, не так висловилась, – завідуюча канцелярією густо почервоніла. – Йому дали завдання поміняти… резину на колесах і зробити щось двигуну…

– Профілактику, мабуть…

– Точно, профілактику. Водій сказав, що через кілька днів наш автобус буде «під парами і на мазі»…

– Дай Бог!

Тренер акуратно склав принесену йому телеграму, ввічливо попрощався з жінкою і розпочав тренування.

…Весь наступний тиждень селище жило очікуванням поїздки на футбол. Замовлені автобуси не могли вмістити усіх бажаючих побачити гру Кілка в знаменитій столичній команді. Прищику щодня доводилося гасити конфлікти і заспокоювати ображених, яким не дісталися заповітні квитки.

Раптом збунтувалися жінки:

– Чого це тільки чоловікам білети роздають? А ми що, не люди? Значить, працювати по дві зміни без перерви нам можна, а як відпочити культурно – зась… Це несправедливо. Везіть і нас!

Звичайно, не всі збиралися їхати в столицю заради футболу. Хтось планував встигнути до гри винести свою городину чи молоко на дорогий київський базар, хтось – пробігтись по магазинах, хтось – навідати дітей чи родичів…

А деякі жінки вирішили супроводжувати чоловіків у поїздці на футбол заради того, щоб не дати їм напитись.

Вони прекрасно розуміли, в якому стані можуть опинитися їхні благовірні, якщо команда виграє, або, не дай Бог, програє…

Прищику довелося кілька разів робити перерозподіл квитків, знову дзвонити начальнику нової команди Кілка і просити у нього додаткові місця.

За день до виїзду всі головні проблеми, здається, були вирішені.

Тренер вмовив Прищика виділити його команді відремонтовану і підфарбовану заводську «Антилопу». Хоча спочатку голова профкому збирався розбити слобідських курчат на три групи і розсадити їх в автобуси поруч із дорослими.

– Навіщо розділяти хлопчаків? Вони ж одна команда, – похмуро промовив Тренер.

–  Для того, щоб вони постійно були під наглядом.

– Я проти… Вони і так будуть під наглядом. Порядок під час поїздки і на матчі я гарантую. Якщо хочете, розписку напишу. Дозвольте дітям їхати усім разом…

Тренер зам’явся:

– Розумієте… Як би це вам пояснити… Боюсь, що в автобусах одразу почнуть відзначати… майбутній успіх або неуспіх… Ви ж знаєте, як буває під час подібних поїздок.

–  Звичайно, знаю. Це вже традиція, їхню маму… Хто ж зможе заборонити людям підняти собі настрій?

–  Так, але хотілося б дітей від цього вберегти.

Прищик на мить задумався, а потім кивнув головою:

– Мабуть, ви маєте рацію. Вирішено: вся ваша команда їде у заводському автобусі. Ви – старший!

 

12.

На світанку у день від’їзду колона автобусів вишикувалась біля заводської контори.

Вирушати в столицю мали о сьомій годині ранку. Як не дивно, тих, хто запізнювався, було небагато.

  Слобідські курчата заповнили свій автобус першими.

Перед тим, як виїжджати, Прищик узяв Тренера під руку і непомітно відвів в сторону. Потім голова профкому дістав зі свого пузатого портфеля аркуш паперу і ручку:

– Підпишіть, будь ласка.

– Що це? – здивовано запитав Тренер.

– Розписка… Ви вчора самі пообіцяли…

Тренер, не читаючи, рішуче підписав папір і швидко повернувся до своїх хлопчаків.

В обідню пору колона прибула в столицю. Автобуси зупинились на просторій стоянці поруч зі стадіоном. До початку матчу залишалася ще кілька години.

– Оголошується вільний час, – прокричав в улюблений мегафон Прищик. – Можна пообідати і зробити покупки. Матч розпочнеться за будь-якої погоди і точно за розкладом. Тому не запізнюйтесь. На стадіон можна заходити самостійно. Перевірте, чи взяли ви свої квитки!

Виїжджаємо одразу після закінчення гри. Автобуси будуть тут, на стоянці. Усім все ясно?

– Ясно, – невпопад, але радісно загули заводчани у відповідь. – Тоді, зустрінемось на стадіоні.

– Антоне Карповичу! – Тренер підійшов до Прищика. – Батьки моїм курчатам добрячі «тормозки» дали. Ми дорогою встигли перекусити… Зараз нам тут робити нічого… На стадіон почнуть впускати приблизно за годину до гри… Дозвольте хоч трішки по столиці поїздити. Хай малеча на місто подивляться. Коли ще їм випаде така нагода?

– А що у нас з пальним? – суворо запитав голова профкому водія. – Вистачить?

– Пального вистачить, – впевнено відповів Козлевич.

Прищик, якому вже, мабуть, давно не терпілося заскочити до столичного гастроному, зробив паузу, почесав потилицю, а потім поблажливо махнув рукою:

  • Тоді дозволяю. Їдьте. Але за своїх курчат ви головою відповідаєте. Не забудьте, у мане ваша розписка.
  • Я пам’ятаю, – спокійно відповів Тренер.

Радісні хлопчаки залетіли назад в автобус і приклеїлися до вікон.

Київ, покритий легкою літньою засмагою, відкривався в усій своїй красі і величі.

Козлевич повільно проїжджав вулицями, щоб підлітки могли краще роздивитися довкола.

  • Яка краса! – захоплено видихнув хтось із хлопчаків. – Тут все, наче в казці…

Дійсно, краєвиди, які бачили юні футболісти з вікон старенької «Антилопи», видавалися казковим.

Золоті маківки соборів сяяли на блакитному тлі неба, як десятки яскравих сонць…

Кучеряві голови зелених лип і каштанів легенько нахилялися за теплим вітром…

Високі світлі будинки радісно підморгували чистими вікнами…

Веселі фонтани вибухали срібною прохолодою, яка осідала на гарячий асфальт мокрим райдужним пилом.

Широкі вулиці гостинно розводили руки, запрошуючи ступити на круглі долоні майданів…

  • А кому це пам’ятник?..
  • Що ще за церква?..
  • Як називається ця вулиця?.. – раз-по-раз чулося в автобусі.

Козлевич з Тренером перезирнулися.

  • Було б непогано під’їхати до якогось туристичного бюро і взяти хлопцям хоч на годинку екскурсовода, – сказав Козлевич. – Он як пацанву цікавість розібрала…
  • Так, було б непогано. Чого ми раніше до цього не додумались… А ви знаєте, де тут є таке бюро?
  • На жаль, ні.
  • І я не знаю…

Тренер на мить замислився.

  • Так, курчата, послухайте мене! Ви знаєте, я, звичайно, ніякий не історик і не екскурсовод, але, коли хочете, можу для вас щось схоже на коротку екскурсію провести. Ну то як?

Колишній технолог підвівся зі свого місця.

  • Хочемо, звичайно, хочемо! – у відповідь загукали підлітки.
  • Тоді попрошу уваги! Дозвольте нагадати, що ми приїхали до нашої столиці – міста Києва. Мабуть, усі з вас знають, що це одне із найстаріших і найкрасивіших міст у світі. Недавно святкували 1500 років з дня його народження…

– А на вигляд і не скажеш, що це місто таке старе, – в один голос заговорили курчата.

– Ну, стосовно походження Києва, – вів далі Тренер, –  є дві дуже давні легенди. Перша легенда говорить, що його заснували князі, троє братів – Кий, Щек і Хорів, та сестра їх Либідь. Вони прибули сюди десь аж з Дунаю. За другою легендою, ось тут, на місці нашої столиці, у далекі часи був перевіз через Дніпро. Тримав його простий перевізник на ім’я Кий. І якщо людям потрібно було перебратися з одного берега річки на інший, вони говорили: «Я йду на Київ перевіз». Так от… Саме цікаве, що згодом слово «перевіз» забулося, а місце, де Кий перевозив людей, стали називати Києвом…

В цей час автобус різко загальмував. Тренер від несподіванки з розгону плюхнувся на сидіння, а дехто із хлопчаків, навпаки, злетів з крісел на підлогу.

– Що сталося? – стривожено запитав Тренер Козлевича.

– Вибачте, – зніяковів водій, – заслухався вас і ледве не поїхав на червоне світло…

– Всі живі? – запитав Тренер у малих футболістів.

– Всі! – дружно відповіли хлопчаки.

– Мені продовжувати, чи ви, може, втомились?

  • Продовжувати, продовжувати! – пролунало з усіх боків.
  • Тоді слухайте… ні… Спочатку скажіть, як називається головна вулиця Києва?
  • Хрещатик! – одразу відповіли дітлахи.
  • Саме так, Хрещатик. Колись тут був глибокий яр, якого люди називали Хрещатим яром, бо нагадував він собою величезного хреста…

Тренер розповідав захоплююче. Нарешті замовк.

  • Втомились? – запитав водій.
  • Еге ж… Старість не радість. Хочеться вже й помовчати. Виявляється, перекричати мотор вашої «Антилопи» не так уже й просто.

Колишній технолог прокашлявся.

  • У нас ще є час, чи потрібно вже повертатись на стадіон?
  • Часу – великий вагон і маленька вагонетка.
  • То, може, ще встигнемо з’їздити… Тут недалечко…
  • З вами хоч на край світу, – Козлевич крутнув сивіючого вуса. – Кажіть, куди їхати.
  • А їхати нам на Сирець.
  • Куди? – не зрозумів водій.
  • На Сирець. Так називається одна місцина в Києві. Невже не чули?
  • Не чув, на жаль… Вибачайте, але доведеться вам мені дорогу показувати.
  • З дорогою можуть бути проблеми… Я, звичайно, постараюсь пригадати, як їхати, але…

Тренер не договорив.

  • Ви раніше там бували?
  • Всього один раз. Давним давно це було, ще під час війни…
  • Сирець… – Козлевич наморщив лоба намагаючись щось пригадати. – Цікава назва.
  • Цікава, – погодився Тренер. – Я колись читав, що Київ розташований на семи горбах. А Сирець лежить у долині. Тут завжди волого… Тобто сиро… Сирець – означає сире місце.

Їхати туди недовго. Дорогу я покажу…

Через чверть години автобус дістався Сирця.

Увесь цей час Тренер сидів у кріслі, неподалік водія, пильно дивився вперед і невпевнено говорив Козлевичу, куди потрібно їхати. З його обличчя не сходив вираз особливої зосередженості.

  • Здається, тут можна зупинитись. Ми приїхали…

Голос Тренера чомусь втратив звичні інтонації. По всьому було видно, що він хвилюється.

Козлевич заглушив мотор «Антилопи».

Усі вийшли з автобуса.

  • Якийсь дивний парк, – сказав водій, озираючись довкола.
  • Чому ви думаєте, що він дивний?
  • Схожий на кладовище… Що це за місце?
  • Хочете знати, що це за місце?..

Тренер помовчав кілька секунд.

  • Це Бабин Яр…
  • Бабин Яр? Той самий? – Козлевич уважно подивився в напружене обличчя Тренера.
  • Той самий…
  • Що воно таке, Бабин Яр? – запитали хлопчаки.
  • А ви хіба не знаєте?
  • Звідки? Ми цього в школі ще не проходили…
  • Значить, колись будете проходити…

Тренер показав рукою в кінець алеї:

  • Бачите?.. Он там?.. Здається, пам’ятник?..

Крізь густу, але вже іржавіючу зелень вдалині ледь помітно просвічувався невисокий гранітний обеліск.

  • Це місце і святе, і страшне одночасно… Тут в роки війни був німецький концтабір. У цьому концтаборі було знищено майже сто тисяч людей…
  • Скільки, скільки? – вражено перепитав Козлевич.
  • Майже сто тисяч… Очевидці кажуть, що земля у Бабиному Яру на кілька метрів кров’ю просочилася.

При цих словах водій швидко перехрестився і різко сховав голову в плечі, наче йому раптово стало холодно.

Дехто із хлопчаків опустив очі і уважно подивився собі під ноги.

  • Десь тут мають продавати квіти, – тихо промовив Тренер. – Зачекайте мене біля автобуса. Я швидко…

Чекати й справді довелося недовго.

Тренер повернувся з букетом червоних гвоздик.

  • Ось квіти, – звернувся він до своїх курчат. – Кожен хай візьме парну кількість.
  • А чому саме парну? – здивувались малі футболісти.
  • Такий звичай, – відповів за Тренера Козлевич. – До могил несуть парну кількість квітів, а на дні народження чи весілля – непарну…
  • Закінчуйте розмови… Давайте підійдемо до пам’ятника.

Тренер першим пішов звивистою незаасфальтованою доріжкою до гранітного обеліска. Хлопчаки з Козлевичем неспішно рушили за ним.

Біля невисокої кам’яної стели спинились.

Всі мовчали. Погляд Тренера був спрямований в небо, а свою єдину руку він час від часу тримав на серці.

  • У вас тут хтось із рідних чи знайомих загинув? – запитав якийсь із підлітків.

Тренер не відповів.

  • У вас тут…

Козлевич несильно смикнув хлопця за рукав і приклав палець до губ, показуючи йому, щоб мовчав.

Той розуміюче кивнув головою.

Тренер поклав квіти до підніжжя хреста і вклонився.

Хлопчаки нерішуче зробили те ж саме.

  • Ну що ж…Час біжить швидко… Треба повертатись… Ми ще не запізнюємося?

Голос Тренера ставав звичним.

  • Майже… – коротко і незрозуміло відповів водій, навіть не глянувши на годинник.
  • Тоді вперед… тобто назад…

За хвилину вся команда вже була в автобусі.

  • Розкажіть нам про Бабин Яр, – стали просити хлопчаки, коли знову розсілись по своїх місцях.
  • Колись обов’язково розповім… Але не зараз… – втомлено відповів Тренер.

 Автобус рушив.

Сонце зазирало у вікна, лоскотала яскравим промінням обличчя хлопчаків, намагаючись викликати на них посмішки.

Але даремно.

Обличчя підлітків залишалися серйозними.

Лише тоді, коли «Антилопа» повернула до стадіону, в салоні знову прозвучав сміх…

Малі футболісти, штовхаючись, стали швидко залишати автобус.

Тренер вийшов останнім.

  • Іване Петровичу, – нерішуче зупинив його Козлевич, – можна вас про щось запитати?
  • Питайте.
  • Звідки ви все це знаєте?

–  Що саме?

–  Ну, про Київ, про історію, про Бабин Яр…

–  А я в школі добре вчився…

Козлевич усміхнувся і міцно потис Тренеру руку:

– Спасибі вам! Велике спасибі…

– За що?

Зніяковілий водій знизав плечима:

– Просто спасибі…

 

13.

…Стадіон був майже заповнений і гудів, як розбуджений вулик. Місця приїжджим дісталися не найкращі, але й не найгірші.

Людей було багато. Так багато, що майже півтори сотні заводчан одразу згубилися  у величезному людському морі.

Перш, ніж сісти, Тренер дістав з кишені складену газету і застелив нею лавку. Слобідські курчата розсілись справа і зліва від нього.

Несподівано поруч з Тренером спинився літній вболівальників, який одразу прикипів поглядом до його обличчя.

– Дуже вибачаюсь, але ми раніше не зустрічались?

Тренер мимохідь глянув на незнайомця:

– Навряд.

– Ви з Києва?

– Ні. Я здалека… З хлопцями приїхав…

– Я вас все одно десь бачив… А на стадіон ви приходили?.. Хоч колись?.. Ось на цю трибуну?..

– Ні, я тут сьогодні вперше…

– А я вже років двадцять вболіваю… І зауважте, саме на цій трибуні. Мене в усіх касах добре знають, і це місце тільки для мене бережуть… Не повірите, навіть в окупацію на стадіон ходив… Правда, на інший… Він в ті часи «Снайпером» називався. На Керосинній вулиці… Знаєте, де це? Може, ми там зустрічались?

– Кажу ж вам, я не з Києва… – у голосі Тренера почулися незвичні для нього нотки роздратування.

– Вибачте! – сказав літній чоловік і ображено засопів.

Велике електронне табло над стадіоном дивилося на вболівальників круглими очима нулів.

Нарешті футбольному полі з’явилися футболісти. Кілка впізнали одразу. Він вийшов у футболці під номером один.

Почалася коротка розминка, після якої суддя-інформатор оголосив склади обох команд. З гучномовців залунали імена футболістів – учасників матчу Спочатку представили гостей, потім – господарів. В команді господарів Кілка назвали першим. Трибуни у відповідь зневажливо засвистіли.

– Що сталося? Чого йому свистять? – здивовано запитали Тренера хлопчаки.

– Тому, що він – молодий футболіст, авторитет завоювати не встиг, бо на це треба час… Мабуть, своєму тренеру Сергій уже довів, що має право зайняти місце в воротах, а вболівальникам це ще потрібно довести… Ніхто з них не знає, на що він здатен.

– А ми ж знаємо, – з гордістю сказав хтось із хлопчаків.

– Ми, звичайно, знаємо! – усміхнувся Тренер.

Суддя дав свисток. Матч почався.

У перші п’ятнадцять хвилин командам не вдалося створити жодного небезпечного моменту. Гра, в основному, точилася в центрі поля.

Першими підібралися до воріт супротивників гравці команди Кілка, але, на превелике розчарування вболівальників, удар правого півзахисника був настільки сильним, наскільки ж і неточним.

Тренер ні на мить не відривав погляду від зеленого прямокутника футбольного поля. Він помітно хвилювався.

І було чого. Після розіграшу кутового Кілок помилився на виході і якби не захисник, який, ризикуючи отримати травму, вибив м’яча за лінію воріт, гості могли б повести в рахунку.

Але вже під час наступного розіграшу кутового Кілок зірвав оплески: у високому стрибку він стрімко злетів угору, вправно зняв м’яча з голови нападника суперників і одразу сильно вибив його в поле…

Очевидно, це була тактична домашня заготовка. Ніхто із гравців команди гостей не сподівався, що м’яч так швидко долетить від чужих воріт до їхнього штрафного майданчика.

Але на цей точний пас Кілка очікував центральний нападаючий господарів. Він, як на крилах, вилетів із-за спин захисників, випередив воротаря і точно пробив у дальній кут воріт. Гол!

Стадіон звівся на ноги. Незнайомі люди обнімалися і цілувалися, як найближчі і найдорожчі родичі…

Багатотисячна юрба за одну мить об’єдналася у радісному вигуку. Його потужність була  такою, що розігнала хмари над стадіоном, а відлуння цього тисячоголосого крику ще довго літало вулицями міста.

Суперник був приголомшений. Футболісти розгублено дивилися один на одного, не розуміючи, як могло таке статись…

На те, щоб відкрити рахунок, було потрачено десять секунд і лише два короткі доторки до м’яча.

 Радісний Тренер обнімався зі своїми «курчатами», голосно кричав, бив  у груди єдиною рукою… Зараз він сам був схожий на хлопчака, якому доля подарувала щастя здійснення заповітної мрії…

Нарешті шум на стадіоні поступово почав вщухати.

Команда суперників розпочала з центра поля, але одразу втратила м’яча.

Окрилені успіхом, господарі знову стрімко помчались до чужих воріт. Гра перейшла на половину поля гостей.

Лише зрідка противникам вдавалося провести швидкі контратаки, та й ті не завжди закінчувалися ударами.

Роботи у Кілка було небагато. Він зробив лише два вдалих перехоплення, зумів відбити м’яча, якого  півзахисник команди гостей з далекої відстані намагався «закинути йому за комір».

Одноклубники Кілка методично розхитували оборону суперників, надовго замикаючи їх у штрафному майданчику…

Другий гол назрівав.

Здавалось, що мине хвилина-друга – і м’яч обов’язково залетить у чужі ворота. Але цього не сталося.

Завадив суддівський свисток.

Він сповістив, що перший тайм гри закінчено.

Стадіон розчаровано зітхнув.

В перерві курчата оточили Тренера:

– Можна ми підемо купимо морозива?

– Можна, звичайно. Але дивіться, скільки тут людей… Раптом заблудитесь… Я вас проведу.

– Не заблудимось, ми уже все тут розвідали.

– Коли ж ви встигли?..

– Встигли. Не переживайте, ми лише на одну хвилиночку.

– Гаразд. Трибуну, сектор, місця свої запам’ятали?

– А як же!

– Тоді давайте. Одна нога – тут, а друга – там…

Хлопчаки побігли.

Тренер недовго був у самотності.

За кілька хвилин до нього підійшов директор заводу зі своєю нечисленною свитою. Тренер підвівся.

– Ну, як вам гра? – радісно запитав Поліцай. – Я в захваті…

– Непогана гра, – стримано відповів Тренер.

– А що скажете про Осику?

– Про Осику? Хвилюється. Але гру контролює…

– Як ви думаєте, виграємо?

– Не знаю. – Тренер знизав плечима. – Хочу, щоб виграли, але ж футбол є футбол. Тут все може за якусь хвилину змінитись. Не даремно кажуть, що м’яч круглий…

–  А де це ваші хлопці? – встряв у розмову Прищик. –  Хіба вони не з вами мають бути?

– Я їх за морозивом відпустив, – спокійно відповів Тренер. – Зараз повернуться…

– На вашому місці я б не був би таким безпечним. Не забудьте, що саме ви несете за них повну персональну відповідальність! – суворо сказав голова профкому.

–  Не турбуйтесь, я пам’ятаю…

– А я й не турбуюсь… Якщо станеться щось, вам відповідати.

– Заспокойтесь, Антоне Карповичу, – з притиском сказав директор. – Нічого не станеться, он уже повертаються хлопці.

Саме в цей час слобідські курчата залетіли на трибуну і почали весело всідатись на своїх місцях.

Двоє з них з кількома пачками морозива і пляшкою лимонаду підійшли до Тренера:

– Це вам… Їжте на здоров’я.

– Мені? Хлопці, я ж не просив, – зніяковів Тренер.

– Ми ж команда, якщо всі – то всі!

– Я стільки не подужаю…

– Візьміть, скільки подужаєте.

Тренер розтріпав волосся на голові одного із хлопчаків, а потім взяв у руки одну пачку морозива.

Видно було, що він розчулений і почуває себе незручно:

– Не знаю, що й сказати. Дякую.

… Гра відновилась.

Другий тайм розпочався так, як закінчився перший: господарі продовжували наступати, а суперники, відтягнувши головні сили в оборону, розраховували лише на швидкі контратаки.

М’яч, хоч і подовгу гостював поблизу штрафного майданчика гостей, уперто не хотів перетинати лінію воріт. Голкіпер суперників трудився в поті чола, відбиваючи численні удари.

Така гра заспокоїла захисників команди Кілка. Вони стали частіше відходити від своїх воріт до середини поля. Воротар свистом повертав їх назад, але ненадовго.

Тренер занервував.

Ситуація на полі перестала йому подобатись.

– Втомились, – сказав він неголосно, – треба заміну.

– Все ж добре, ми атакуємо! Навіщо заміну? – нерішуче запитав хтось з хлопчаків.

– Бачиш, суперник уже призвичаївся до цих атак, звикся. Усіх футболістів тримають персонально. Треба або щось в тактиці міняти, або випускати нових гравців…

Побоювання Тренера справдились.

В один із моментів центральний захисник команди господарів допустив помилку і  віддав ризикований пас поперек поля. М’яч несподівано зрізався з ноги… Його перехопив гравець суперників і стрімголов кинувся до штрафного майданчика Кілка.

Оборонець рвонувся за ним, щоб завадити вийти сам-на-сам з воротарем. Зрозумівши небезпечність становища, Кілок зробив кілька швидких кроків назустріч нападнику, аби по можливості зменшити кут прицільно удару по воротах…

– Правильно, все правильно… – пошепки підбадьорив Тренер свого вихованця.

Та вдарити нападаючий не встиг. На лінії карного майданчика захисник спробував виконати підкат…

Спроба була невдалою.

Суперник покотився по зеленому газону.

Суддя рішуче показав на одинадцятиметрову позначку. Пенальті!

Стадіон вражено ойкнув.

Тренер команди господарів ледве сам не вискочив на поле, але хтось із колег вчасно встиг схопити його за полу піджака.

Гравець, що порушив правила, остовпіло дивився, як нападник гостей обнімає свою ногу і корчиться від болю.

– Симулянт! – крізь загальний шум стали пробивалися поодинокі вигуки глядачів.

  • Халявщик!..
  • Балерина!..

– Артист погорілого театру! Вставай, застудишся… Хватить ламати комедію!

Суддя жестом покликав до себе захисника, який готовий був впасти перед ним на коліна, і швидко витяг з кишені штрафні картки.

Вболівальники невдоволено загули.

– Подвійне покарання… Невже червона?.. Господи, капітана з поля прибирають… Це кінець… – жалісно заквохтав хтось із глядачів.

Суддя кілька секунд розглядав картки, потім з незворушним виглядом підняв над головою червону картку і рішучим жестом наказав порушнику залишити поле.

Той в розпачі розвів руками, наче вибачаючись перед своїми одноклубниками, стяг капітанську пов’язку, передав її комусь із товаришів і з понуреною головою повільно пішов через усе поле до роздягальні.

– Тут усе правильно, – ніби про себе сказав Тренер. – Фол останньої надії. Таке вибачати не можна.

Стадіон вибухнув криками:

  • Суддю на мило!
  • Свисни в палець – міліціонером будеш!
  • Ей, роззуй очі! Не було там пеналя!
  • Окуляри купи…
  • Заведи собі собаку, бо як сліпому без поводиря!

Лайка  і вигуки невдоволення хвилями котилися по трибунах.

Суддя наказав футболістам обох команд вийти з карного майданчика. У ньому залишився лише Кілок і футболіст, що збирався пробивати одинадцятиметровий. Пенальтист уже встиг ретельно витерти м’яча об футболку і встановити його на білій мітці.

Кілок, за звичкою, поплював на долоні.

Тренеру здалося, що воротар кинув короткий погляд на трибуну, де сиділи земляки.

Хлопчаки посхоплювались зі своїх місць і загаласували.

–  Сядьте! – голосно наказав Тренер. – Ні пари з вуст!

Пенальтист спиною відійшов від одинадцятиметрової позначки метрів на п’ятнадцять.

Вболівальники оглушливо засвистіли:

–  Чого б тобі не розбігтись від центра поля…

–  Краще вже від воріт – до воріт…

–  Тьху-тьху… Хай розбіг буде на рубель, а удар – на копійку…

Трибуни свистом і шумом намагались завадити гравцеві команди суперників зосередитись і точно пробити по воротах.

– Зараз побачимо, чи є у нас воротар, чи просто – третя штанга… – почув Тренер за спиною уже знайомий голос. – Боже праведний, дай нашим сьогодні виграти…

Нарешті суддя дав свисток.

Нападник гостей розбігся й ударив по м’ячу.

Кілок миттєво відреагував на сильний удар. Він тінню стрімко пірнув в правий нижній кут воріт і в останню мить кінчикам пальців зумів зачепити м’яча.

Той закрутився дзиґою, ковзнув по боковій штанзі і повільно викотився за лінію поля…

Нападаючий упав на коліна і в розпачі схопився за голову…

А над стадіоном знову знялася буря.

Вболівальники кричали, стрибали, свистіли, тупотіли ногами, били в барабани, дули в мідні дудки, розмахували над головами прапорами і зірваними з тіла сорочками… Загалом, робили все те, що має робити на стадіоні порядна й вихована публіка…

На полі відбувалося майже те саме.

Футболісти кинулися до Кілка. За якусь мить біля воріт утворилася «купа мала», і воротар надовго зник з поля зору.

– Задушать, їй-бо задушать, – голосно забідкався вболівальник за спиною Тренера. – А у нас такого воротаря давно вже не було… Його тепер, як зіницю ока, берегти треба. До речі, де це його такого викопали?..

Слобідські курчата теж були на ногах, стрибали, розмахували руками, свистіли і кричали чи не найголосніше.

Тренер продовжував сидіти на лаві. Він не міг бачити, що відбувається на полі, бо весь прямокутник зеленого газону затуляли спини вболівальників. Вираз особливої зосередженості зник з його обличчя. Воно було зігріте тихим світлом посмішки…

Суддя з допомогою виразних жестів і свистка став приводити місцевих футболістів до порядку, оскільки суперники вже давно поставили м’ча на кутову позначку і переминалися з ноги на ногу, з нетерпінням чекаючи продовження гри.

Нарешті господарі також зайняли свої місця. Рахунок, як і раніше, був на їхню користь, але до закінчення матчу гості мали на одного гравця більше. І до фінального свистка цією обставиною вони сподівались скористатись не один раз.

Обидва футбольних тренера по черзі провели кілька замін. Гості підсилили напад, а господарі – оборону.

Остання частина матчу виявилась найбільш напруженою і складною. Атаки невпинно накочувались на ворота Осики, та забити йому гол суперникам не вдавалось ніяк. Вся команда самовіддано оборонялась, а воротар, як це з ним іноді траплялось ще в чемпіонаті області, став непробивним. Він впіймав удачу і не випускав її з рук, відбиваючи і ловлячи все, що летіло в рамку його воріт.

Минали хвилини. Напруга не зменшувалась, а, навпаки, стрімко наростала… Дехто з присутніх на трибунах вболівальників став без перерви диміти цигарками, дехто уже навіть не таблетками, а цілими пригорщами засипав до рота валідол…

Нарешті суддя підняв обидві руки вгору.

Фінального свистка не було чути. Він надовго потонув у реві вируючих трибун.

Стадіон знову підвівся, радісно вітаючи свою команду.

Переможені суперники швидко і непомітно сховались у роздягальні, а щасливі переможці, хоч і були вкрай втомлені, не поспішали йти з поля. Вони насолоджувалися хвилинами слави, буквально купалися у її голосному промінні.

Раптом Кілок залишив своїх гравців і підбіг до трибуни, на якій сидів Тренер зі своїми курчатами.

– Ура! Він нас шукає, – зраділи хлопчаки.

Воротар довго блукав очима по сотнях радісних людських облич.

– Сергій, ми тут, тут! – щосили закричали курчата і підвелися зі своїх місць.

Врешті-решт Осика побачив, кого шукав.

Погляди Тренера і вихованця зустрілись.

Їх розділяли кілька десятків метрів і юрба людей.

Вони дивились один на одного і всміхались.

Потім Кілок поклав руку на серце і схилив голову.

Зніяковілий Тренер стис пальці в кулак і підняв його вгору…

А глядачі, не втомлювались, голосно скандувати: «Мо-ло-дець! Мо-ло-дець! Мо-ло-дець!»…

Постоявши хвилину перед трибуною, усміхнений Кілок повернувся до своїх футболістів.  

– Це що, невже він вам вклонявся? – із-за спини Тренера визирнув літній вболівальник. – Нічого собі! Хто ж ви такий? У мене добра пам’ять на обличчя… Я вас усе-таки десь бачив? Але де?

– Бувайте здорові, – з посмішкою сказав Тренер.

– Зачекайте, а як ваше прізвище?

Тренер вдав, що не чує запитання, і швидко рушив до виходу зі стадіону.

– Ей, – закричав йому услід чоловік, – послухайте… А як вас звуть?

– Тренер… – голосно відповів хтось із слобідських курчат. – Його звуть Тренер…

 

 

14.

Про колективну поїздку до столиці ще довго пліткували в селищі. Очевидці розповідали про Кілка, як про героя, а яким вже малювала воротаря уява тих, кому не пощастило побувати на футбольному матчі, і говорити не доводиться.

В іншому – все було без змін. Заводська футбольна команда частіше програвала, аніж вигравала, слобідські курчата наполегливо готувались до районного турніру на призи «Шкіряного м’яча»…

Боячись пропустити цю визначну для себе подію, жоден з хлопчаків не поїхав на відпочинок до літнього піонерського табору. Ніякі вмовляння батьків не допомогли:

–  Куди таке годиться, ти за своїм футболом і літа не побачиш…

–  Носитесь, наче хорти…

–  Ні, щоб поплавати в морі, загоріти, поправитись…

–  Подивись на себе, ти ж худющий, наче драбина, збігався зовсім… Господи, одні очі залишились, як отой м’яч, круглі…

  • І що ви в тому футболі знайшли? Він же, окрім синців і гуль, нічого не дає…
  • Через ці ваші тренування та ігри ні взуття, ні одягу не настарчиш. На вас все, наче горить! Через день штани на колінах рвуться, а у черевиків носи збиваються…

–  Тобі Тренер і батька, і рідну матір уже замінив… Мабуть, і ночував би на стадіоні…

Хлопчаки, дійсно, днями пропадали на стадіоні і розходились по домівках лише під вечір. Тренування для них були веселою грою, в яку вони гралися з насолодою і без втоми.

Нарешті настав той день, коли слобідські “курчата” разом із Тренером і Горою поїхали  на районні змагання з футболу.

Уже в першій грі вихованці Тренера викликали справжню сенсацію… Затим вони по черзі і досить легко залишили поза змаганнями всіх своїх суперників і впевнено дійшли до фіналу. Перед кожним матчем Тренер збирав своїх “курчат” і починав традиційний ритуал:

– Думай не про себе, а про команду…

Не злись і не плач… Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість і сльози роблять людину слабкою…

Грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.

Ми всі, як пальці на руці – в однім кулаці!

Очі дітлахів спалахували ясним світлом. Вони стискували праву руку в кулак, піднімали його над головою і дружно повторювали слова клятви…

Під час змагань Гора займався організаційними питаннями, підписував протоколи, брав участь у жеребкуванні і навіть давав інтерв’ю, а Тренер постійно був зі своїми хлопчаками: проводив тренування і розминки, розробляв на кожну гру тактичні схеми, визначав склад гравців, керував замінами…

Він не надто звертав уваги на те, що суддя-інформатор чомусь оголошував головним тренером команди Василя Нагорнюка, тобто Гору, а його обзивав нефутбольним словом «наставник». Коли над стадіоном лунало таке повідомлення, на обличчі Тренера з’являвся вираз особливої зосередженості, і важко було зрозуміти, погоджується він із суддею чи ні.   

Щоб побачити фінал турніру, до райцентру приїхало заводське начальство. З деяких пір відвідувати футбольні матчі для керівництва заводу стало не лише доброю традицією, а й ознакою гарного смаку.

– Футбол – це спорт номер один у нашій державі. – Не раз говорив директор навіть під час виробничих нарад. – І я хочу, щоб він став спортом номер один на нашому підприємстві… В чемпіонаті області футбольна команда заводу просто не має права пасти задніх…

У зв’язку з новими обставинами, на круглі плечі голови профкому лягли додаткові і непрості обов’язки.

–  Із вогню – та в полум’я… – часто бурчав Прищик. – Скільки років жили без «великого футболу» і горя не знали, а тут – на тобі… «Великий футбол» – це ж великі проблеми. Може, вони комусь і треба, але точно, що не мені… У мене і без футболу роботи вистачає.

І все-таки, боячись гніву найвищого начальства, голова профкому з горем пополам вирішував проблеми заводського футбольного господарства. За дві години до початку фінальної гри чемпіонату району, він вкотився в роздягальню малих футболістів. У кожній руці Прищик тримав по великому пакунку, перев’язаному товстим шпагатом:

– Ось, тримайте… Це вам подарунок від профкому…

– Що тут? – запитав Тренер.

– Вгадайте!

Тренер знизав плечима.

– Василю Павловичу, розв’язуйте! – урочисто наказав голова профкому Горі.

Гора потягнув за вузол…

У пакунках була новенька футбольна форма.

Тренер посвітлів обличчям.

Прищик вдоволено потер руки:

– Звиняйте, якщо комусь з ваших хлопців не підійде за розміром, брали стандарт…

– А де ж взуття? – звернувся до профорга Тренер.

– Яке взуття? – здивувався Прищик.

– Футбольне взуття. Воно називається  бутсами…

– А,  бутси… – Прищик шморгнув носом і вдав із себе розстроєного. – Якось про це ми й не згадали. Але нічого, бутси команда отримає, коли виграє фінал…

Фінал слобідські курчата виграли.

Але про обіцяні бутси голова профкому забув.

Під час фінальної гри турніру, переможець якої отримував путівку на чемпіонат області, Прищик чомусь усівся на лаві поруч з Тренером. Час від часу він захоплено штовхав його у плече:

– Ніколи не думав, що у нас такі таланти підростають… Здається, декого із цих жовторотиків уже зараз можна виставляти за дорослий склад заводської команди…

– Побійтесь Бога, Антоне Карповичу, найстаршому з них ще й п’ятнадцяти не минуло…

– Хіба ж це проблема? Пригадайте, наприклад, Пеле. Він уже в такі роки грав на чемпіонаті світу.

– По-перше, Пеле, якщо я не помиляюсь, було шістнадцять… По-друге, такі унікуми народжуються один раз на сто років… А, по-третє, грав же він, як ви кажете, на чемпіонаті світу, а не у першості області…

– Ото ж я й кажу, – зрадів Прищик, – у нас рівень незрівнянно нижчий, і хлопцям легше буде пристосуватись!

– Нижчий, – погодився Тренер, не відриваючи погляду від зеленого газону стадіону, – тому їм пристосуватись і не дадуть. У першій же грі поламають… Це нашим костоломам, як дурному з горбака збігти…Не один уже калікою став.

– А я думаю, що варто спробувати, – з притиском сказав Прищик.

Тренер стиснув пальці своєї єдиної руки в кулак і рішуче подивився в очі голови профкому.

– Ви не посмієте цього зробити!

Прищик ображено відвернувся.

Саме у цей час слобідські курчата забили суперникам черговий гол. Глядачі зааплодували, і Тренер не зміг почути, як голова профкому зі злістю прошепотів:

– Посмію, твою маму!.. Ще й як посмію! І дозволу в тебе питати не буду…

 

15.

Підготовка до обласних футбольних змагань ішла за строгим планом, але раптом сталася несподіванка: на передостаннє перед чемпіонатом тренувань курчат не з’явився один із кращих футболістів.

Іншим разом можна було б і не звернути на це увагу, та у відповідь на запитання, хто знає, що трапилось, хлопчаки чомусь винувато опускали додолу очі.

Тренеру не хотілося насідати на підлітків і примушувати їх нашіптувати, тому допитуватись не став, хоча душею відчув недобре…

Цього дня заводська команда грала на виїзді зі збірною сусіднього райцентру. Після кожної  виїзної гри автобус спочатку повертав до стадіону, щоб вивантажити інвентар, а вже потім заводська «Антилопа» розвозила футболістів по домівках.

Закінчивши заняття, Тренер попрощався з хлопчаками, всівся на лавці перед входом до стадіону і став чекати.

Автобус під’їхав у сутінках.

Двері відчинились, але із салону ніхто не вийшов.

Тренер став на підніжку, зазирнув у середину і привітався.

Втомлені футболісти мовчки сиділи на своїх місцях.

Відповів Тренеру на привітання лише Козлевич.

Тренер відшукав очима Гору:

– Щось трапилось?  Програли?..

– Не програли, але… трапилось, – відповів Гора після важкої і затяжної паузи.

– Хто? – Тренер спромігся лише на одне коротке слово.

Хоча Гора міг уже й не називати прізвища…

– Перелом?

  • Ні…
  • А що?
  • Пошкодження меніску…

–  Де він зараз?

– Залишили в лікарні… Лікарі кажуть, що нічого страшного… Операція нескладна…

– Як же ви могли!.. Він ще ж дитина… – Зблідлий Тренер грізно підступив до Гори.

– Я, щоб ви знали, був проти… Категорично проти! Але зрозумійте, моя справа маленька… Антон Карпович з вашим пацаном переговорив, той  погодився, і я вніс його в заявку на сьогоднішню гру… Я ж думав, що з вами домовились…

– Ніхто зі мною не домовлявся. Немає у нашого профорга такої звички. Чим же його купили? Якоюсь обіцянкою?

– Ні, здається десяткою…– сказав Гора після напруженого мовчання. – Антон Карпович пообіцяв йому десятку за гру заплатити…

  • І що, заплатив?

Гора говорив, не підводячи голови:

– Не знаю. Мабуть, ні. Не встиг…

– Те, чого ми боїмося, трапляється рідко, найчастіше відбувається те, чого ми найменше очікуємо. Виявляється, я цього найменше чекав і найбільше боявся…

– Хто ж знав, що так вийде… Коли ваш хлопець перший гол забив, за ним справжнє полювання розпочалось…

  • Полювання, кажете… А де ж ваші серце й очі були, га? Хіба… Хіба не можна було його замінити?

Тренер перейшов майже на крик.

– Хотіли, але Прищепа не дозволив…

Очі колишнього технолога потемніли, а на лівій скроні помітно запульсувала жилка:

  • Я так розумію, Прищепа з вами теж на гру їздив?
  • Їздив…
  • А де ж він зараз, знаєте?

– Ми його тільки-що біля профкому висадили. Казав, що допізна буде працювати у своєму кабінеті…

  • Ну що ж! Як любить повторювати наш… Прищик, жодна добра і благородна справа не може залишитися без покарання!
  • Петровичу, – вперше подав свій голос Козлевич – Не приймайте все так близько до серця. Не вартий він того…
  • Хто не вартий?
  • Прищепа…
  • До чого тут Прищепа? Ніхто не має права калічити людські долі. Тим паче, якщо справа стосується дітей…

Тренер вийшов з автобуса і рішуче попрямував до заводської контори. Але зустрітись з головою профкому йому не довелось.

За кілька кроків до дверей кабінету Прищика він раптом зупинився і притулився плечем до стіни. Обличчя стало білим, як крейда.

Тренер щосили рвонув комір картатої сорочки…

У різні боки бризнули ґудзики…

Чоловік тихо застогнав, а потім повільно і важко осів на підлогу…

– Що з вами? – кинувся до нього вахтер.

– Невчасно… Ой як невчасно… – прошепотів колишній технолог, все ще силуючись підвестись. – Хто ж їм скаже…

Тренер заплющив очі.

Йому здалося, що він знову поринув у знайомий пекучий сон.

Але це був не сон…

Це поверталося минуле.

Минуле поверталося в останній день його життя.

 

ЧАСТИНА ДРУГА

1.

Іван Кузьменко зявився в команді восени останнього передвоєнного року. Правий атакуючий півзахисник з добре поставленими ударами з обох ніг. Молодий, гарячий, він не знав утоми.

– Звідки в тебе такого худого стільки сили? – дивувалися гравці.

– Так я ж в харчовому інституті навчаюсь…

– Ну то й що?

– Я знаю, що треба їсти…

Привів Івана  у команду її воротар Микола Трусевич, який ще зовсім недавно сам був студентом харчового інституту. Він випадково побачив юного першокурсника під час студентських змагань і був вражений силою і точністю його ударів:

  • Скільки тобі років?
  • Сімнадцять… Скоро буде…
  • Де це ти навчився так до мяча прикладатись?
  • А я його, кругленького, завжди прошу, щоб летів туди¸ куди я хочу¸ а не туди, куди вітер дме…
  • Можна подумати, що мяч тебе завжди слухає…
  • Майже завжди…
  • І що ж ти йому такого кажеш?
  • Є слово… але воно – під великим секретом!

І дійсно, перш, ніж пробити штрафний, Іван Кузьменко завжди брав м’яча до рук, спочатку акуратно гладив його, потім підносив на рівень очей і щось нечутно говорив…

Івана одразу перевели на заочне відділення в інституті.

Він швидко пристосувався до нового способу життя і через кілька місяців завоював собі місце в основному складі.

Згодом став штатним пенальтистом команди. Йому почали довіряти чи не всі штрафні та кутові удари.

На футбольному полі Кузьменко працював до сьомого поту.

Найкращі стосунки були в нього з воротарем Миколою Трусевичем. Саме Миколу хлопець найчастіше просив допомагати йому відточувати  удари.

  • Відчепись, смола! Ти мене вже замучив… Я й так уже дві години без передиху провкалував, а тут ще ти зі своїми штрафними…
  • Так це ж не одному мені, а нам обом потрібно! Я маю навчитися забивати, а ти відбивати…Важко в навчанні, зате легко в бою!
  • Молодий ти, щоб мене вчити.
  • Молодий, але ранній!
  • І де ти взявся на мою голову?
  • Так ти ж мене сам в команду привів…
  • Я?! – дивувався Трусевич. – Мабуть, пяним був…
  • Багато віддав би, щоб тебе пяним побачити…
  • Не побачиш! Так, кінчай варнякать, бий уже! – з напускною суворістю говорив Трусевич і покірно займав місце у воротах.

Юначий максималізм і дитяча безпосередність Івана Кузьменка подобалася не всім. Дехто з гравців команди вважав його вискочкою.

Після тренування хлопець залишався на полі ще з добру годину, а в  душі його поведінку тим часом активно обговорювали намилені старші колеги:

  • Де це наш Іван? Знов залишився на полі ноги рівняти?
  • І що він собі думає, цей молокосос? Ідеї у нього, бачите, булькають. То двічі на день тренування йому подавай, то якісь заняття з тактики пропонує… У нас є тренер в кінці кінців…Чого він лізе зі своїми ідеями.
  • Звичайно, це справа тренера. А наша справа – у футбол грати!
  • І так кожен Божий день по хвилинах розписаний…
  • Правильно, живемо лише від гри до тренування. Вдома нарікають, що місяцями з сімєю не бачимось… Все життя то на зборах, то в дорозі…
  • Отож… Часу немає навіть, щоб жінку обняти.
  • Це погано, дуже погано, – Трусевич ледь помітно почав посміхатись. – Погано, що не вистачає часу на обійми з дружиною. На жінок завжди потрібно час знаходити.
  • А як його знайти? Я зі своєю два місяці тому як розписався, а бачу її лише на фотографії…
  • Знаєте що, хлопці, маю вам зізнатись, я в гаманець тещине фото поклав, – голос Трусевича набув таємничості.
  • Теща тобі в гаманці навіщо?
  • Аби пам’ятати, що тут у мене, замість неї, могли б бути гроші…

Сміх полився, наче вода з кранів.

  • А у моєї тещі є лише один недолік.
  • Цікаво, який саме?
  • Теща вона!

І знову роздягальня зайшлася реготом.

Трусевич різко обірвав сміх.

  • Про Івана, я вам скажу от що… Та ні, не скажу… Спочатку у вас запитаю: з його приходом в команду стало гірше, чи краще? Ми стали сильнішими, чи слабшими?
  • Ну… Важко одразу так відповісти… Мабуть, все-таки сильнішими…
  • «Мабуть», чи «все-таки»?
  • Сильнішими…
  • Тоді про що мова, – воротар пустив свій веселий погляд по колу. – А ще ліпше пригадайте-но, скільки хлопцеві років. Пригадали? Ну а тепер себе в його віці пригадайте! Пригадали? От і все!

У роздягальні на мить стало тихо.

  • Уявляєш, він хоче, щоб люди не на футбол ходили дивитися, не на команду, а лише на нього красивого…– розвів руками кращий бомбардир Макар Гончаренко.
  • Не бачу нічого поганого в тому, що хтось ходить на стадіон дивитися на футболіста, як на якогось знаменитого актора… Думаю, що на тебе також ходять… Причому чимало людей.
  • Придумаєш таке…– Макар почухав стрижену потилицю і з недовірою подивився на воротаря.
  • Їй-бо не брешу!
  • Це хіба нормально, щоб на футбол ходили, як в театр, а на футболістів дивились, як на балерин якихось…
  • А чом би й ні! Хоча… У порівнянні з театром ми виграємо… Як на мене, на футболі набагато краще! Чому? Ось подумайте… В театрі усе розігрується за сценарієм, все – по нотах, а у нас на стадіоні – суцільна імпровізація. Це і важче, і цікавіше!
  • Ну ти, Миколо, й загнув. У мене аж в носі засвербіло… Нічого не второпав із того, що ти нам тут понарозказував, але говорив красиво… Правда, хлопці?

…Новий сезон 1941 року команда почала з новим тренером. Він приїхав до Києва з Ленінграда. Його звали Михайло Бутусов. Бутусов знав у футболі все, бо сам в недалекому минулому був непоганим гравцем, навіть провів кілька матчів у складі збірної. Найважливішим у футболі новий тренер вважав ігрову дисципліну. «Порядок бє клас», – любив повторювати він під час тренувань.

Своїм капітаном на новий сезон команда вибрала Миколу Трусевича.

  • Дякую за довіру. Не знаю, як там чемпіонат, а кубок країни ми в цьому році маємо завоювати. Сил у нас повинно вистачити. Як думаєте, впораємось? Візьмемо кубок?
  • Якщо добре постаратись…
  • І якщо її величність Фортуна до нас задом не повернеться…
  • А давайте зараз пообіцяємо один одному, що кубок у цьому році ми обовязково залишимо в Києві! Я тут навіть щось на зразок клятви написав…Щоб перед грою промовляти… Хочете послухати?
  • Валяй…

– «Думай не про себе, а про команду. Ніколи не втрачай контролю над собою. Не злись. Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість робить людину слабкою. Грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший. І останнє: ми всі, як пальці на руці – в одному кулаці»!

Трусевич закінчив читати.

  • Не знаю, пахне піонерським табором, – першим озвався півзахисник Петро Смаченко, найстарший у команді. – Моя молодша дочка в таке залюбки погралася б, а нам не личить…
  • Дійсно, якось воно по-дитячому виходить, – підтримали Петра інші футболісти.
  • Чому? Мені, наприклад, подобається…– несподівано почувся радісний голос Івана. – Скажіть, це справді правда, що злість робить людину слабкою?
  • Мовчи, салага! Тут є кому й без тебе слово мовити!
  • Вибачайте, що порушив субординацію… Каюсь. – Іван вдавав покірливість. – … Говоріть ви, говоріть, будь ласка… Я не проти…
  • Чули, він не проти, га? Ну й характер у хлопця, де не посій – то вродиться… В команді він без року тиждень, а вже…
  • Припиніть дурні балачки! У нас усі рівні, незалежно від того, хто скільки грає, – швидко втрутився в розмову Макар Гончаренко. – У кожного є право голосу… Але ця клятва…

Макар потягнув себе за носа:

  • …Я її, чесне слово, не запамятаю.
  • Запамятовувати нічого не треба. Будете повторювати за мною – і все.
  • І все?

Трусевич кивнув головою.

  • Ну, якщо тільки повторювати, то я згоден, – Макар осяяв своє обличчя усмішкою. – То що, погодимось, хлопці?!
  • Куди від цих ненормальних подінешся? – після невеликої паузи зітхнув Скаченко. – Доведеться погодитись.
  • Якщо ви вже так хочете, хай буде. Нам кілька разів рота розкрити не важко…

Перед початком кожного гри команда збиралася в коло. Трусевич починав: «Думай не про себе, а про команду.

Ніколи не втрачай контролю над собою.

Не злись. Ні від болю, ні від того, що сьогодні хтось сильніший від тебе. Злість робить людину слабкою.

Грай чесно. Найсильніший той, хто найчесніший.

Ми всі, як пальці на руці – в одному кулаці»!

Капітан промовляв слова одними губами, ледве чутно, але від цього вони набували особливої ваги і значення.

  • Думай…
  • Не втрачай контролю…

– Не злись ніколи і не плач…

– Грай чесно…

– Ми всі, як пальці на руці…– врізнобій повторювали за ним футболісти.

  • Що це вони роблять? – дивувалися глядачі на трибунах. – Невже моляться?

Почувши дивну клятву, Бутусов знизав плечима:

– Чим би дитя не тішилось, аби не плакало! Хоча… Поживемо – побачимо. Якщо оцей дитячий ритуал на дисципліну позитивно вплине, то ми його навіть узаконимо!

 Дисципліна справді поліпшилась.

Команда почала перемагати.

Глядачів на трибунах побільшало.

Михайло Бутусов ставав все вимогливішим, тренування ставали все складнішими і тривалішими:

– Того, хто не може, або не хоче, в команді тримати не будемо. На  усіх годинниках зараз – наш час! І втрачати його ми не маємо права.

У чемпіонаті країни команда підтяглась до лідируючої трійки, а в турнірі на кубок пробилася до фіналу.

Фінальний матч мав пройти в Києві на газоні тільки-що збудованого Центрального стадіону. Цією грою планувалося вінчати свято його урочистого відкриття.

На останньому перед фіналом тренуванні Бутусов був надзвичайно серйозним:

– Сьогодні працюємо без фанатизму. Побережіть сили на завтра. Не дай Бог комусь травмуватись. Завтра ваша найважливіша гра…

Хто не хоче слави, підніміть руки? Немає таких? Це добре! Якби були, одразу відправив би їх у запас!

Все! Тренування закінчено. Всім ночувати в гуртожитку на базі. І ніяких самоволок! Не дай Бог дізнаюсь, що хтось залишив базу і поїхав у місто, одразу з команди вижену! Ясно?

  • Ясно, – відповів за всіх Микола Трусевич.
  • І, звичайно, гарно виспіться. Це не прохання. Це – наказ! Памятайте, вибору у нас немає: або завтра, або ніколи!

Швидко заснути Івану не вдалося.

Крізь відчинене вікно в його кімнату заповзала тепла червнева ніч, перемішана з густими запахами відцвітаючих акацій та жасмину, веселими піснями і срібним сміхом випускників шкіл, які, наче галасливі струмки, витікали за місто а потім повільно текли схилами Дніпра до тихої води зустрічати перший у своєму житті дорослий світанок.  

Іван довго перекидався з боку на бік на вузькому ліжку і ніяк не міг заспокоїтись. Подумки він уже був там, у завтрашньому дні, у майбутній найважливішій грі. В уяві він розіграв не одну комбінацію і не раз бачив той розфарбований радістю момент, коли вдавалося випередити чи обдурити захисників і забити гол. 

Нарешті повіки стали важкими, а серце перестало намагатися пробити груди…

Іван заснув.

Розбудив його густий і неприємний гул, від якого одразу почала боліти голова.

Хлопець сів на ліжку і спробував затулити долонями вуха.

Але гул наростав.

За мить почувся удар грому.

Удар був таким сильним, що з вікна вилетіли шибки. Скло з бридким дзвоном посипалося на підлогу.

Не розуміючи, що сталося, і незважаючи на бите скло під босими ногами, він підступив до вікна.

Півнеба було охоплене іржавим полумям.

  • Усім вийти на вулицю! Швидше! – почувся в коридорі чийсь стривожений голос. – В будинку може бути небезпечно.

Іван миттю схопив штани й сорочку і стрімголов кинувся на вулицю.

Біля будівлі гуртожитку, в якому на час спортивних зборів жили футболісти, уже зібралася майже вся команда.

В очах у кожного читалося німе питання.

Сну як і не було.

  • Хтось може пояснити, що сталося?
  • Важко сказати. Телефон не працює, але мені здається, це… війна, – тихо відповів Бутусов.
  • Що?!
  • Війна, хлопці… Прислухайтесь… Відбомбились, а тепер втікають.

Нарешті Іван зрозумів, що то за дивний гул підняв його з ліжка.

Десь високо під хмарами гуділи літаки…

  • Значить, завтра гри не буде?.. – хлопець облизав пересохлі губи. – Шкода, а я саме форму набрав…
  • Кому що, а курці просо… Невже не зрозуміло? Війна!
  • Я розумію, що війна, але вона ж не надовго. Я сам в газетах читав, ми можемо перемогти будь-якого ворога…
  • О, Господи! Прямо дитячий садочок якийсь… І де ти такий розумний взявся!
  • Заспокоїлись! – підвищив голос Бутусов. – Давайте без нервів. Наберіться терпіння. Зараз усе вияснимо. Я їду в місто. Якщо раптом не встигну повернутись, зустрінемось о дванадцятій годині вже на стадіоні…

Опівдні автобус підвіз футболістів до стадіону.

Вітер розносив по місту гіркий сивий дим і кіптяву.

Людей на вулицях було мало.

Здавалося, Київ завмер в очікуванні біди.

Висока арка новозбудованого стадіону перетворилася на купу потрощеного каміння.

У самому центрі ще вчора зеленого футбольного поля чорніла глибока вирва від німецької бомби.

На посіченому осколками приміщенні каси хтось уже встиг прибити великий фанерний лист, на якому нерівними червоними буквами було написано: «Футбольний матч переноситься на після війни. Сьогоднішні квитки будуть дійсними».

Нарешті футболісти дочекались Бутусова. Той був втомленим і блідим.

  • Ну, що?
  • Чим порадуєте?
  • Які новини?
  • На жаль, порадувати вас не можу. Новини невтішні. Німці перейшли кордон…

Ігри чемпіонату і кубку тимчасово припиняються. Гравці усіх команд відправляються у відпустку. До особливих розпоряджень…

  • А що це за розпорядження, хто і коли їх нам видасть?
  • Сам не знаю, – Бутусов розвів руками. – За що купив, за те і продаю. Так мені сказали, а я вже вам… Ще одне. Мене попередили, наша база тимчасово ліквідовується. Ви маєте забрати звідти свої речі… На виселення дається максимум тиждень.
  • Що плануєш робити? – запитав у Івана Трусевич після того, як хлопець зачинив деревяну валізу зі своїми нехитрими пожитками.
  • Думаю повернутись додому. Якого лихого мені тут у Києві сидіти? Коли ще вони будуть, ці особливі розпорядження…
  • Ти здурів! Скільки від твого Львову до кордону?
  • Кілометрів сімдесят, не більше.
  • Ото ж бо й воно! Пропадеш ні за цапову душу! Залишався краще в мене. Місця вистачить. А раптом ця війна ненадовго…

 

2.

В просторій і затишній квартирі Трусевича Іван почувався, як удома. Ранок починав з гімнастики, потім жонглював з м’ячем, обливався холодною водою. Микола Трусевич намагався ні в чому не відставати від свого молодшого товариша.

Майже щодня Київ бомбили.

Широкі шлейфи густого чорного диму надовго прив’язували гаряче від пожеж і сонця небо до скаліченого міста.

Вночі, під час авіаційних нальотів, Іван і Микола чергували на дахах будинків, знешкоджували запалювальні бомби, які скидали німецькі літаки. Вранці допомагали розбирати завали, гасити пожежі, діставати з-під уламків поранених і загиблих.

Час від часу вони зустрічались з іншими гравцями команди. Про минуле навіть не згадували.

Говорили лише про те, як воно буде, коли закінчиться війна.

Кілька разів юрбою заходили в прокурений і галасливий військкомат. Довгу чергу вистоювати не доводилось. Їх одразу впізнавали і пропускали прямо в кабінет до воєнкома:

  • У футболістів – броня… Наказано не брати до особливого розпорядження, – говорив воєнком, потираючи втомлені і погашені безсонням очі.
  • Коли ж воно буде, це особливе розпорядження?
  • Не відомо. Може, ніколи й не буде…
  • А я? – встряв у розмову Іван.
  • А що ви? Про вас взагалі мова не йде.
  • Чому?
  • Вам немає вісімнадцяти років.
  • То ж скоро вже буде…
  • Коли буде, тоді й поговоримо.
  • Ми хочемо добровольцями на фронт…
  • Кажу ж вам, поки-що не можна! У футболістів – броня…
  • Футболістом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний! – голосно промовив Іван.

Воєнком кинув на хлопця довгий втомлений погляд, дістав з кишені галіфе зім’яту пачку цигарок, чиркнув запальничкою і одразу  втягнув в себе майже пів цигарки.

Сам примружив очі від їдкого диму.

  • Але якщо хочете попрацювати на майбутню перемогу, то можу записати вас на окопи. Поїдете?
  • Окопи!? – вражений Трусевич майже впав на високий табурет.
  • Так. З початку серпня навколо міста починають будувати лінію оборони. Хіба не знали?
  • Ні… Невже все так погано?
  • Хто його знає. Але треба бути готовим до всього…

Воєнком говорив, наче крізь димову завісу.

  • Невже Київ доведеться здавати?

Воєнком похмуро промовчав.

  • Київ? Здавати?
  • Це неможливо!
  • На жаль, можливо… Але я вам цього не казав… – застережливо підняв вказівний палець воєнком, – Ну то як, записувати вас?
  • Записуйте, – в один голос відповіли футболісти.

Бажаючих рити окопи розділили на декілька бригад за місцем проживання. Микола з Іваном потрапили до бригади, якою командував літній чоловік з обвітреним обличчям і сумними очима.

Копати землю виявилося зовсім непростою справою. Уже наступного дня долоні хлопців вкрилися кривавими мозолями.

  • Теж мені робітнички знайшлися! – сказала одна із жінок, що працювали поруч. – Видно, ви й лопати в руках ніколи не тримали?

Жінка з докором глянула на їхні перемотані бинтами руки:

  • Молоді, здорові – і за жіночі спини ховаються…
  • Що значить, ховаємось? – спалахнув Микола.
  • А те і значить… У мене двоє синів на фронті німців бють, життям ризикують, а ви тут прохолоджуєтесь…
  • Ми чекаємо особливого розпорядження, – спробував пояснити жінці Іван, але Трусевич показав очима, щоб той мовчав.

По дорозі додому Микола несподівано поклав руку Іванові на плече:

  • Знаєш, а жінка має рацію. Я почуваюся ніяково…
  • Я також, але що накажеш робити? Кожному ж не поясниш.
  • Що робити, не знаю… Майже три місяці йде війна… Люди проливають кров, життя втрачають, а ми, виходить, за чужі спини ховаємось…

Літо закінчилось, так і не розпочавшись.

Дощова осінь приносила з фронту все страшніші й страшніші новини.

Окопи навколо Києва почали потихеньку облаштовувати військові.

Якогось вечора старенька полуторка, яка вивозила людей далеко за місто на зведення лінії оборони, назад за ними не приїхала.

  • Ну, що будемо робити? – звернувся Іван до свого старшого товариша. – Мабуть, щось сталося…
  • Або про нас елементарно забули – додав від себе Микола…
  • Може, підемо пішки, га?
  • Не знаю… Якщо хочеш, то давай підемо… Хто з нами?
  • Я б пішов би, але людей не можу кинути, – сказав бригадир. – Ви йдіть, коли є таке бажання, а буде транспорт, ми вас по дорозі підберемо…

Скласти компанію хлопцям погодилась тільки жінка, у якої двоє синів були на фронті. Інші вирішили чекати полуторку. Надто далеко було до міста.

…Вони встигли відійти, мабуть, метрів на сто…

У сірих вересневих сутінках почувся шум мотора.

  • Нарешті… – полегшено зітхнула жінка, – а то я вже думала, що сьогодні в лісі під дощем доведеться ночувати.

Іван озирнувся і побачив, як юрба повільно вийшла на дорогу й зупинилаcь в очікуванні.

Але замість полуторки з-за повороту вилетіла колона вантажних машин зі свастикою на бортах.

Попереду на великій швидкості нісся бронетранспортер.

Спочатку він стишив хід і майже став.

Та раптом різко прибавив газу і врізався  в юрбу…

Хруст зламаних людських кісток заглушив звук моторів.

Розпачливий крик, в якому сплелися страх і нестерпний біль, пробив небо навиліт.

Кров цвиркнула з-під гусениць на брудну броню.

А після цього загавкали німецькі автомати.

Хто не потрапив під бронетранспортер, упав під кулями.

Жінка, в якої двоє синів були на фронті, побачила очі Івана й Миколи, їхні стиснуті до посиніння кулаки і зблідлі обличчя.

Вона все-таки змогла зупинити їх окриком:

  • Не смійте, хлопчики!.. Не смійте!.. Ви вже нікому там не допоможете. Втікайте, чуєте? Втікайте!

 

3.

У Київ вони пробрались опівдні наступного дня.

У місті вже господарювали німці.

Тихо зайшли в квартиру і, не розлягаючись, упали кожен на своє ліжко.

Але часті вибухи, недалекі і голосні постріли не давали відпочити натомленому тілу…

Після пережитого Іван ще довго не міг прийти до тями.

  • Ти подивися, в мене досі руки трясуться, а серце, наче дзвін, калатає. Все, ніби у страшному сні, ось тільки я ніяк прокинутись не можу.

Хлопець витягнув руки вперед. Його пальці, дійсно, дрібно тремтіли.

  • Треба примусити себе заспокоїтись, – відповів Микола. – Ти ж не дитина…
  • Заспокоїтись? Як?! У мене та страшна картина і досі перед очима стоїть.
  • Це війна, – суворо промовив Трусевич. – А у війни ніколи не було людського обличчя.
  • Я той вечір буду постійно згадувати. Щоб не забути і не простити…
  • Не простити? Кому?
  • Сам знаєш кому.

Очі Івана зблиснули.

  • Підійди-но до вікна, – несподівано попросив Микола.
  • Навіщо?
  • Хочу дещо побачити. Повернись до світла…

Іван слухняно став біля вікна.

  • А ти, братику, посивів…

У волоссі хлопця справді з’явилась вицвіла біла смуга.

  • Таке враження, що тебе хтось спеціально пофарбував…
  • Е-е, дрібниці, – махнув рукою Іван. – Це не страшно… Буду тепер чорно-білим…

Микола задумався:

  • Як його нам далі жити?
  • Питання не з простих…
  • Мабуть, спочатку треба по місту походити, розвідати що і як.

Іван схопився на ноги.

  • Я готовий!
  • Ні, ні… Зоставайся вдома. Така прогулянка маже бути небезпечною, а ти цього району зовсім не знаєш… Якщо чесно, мені одному буде зручніше. Потрібно довідатись, хто з наших хлопців залишився в Києві. Постараюсь не затримуватись.

Повернувся Трусевич тільки під вечір.

Втомлено сів на стілець.

  • Що нового і поганого? – кинувся до нього Іван.
  • Все… Все нове і все погане. Німці швидко обживаються… Таке враження, що прийшли вони надовго.
  • Не може бути, щоб надовго… Ми повільно запрягаємо, але зате швидко їдемо. Побачиш, скоро все зміниться…
  • Хочеться вірити… Ти знаєш, майже всі наші хлопці залишились в Києві.
  • Так і не дочекалися ми особливого розпорядження, – скривив губи Іван.
  • Не дочекалися… Бачився з Макаром Гончаренком, Миколою Коротким, Василем Сухарєвим, Петром Смаченком. Вони не встигли відійти з військами. Кажуть, що Михайло Свиридовський і Володимир Балакін також є в місті. Ніхто не чекав, що все станеться так швидко. Хлопці в розпачі.
  • Я також…
  • Так… А ну перестань мені тут нюні розпускати! – гримнув на Івана Микола. – Завтра почнемо шукати роботу.
  • Роботу? Ти хочеш, щоб ми працювали на німців?
  • Чому на німців? На себе працювати будемо. Жити за щось же треба.

Роботу вони знайшли тільки через два тижні.

Микола випадково зустрівся з одним із своїх знайомих і приніс Іванові почуту від нього новину:

  • Можна влаштуватися на міському хлібозаводі. Там потрібні робітники і, здається, технолог… Кілька днів назад німці розстріляли усіх, хто працював у нічну зміну.
  • Розстріляли? За що?
  • Хтось підсипав у тісто товчене скло.
  • Правильно зробив! Молодець! Так цим гадам і треба!
  • Який же він молодець? Німці просто викинули зіпсований хліб на смітник, а винуватого навіть не шукали. Вcю зміну вивезли за місто, в Бабин яр… Кажуть там тепер у німців концтабір… У Бабиному яру нещасних примусили вирити собі могилу, а потім… посікли з автоматів…

Останні слова Микола вимовив майже беззвучно.

  • Користі з такої диверсії ніякої, от тільки задарма хтось життя поклав…
  • Ти справді думаєш, що задарма?

Микола кивнув головою.

  • А мені здається, ти помиляєшся.

Іван надовго задумався.

  • Знаєш, – продовжив він після кількох хвилин мовчання, – для мене оце бите скло у тісті означає, що не всі впали перед німцями на коліна, не всі злякалися і почали лизати їм чоботи…

Раптом голос хлопця аж задзвенів.

  • Як ти думаєш, я на таке здатен?

Микола не відповів…

  • Ну а ти? Скажи чесно, ти так би зміг?
  • Відчепись… – вимучив слово Микола.

З усього було видно, що йому зовсім не хочеться продовжувати розмову.

Але Іван усе ніяк не міг заспокоїтись і знервовано міряв  кімнату важкими і широкими кроками.

Нарешті він спинився біля вікна і відхилив важкі штори.

Погляд його раптом посвітлішав:

  • Ти диви, а на вулиці сніг випав…

За вікном дійсно все було побілено холодною зимовою фарбою.

  • З першим снігом тебе… і з першою воєнною зимою… Чесно кажучи, я думав, що ми Новий рік зустрінемо десь у Берліні…
  • Не все так стається, як здається, – зітхнув Микола, – Давай-но будемо вкладатися спати. Не забудь, завтра вранці нам на роботу.

 

4.

…Зима видалася довгою і холодною. Морози відступили лише в середині березня.

Фронт відкотився далеко за Дніпро.

Сподіватись на швидке визволення було даремно.

Іван і Микола стали працювати на міському хлібозаводі.

Через два місяці Миколу призначили начальником зміни.

Згодом на завод влаштувалось ще кілька недавніх футболістів.

З настанням весни скалічене місто поступово почало оживати.

І хоча більшість вулиць лежали в руїнах, густа свіжа зелень, як могла, намагалася сховати від людських очей завдані війною рани.

Якось, повертаючись після вранішньої зміни додому, Микола здивував свого молодшого товариша несподіваним запитання:

  • Скажи чесно, ти за футболом не скучаєш?
  • Не те слово, – гірко усміхнувся Іван. – Я навіть уві сні часто за мячем ганяю. Уявляєш, біжу і чомусь не можу його наздогнати. Здається ось він, перед очима, замахуюсь, але вдарити не можу…

Іван зітхнув і опустив погляд:

  • А іноді мені сниться той самий кубок, якого ми не виграли. Красивий такий кубок… Золотий…
  • Знаєш, у мене руки сверблять, так хочеться мяча потримати… Ех, якби ж то не війна.

Очі Миколи раптом загорілися.

  • Ти знаєш, тут неподалік на Керосинній вулиці стадіон є. Непоганий стадіон. Здається, «Снайпером» називається. Називався… Може, сходимо і подивимось?
  • Навіщо? – здивувався Іван.
  • Якщо там є щось схоже на футбольне поле то, може, ти мені по воротах постукаєш?
  • Найшов час у футбол грати, – обурився Іван. – Сам казав, що війна… Люди на фронті кров проливають, а ми тут будемо самі себе тішити…
  • Молодий ти ще, зелений… І життя розумієш неправильно.

Микола зазирнув у вічі товаришеві.

Іван витримав погляд.

  • Життя воно або є, або його немає, – тихо продовжив воротар. – І байдуже, мир на землі, чи війна. Є життя – і його треба прожити. Сьогодні прожити. Ось зараз. У цю хвилину. Саме у цю мить… Не відкладаючи на завтра, чи на тоді, коли розіб’ють німців.

Після цих слів зніяковілий Іван опустив погляд долу:

  • Мабуть, тобі видніше… Ти старший.
  • Я мудріший, – всміхнувся Микола і поплескав Івана по плечу. – Ходімо швидше!

На радість футболістам, стадіон не був зруйнованим. Його якимсь дивом не зачепили ні бомби, ні снаряди. І хоча на футбольному полі паслися поодинокі кози, газон зберіг пристойний вигляд.

Відтепер майже кожного дня після роботи хлопці приходили на стадіон, щоб розім’ятись і «постукати» по воротах. Згодом до них приєднались футболісти, що працювали разом з ними на хлібозаводі.

 Спочатку грали на одні ворота.

Чутки, що на стадіоні «Снайпер» відновила тренування улюблена команда, миттєво рознеслися по місту.

За якийсь тиждень на стадіоні уже збиралося майже два десятки чоловіків, які колись, або ще зовсім недавно грали за київські футбольні клуби.

Після сорока хвилин розминки вони ділились на дві команди і грали товариський матч.

Спочатку грали без судді і глядачів.

Згодом з’явилися і судді – двоє з тих, хто раніше судив матчі чемпіонату країни.

Трибуни поступово почали обживати старі і нові вболівальники.

  • Більше півроку пройшло, як я востаннє стояв у воротах, а, виявляється, нічого не забулося! – радів Трусевич, відбиваючи потужні удари своїх товаришів. – Все, як колись.
  • А в мене є проблеми з дихалкою, – бідкався Іван, – треба більше працювати над фізикою…

Але хлопець лукавив. Як і в минулі часи, він не знав утоми. Його чорно-біла голова постійно маячіла то біля своїх воріт, то біля воріт суперника.

На початку червня на хлібозавод раптом приїхав київський бургомістр Леонтій Форостовський.

Він неспішно виніс своє важке тіло з автомобіля і, мружачись від яскравого сонця, став розминати ноги.

Директор заводу запобігливо кинувся назустріч.

  • Як тут у вас? Все спокійно?

Бургомістр простягнув директору руку для вітання.

Той акуратно потис три пальці.

  • Все спокійно… План перевиконуємо.
  • Виконуємо, перевиконуємо… – Бургомістр смачно сплюнув. – Ніяк не можете ви без совєтских замашок!

Форостовський сів на стілець і закинув ногу на ногу:

  • Кажуть у тебе на заводі футбольна команда об’явилась. Це правда?

Директор зблід:

  • Ні… Яка там команда… Микола Трусевич і ще кілька хлопців пару раз на стадіон ходили м’ячем стукати…
  • А я знаю, що не пару раз! Що тренування організували по повній програмі. Постійно ігри проводяться, і навіть глядачі на стадіон покричати приходять… Подай-но мені цього… як ти сказав?
  • Трусевича! – нагадав директор.
  • Ото ж, його нам і подай!

Через кілька хвилин бургомістр уже буравив важким поглядом Миколине обличчя:

  • Трусевич… – бургомістр кілька секунд пережовував прізвище. – А чи ти не той самий воротар, що…
  • Той самий, – не дав договорити Микола. – Той самий, не сумнівайтесь..
  • А мене ти знаєш?
  • Ні…
  • Я бургомістр… голова київської управи.
  • Тепер буду знати.
  • Знай… Ти, кажуть, тут футбольну команду організував?
  • Вона якось сама собою організувалась, – спокійно відказав Микола і сміливо подивився в очі Форостовському.
  • А хто ж там у вас грає?
  • В основному наші… тобто з нашої колишньої команди. Є, правда, хлопці й з інших клубів.
  • Де вони працюють?
  • Хто де… Частина працює тут, на хлібозаводі.
  • Це добре…

Бургомістр повернувся обличчям до директора заводу:

  • Є така думка… – прокашлявся Форостовський, – є така думка, щоб провести в місті кілька матчів. З метою, так би мовити, поліпшення моральної обстановки. Матчі між нашими і…

Бургомістр різко повернувся до Миколи і знову зупинив на ньому погляд.

  • Матчі між нашими і… німецькими командами. Як ви на це дивитесь?
  • Нормально.
  • А точніше?
  • Зіграємо… Без проблем.

Форостовський ще раз уважно подивився на воротаря.

  • За команду відповідаєш ти! – Товстий палець з масивною каблучкою вперся в груди директора заводу – І хай у день гри футболісти працюють неповну зміну.
  • Зі збереженням повної зарплати, – швидко вставив Микола.
  • Зі збереженням повної зарплати, – після короткої паузи повторив бургомістр. – Все ясно?
  • Так точно! – виструнчився директор.
  • Але спочатку я вас перевірю. У нас уже є одна футбольна команда. «Рух» називається. Там є кілька непоганих гравців. Спочатку зіграєте з нею. А потім… А потім… побачимо.

 

5.

Пропозицію зіграти з німецькими командами футболісти сприйняли по-різному. Але більшість погодилася помірятися силою з німцями.

  • Вільному – воля, спасенному – рай! – заявив Трусевич. – Хто не хоче чи… боїться, примушувати не будемо. Я, як капітан команди, оголошую спортивний режим… І щоб ніяких порушень!
  • До речі, а як ми будемо називатись?
  • Як? Дійсно, хлопці, що будемо робити з назвою?

Футболісти по черзі стали чесати потилиці.

  • Тут потрібно щось нейтральне… – подав ідею Смаченко.
  • Чому нейтральне? – обурився Іван.
  • А щоб гусей не дражнити…
  • Ну, давайте пропонуйте хоч щось, – Трусевич обвів поглядом футболістів. – Немає варіантів? Тоді я, мабуть, запропоную свій. Як ви дивитесь, щоб ми називалися «Старт»?
  • Непогана назва…
  • З такою назвою можна стартувати.
  • Ну тоді стартуємо!

Стартували грою з «Рухом».

Боротьби не вийшло.

«Старт» виграв з рахунком 7 : 2.

Потім хлопці Трусевича розібралася з командою угорського військового гарнізону – 6 : 2.

Познущалися над військовою збірною румун – 11 : 0.

«Розкатали» збірну німецьких військових залізничників – 6 : 0.

Знищили команду танкової дивізії, яка мала назву «PZS», – 5 : 1.

По місту миттєво розлетілись щасливі чутки, що наші успішно б’ють німців, як на фронті, так і на футбольному полі.

Кожна гра починалася зі звичного ритуалу.

Футболісти збиралися в коло.

Трусевич починав клятву, інші луною повторювали її за своїм капітаном.

На поле всі виходили з особливим настроєм, бо зголодніли за футболом.

Грали в радість.

З повною самовіддачею.

Ніхто себе не шкодував.

Іван забивав у кожному матчі.

Уже під час третьої гри на стадіоні не було вільних місць.

Саме ця обставина найбільше тішила Леонтія Форостовського:

  • Молодці, що ще можна сказати! Молодці – і все. Але це були лише квіточки. Через тиждень з вами буде грати «Флакельф» – команда льотчиків і зенітників. Там футболісти на голову вищі від тих, з ким ви досі грали. «На голову» – це в прямому і в переносному смислі…

Форостовський голосно засміявся:

  • Такій команді і програти не гріх…

Але «Старт» знову виграв з розгромним рахунком – 5 : 1.

Виграв легко і невимушено.

Іван знову забив. Причому два голи.

Особливо красивим і несподіваним для німців вийшов другий гол: Микола Трусевич у високому стрибку зняв м’яча з голови дебелого нападника і одразу сильно вибив його в поле…

І це була тактична домашня заготовка. Ніхто із гравців німецької команди не сподівався, що м’яч так швидко долетить від чужих воріт до їхнього штрафного майданчика.

Але на цей точний пас уже очікував Іван. Він, як на крилах, вилетів із-за спин захисників, випередив воротаря і точно пробив у дальній кут воріт. На гол було потрачено якихось десять секунд і лише два короткі доторки до м’яча…

Після матчу в роздягальню прийшов Форостовський.

Радісним назвати його було б важко.

  • Усім дякую за гру. Молодці. Не осоромили Київ. Але…

Форостовський замявся, підшукуючи слова.

  • Але для вермахту «Флякельф» не просто футбольна команда зенітних військ, це, так би мовити, спортивний символ усієї армії. Тому німецьке керівництво хоче матчу-реваншу. Десь так через тиждень-два…Як ви на це дивитесь?
  • Ми згодні, – за всіх відповів Трусевич.
  • От і добре. Відмовлятись, звичайно, не потрібно, але поводитись треба розумно. Розумно! Ясно вам? Справу свою ви вже зробили, а далі… Ще раз повторю, такій команді і програти не гріх…

Через кілька днів Київ уже був завішений афішами, які запрошували усіх киян на ще одну гру місцевих футболістів з німецькою командою.

Місто жило очікуванням нового футбольного протистояння.

В день гри на полі зробили свіжу розмітку, поставили білі кутові прапорці.

Болільники стали підтягуватись до стадіону задовго до матчу.

Перед входом грав військовий духовий оркестр.

Німецьким офіцерам і солдатам була відведена центральна трибуна. Там панував піднесений настрій.

На тих трибунах, де сиділи київські вболівальники, стривожено мовчали.

Після короткого передматчевого тренування футболісти «Старту» зібрались в роздягальні.

  • Я помітив, що нас сьогодні менше… – сказав Трусевич, озираючись. – Мабуть, дехто здрейфив…

У кімнаті стало тихо.

  • Нічого… Баба з воза – кобила в курсі дєла… – спробував пожартувати воротар.

Але ніхто навіть не посміхнувся. Футболісти залишалися мовчазними і зосередженними.

За двадцять хвилин до гри в роздягальню забіг усміхнений  Михайло Свиридовський.

  • Де тебе чорти носять? Ми вже грішним ділом подумали, що ти злякався і не прийдеш…
  • Вибачте за запізнення, – весело сказав хлопець, – але в мене поважна причина. Ось, дивіться…

В руках Михайла було два пакунки.

  • Кожен може вибрати. Налітайте!
  • Що це?
  • Нова форма!
  • Звідки?
  • Секрет.
  • Ти здурів! – вигукнув Петро Смаченко, першим розриваючи паперовий пакет…
  • Що значить здурів? – обурився Михайло.
  • Форма ж червона.
  • Правильно, червона. Уявляєш, хтось запізнився і, щоб дізнатись рахунок, запитує в іншого: «Хто виграє»? А інший йому відповідає: «Червоні»!
  • Та за це можна…

Договорити Смаченко не встиг. Двері роздягальні з грюкотом розчинилися.

На порозі стали двоє німецьких автоматників.

Швидко оглянувши кімнату, вони відійшли вбік і виструнчились по обидві сторони дверей.

Із-за спин автоматників вийшов високий німецький офіцер, за ним –  спітнілий голова управи Форостовський.

Офіцер щось голосно сказав по-німецьки голові управи.

Той у відповідь покірно кивнув головою.

  • Пан полковник просить вас вишикуватись, – несміливо мовив футболістам Форостовський.
  • Не просить, а наказує! – гримнув на бургомістра офіцер.

Футболісти неспішно піднялися зі своїх місць.

Полковник пройшовся роздягальнею і зміряв кожного холодним презирливим поглядом.

Від рипу хромових чобіт офіцера у Івана похололо в животі. Німець говорив майже без акценту:

  • Сьогодні у нас… матч-реванш. У нас реванш, зрозуміло? У нас, а не у вас…

Офіцер примружив очі:

  • Не треба будувати ніяких ілюзій… Бо футбол – це є всього лише гра… звичайна гра з мячем… Можна сказати, забава… І ставитись до неї потрібно як до гри… Не більше й не менше.

Німець продовжував рипіти чоботами.

Несподівано він зупинився перед Іваном.

Гострий стек ледве не проштрикнув хлопцеві груди:

  • Навіть програти німецькій команді – почесно… Сьогодні ви маєте програти. Інакше… Ось ця сама гра, дитяча забава, що зараз далека від життя, може за півтори години стати близькою до смерті… Ні, ні, думаю, що до цього не дійде… Будь-яка гра не варта того, щоб заради неї ризикувати собою. Я правильно говорю?

Вдоволене обличчя офіцера розпливлось в посмішці.

  • А як же тоді справедливість? Перемогти має той, хто сильніший… А ви ж знаєте, що сильніші – ми… – не стримався Микола Трусевич. – І недавній матч це довів…

Посмішка вмить зникла з обличчя німця.

  • Може, нагадати вам рахунок? – підкинув дров у вогонь Іван і, здається, сам злякався власної сміливості.

Офіцер різко замахнувся.

Стек обпік щоку хлопця, залишивши на ній глибоку криваву смугу.

  • Ферфлюхтер швайн! Якби ви були сильнішими, то не віддали б нам свого Києва! Ви ніхто!.. Смердючі свині… Тільки посмійте виграти! Тоді всіх – під розстріл! Всіх, чуєте?!

Сполотнілий від люті полковник вилетів за двері. За ним підтюпцем подався зляканий Форостовський і затупотіли важкими чоботами автоматники.

В роздягальні запала мертва тиша.

  • Чого носи повісили? – Трусевич спробував надати своєму голосу веселості. – Всім заспокоїтись! Нічого ж не трапилось. Гайда на поле! Уявляєте, нас чекають лише якихось два нещасних тайми по сорок п’ять хвилин – і попереду все життя!

 

6.

Німецька команда уже стояла в центральному колі.

Київські футболісти вишикувались напроти.

  • «Хайль!» – гаркнули німці і викули вперед руки.
  • «Команді суперників фізкульт»… – крикнув Трусевич.
  • «…привіт!» – голосно підтримали свого капітана футболісти.

Гра почалася.

Зенітники забили першими.

Але Макар Гончаренко з Іванової подачі швидко зрівняв рахунок.

Німці стали застосовувати брудні прийом: відверто наставляли лікті, били суперників по ногах, хапали за футболки…

Суддя постійно пропускав порушення повз очі і свистів лише в бік київської команди.

В одному із моментів німецьким футболістам вдалося заштовхати м’яча у сітку разом з Трусевичем.

На центральній трибуні одразу залунали голосні німецькі пісні.

На інших трибунах продовжували стривожено мовчати.

Перед перервою у ворота Миколи залетів іще один гол. Він був забитий з офсайду. Але суддя все одно показав на центр поля. Він вперто не хотів помічати порушень.

Після закінчення першого тайму київські футболісти з понуреними головами  зайшли в роздягальню.

  • Що таке, хлопці? Невже коліна затрусились? – Трусевич помітно шепелявив. Під час гри йому розбили до крові губи.
  • Здається у когось уже повні штани… – підтримав товариша Іван.
  • Тобі говорити легко… Ти один і лише за себе відповідаєш… А у мене сімя – дружина і двоє малих дітей… Якщо зі мною щось станеться, вони не виживуть, – опустив погляд на підлогу Смаченко. – Добре, що ти такий сміливий, а я злякався…Чесно скажу, злякався. І, мабуть, не я один такий. Просто, не всі хочуть зізнаватися… Але, повірте, не за себе злякався… За інших…
  • За інших? – Трусевич схопився на ноги – А ті, хто зараз на фронті? Чи ті, чиї кістки вже майже рік гниють у землі! У них що, не було родин? Не було дружин і дітей?
  • Ти не плутай грішне з праведним. То на фронті, в бою. А ми на футбольному полі…
  • Немає різниці!

Трусевич раптом замовк, скривився і торкнувся пальцями розбитих губ.

Хтось подав йому рушника.

  • Візьми себе в руки, – попросив воротаря Іван, – не час зараз нам сваритися.
  • Ніхто і не думає сваритись… Але знаєте, що мене весь час мучить?

Є в футболі положення «поза грою»…

Футболісти здивовано подивились на свого воротаря.

  • Ясно, що всі знають… – схвильовано продовжив Микола. – Це порушення правил… Так от, доля нас усіх поставила поза війною… Поза війною, ясно?

А я не можу більше перебувати у цьому положенні! Не знаю, як ви, а я не можу!

Мені хочеться дати німцям бій… Такий бій, про який в «Інтернаціоналі» співається, – останній і рішучий…

Трусевич  натягнув на руки воротарські рукавички.

  • Правильно говориш, капітане, – до Миколи підійшов Макар Гончаренко. – Я згоден з тобою…

Макар поклав руку на плече воротаря:

  • Бо що ж виходить? У мою хату приходить… злодій, вбиває мою сімю, а потім ще й за мене вирішує, як мені жити і навіть як мені у футбол грати! Я, хлопці, також вважаю, що наш фронт – тут. І лінія фронту лежить сьогодні на цьому футбольному полі… Розділяє його на дві половини: ось – наша, а он там – ворог…

Гончаренко рубанув рукою:

  • І грати ми маємо тільки на перемогу. Тільки…
  • Правильно! – вигукнув Іван. – Згадайте краще, скільки людей на нас прийшло подивиться. Я знаю, ми сьогодні обовязково німцям носа втремо.
  • Пропоную грати на перемогу. Інші думки є?

В роздягальні повисла напружена тиша.

  • Є, чи ні?..

Ніхто з гравців не наважився перервати мовчання.

  • Значить, інших думок нема… Я так і знав! – усміхнувся Трусевич і першим вибіг на поле.

На початку другого тайму київський «Старт» створив біля воріт суперників декілька небезпечних моментів. Але реалізував лише один. Іван з далекої відстані поцілив у ворота німців.

«Флякельф» продовжував щохвилини порушувати правила.

Закульгав, але не погодився на заміну Михайло Свиридовський, потекла кров з носа у Макара Гончаренка, при зіткненні з німецьким нападаючим отримав удар головою в обличчя захисник Микола Коротких…

Суддя  виступав як дванадцятий німецький гравець.

Але це не допомогло.

Футболісти в червоній формі зрівняли рахунок. Після подачі кутового  знову  загнав м’яча у сітку Гончаренко.

Трибуни, де сиділи київські вболівальники, повеселішали. Оплесками і свистом вони стали активно підганяти свою команду:

  • Вперед, червоні!
  • Хай знають наших!
  • Ще трішки, хлопці, ще трішечки!
  • Пора добивати їх!..
  • Давай перемогу! – роз-по-раз чулися сміливі голоси.

Швидко минали хвилини.

Матч підходив до завершення.

Було помітно, що німецькі футболісти стомились.

Але все йшло до нічиєї. На старенькому табло світилися намальовані крейдою дві однакові цифри.

Іван і  Макар Гончаренко з усіх сил терзали оборону зенітників.

  • Правильно, білоголовий, так їх!
  • Покажи їм кузькину матір! – підтримували хлопця глядачі.

За кілька хвилин до закінчення гри Іванові вдалося прорватись у центрі, обіграти двох захисників і воротаря й опинитися сам-на-сам з порожніми воротами. Та в цей час хтось із німецьких гравців грубо ударив його ззаду по ногах.

Іван, як підкошений, упав на зелений газон.

Порушення було настільки очевидним, що суддя не ризикнув його не помітити. Повагавшись кілька секунд, він дав свисток і показав рукою на одинадцятиметрову позначку.

Жоден з німецьких гравців не посмів посперечатись з цим рішенням арбітра.

Іван із зусиллям підвівся.

  • Так, хлопці, кому бити пеналя? – якось зовсім по-буденному запитав Гончаренко.
  • Я його заробив, я його й пробю, – сказав Іван, намагаючись привести в норму дихання.
  • Може, я за тебе це зроблю? – підняв на хлопця злякані очі Смаченко.

Той заперечливо похитав головою.

  • Я сам…
  • Ти ж забєш…
  • Правильно, забю…
  • І тоді нас усіх розстріляють. Усіх… А тебе – в першу чергу…

Смаченко уже кричав:

  • Дай мені пробити! Бо наша смерть буде на твоїй совісті… І прощення тобі не буде ніколи. Ніколи! Чуєш?!

Іван повернувся до своїх воріт, поглядом питаючи поради у Миколи Трусевича.

Микола здалеку кивнув йому і підняв над головою стиснутий кулак.

  • Ві-дій-ди! – по складах сказав Іван Смаченку. – Хлопці заберіть його подалі від штрафної.

Він узяв у руки мяча, спочатку погладив його, потім підняв на рівень очей, щось швидко прошепотів і поставив на одинадцятиметрову позначку.

Суддя свиснув.

Іван відійшов на кілька метрів для розбігу.

  • Спробуй лише забити! – Хлопець почув у себе за спиною чийсь шепіт. – Нас же уб’ють. Усіх уб’ють… Не будь падлюкою, промахнись…

Він почав розбіг…

Воротар не витримав і розстелився на траві ще до удару. Ворота були порожні…

Іван  пробив у верхній кут…

Мяч залетів у ворота з такою силою, що ледве не порвав сітку.

Стадіон вибухнув криками і свистом.

  • Ура!
  • Ну що, зїли облизня!
  • І так буде з кожним!
  • Кишка тонка наших перемогти… Далеко куцому до зайця…

Через декілька хвилин після забитого голу суддя дав фінальний свисток.

  • Мо-лод-ці! Мо-лод-ці! – скандував стадіон.

Трусевич обняв втомленого Івана за плечі:

  • Дійсно, молодець. Це була твоя краща гра.
  • Ні… Кращої гри я ще не зіграв. Але обовязково зіграю.
  • Радієте? – почувся поруч сльозливий шепіт Смаченка. – Радієте, бо дурні… А даремно…
  • Слухай, Петре, – не дав йому договорити Макар Гончаренко, – давай ми закінчимо цю розмову завтра. Сьогодні всі дуже втомились…

Але поговорити їм уже не судилося ніколи.

Іванові також ніколи уже не судилося зіграти кращої своєї гри…

 

7.

Як тільки футболісти перевдягнулись і вийшли з роздягальні, їх оточили німецькі жандарми.

  • Я бутси забув… Розумієш, бут-си… – став пояснювати одному із жандармів Михайло Свиридовський. – Мені потрібно повернутись і забрати їх. Розумієш?

У відповідь отримав удар в обличчя.

  • Ну ось… Знову нечесна гра, – сказав Михайло, намагаючись приховати біль.

Під дулами автоматів усій команді наказали забратися у вантажівку, кузов якої був накритий важким зеленим брезентом.

Їхали недовго. Хвилин через п’ятнадцять вантажівка зупинилась.

Почулися різкі команди.

Німці прикладами зігнали футболістів з кузова на землю.

Неподалік Іван побачив того самого полковника, що заходив у роздягальню перед грою. Його обличчя було перекошеним від люті.

  • Де ми, не знаєш? – пошепки запитав хлопець у Миколи.
  • Здається, у Бабиному яру… – так само пошепки відповів Трусевич. – Мабуть, це кінець… В голові не вкладається. Все, наче в кошмарному сні…
  • Не може бути… Я в це не вірю. Вони не посміють…
  • Мовчати, свині! – крикнув полковник і вдарив рукояткою пістолета Миколу по голові. Кров тоненькою цівкою потекла по скроні.

Їх вивели на високий земляний бруствер. Іван зрозумів, що за спиною у нього глибокий рів.

Тіло хлопця почало тремтіти, як в пропасниці. Дно рову було вкрите мертвими людськими тілами.

  • Гади! – закричав Трусевич. – Хоч попрощатись і помолитись дайте!
  • Не хочу я ні з ким прощатись… – залементував Смаченко – Ви всі ідіоти! Придурки… За що я голову кладу, за що?.. За чиюсь дурість!

Раптом він повернув голову в бік Івана:

  • А все ти, ти білоголовий вишкварок! Все ти… Слави тобі захотілось… Ось тобі слава! В землю захована… Скількох людей ти загубив… Шмаркач… Проклинаю тебе навіки! Чуєш, проклинаю… Щоб тобі і на тім світі спокою не було… Тфу!

Смаченко плюнув Іванові в обличчя.

Хлопець витер плювок рукавом.

Він хотів щось сказати у відповідь, але не встиг.

Крик Смаченка заглушили автоматні черги.

Гострий і несподіваний біль пронизав груди. Іван відчув, що падає. Намагався втриматись на ногах, але не зміг. Невідома сила закрутила його і стрімко понесла в глибину чорної прірви…

 

8.

Опритомніти йому допоміг дощ. Теплий серпневий дощ.

Пройшло багато часу, доки зміг пригадати, що сталося. Нарешті зрозумів: він живий і лежить в рову, серед трупів. 

Відчув сильний біль в спині і грудях, подумав, що, мабуть, німецька куля пройшла навиліт…

Дихати було важко. Рот, ніс, вуха, очі – все було заклеєне землею в перемішку з кров’ю.  Із зусиллям скинув з себе чиєсь важке і слизьке тіло, прислухався…

Навколо було тихо.

Виплюнув з рота гірке і пекуче місиво. Підставив обличчя під дощ.

  • Живий є хтось? – запитав, не сподіваючись на відповідь.

Ламаючи пальці, спробував відшукати тіло Миколи, але розібрати, де хто, в густій темряві було неможливо. Мабуть, після розстрілу футболістів німці розстріляли на цьому місці нову групу приречених на смерть людей.

Обмацав руками стінки рову. Високо… самому ніяк не вибратись.

  • А що як?.. – запитав у самого себе.
  • Треба спробувати, – сам собі відповів.

Втрачаючи від болю свідомість, почав стягувати важкі, холодні, намоклі під дощем трупи до краю ями і складати їх як сходинки.

Складав і подумки у кожного мертвого просив прощення…

По цих страшних сходинках вибрався наверх.

Ішов усю ніч. Нарешті зрозумів, що місто залишилось позаду.

Дощ перестав. На світанку дістався невеличкої річки. Почав шукати брід.

Не знайшов.

Спробував переплисти річку.

Наковтався води, але все-таки вибрався на протилежний берег. В останню мить, відчуваючи, що сили залишають його, заповз у густий і мокрий після дощу очерет. Змучене тіло благало відпочинку.

Заплющив очі і впав в напівзабуття.

Отямився  від чийогось зляканого голосу:

  • Ой, а ви хто? – поруч з ним стояла якась дівчина. В руках вона тримала глибоку миску з мокрою білизною.
  • Я свій. Не бійтесь…
  • Звідки ви? – дівчина кожної миті була готова пуститись навтікача.
  • З міста.
  • Ви, мабуть, партизан?
  • Ні, я… Мене просто поранили.
  • Вас шукають?
  • Хто?
  • Німці…
  • Не думаю… Від учора мене, здається, всі вважають мертвим…

Іван закашлявся, скривився від болю і поклав руку на пробиті груди.

Дівчина несміливо нахилилась над ним, розглядаючи рану.

  • Мені потрібно десь сховатись, доки рана… затягнеться…
  • Спочатку дайте вас хоч якось перевязати, а то можете кровю стекти…

Вона зняла з голови білу хустину, потім відірвала від своєї довгої спідниці смужку оборки і невміло перев’язала Іванові груди.

  • У селі сьогодні повно поліцаїв. Тому я до вас зможу тільки увечері прийти, коли стемніє… А зараз мені потрібно повертатись додому, білизну розвісити…
  • Зачекай, скажи хоч, як тебе звуть?
  • Мене звати Люба… Любов…

Ось так любов і ввійшла в його життя.

 

9.

…Вона повернулася за ним, коли серпнева ніч роздмухала гарячі жарини зірок.

Спираючись на плече дівчини, Іван дошкандибав до її  хати.

  • Заховаю вас у сіні на горищі. Там безпечніше.
  • Хтось ще у хаті є?
  • Ні, немає. Я сама… Батько на фронті, а мама померли недавно… У неї були сухоти…
  • Спасибі тобі, дівчино! Не переживай, довго в тебе не затримаюсь… Як тільки стане краще, одразу піду…

Але рана на Івановому тілі гоїлася погано. Куля, хоч і пройшла навиліт, видно, зачепила легені.

Дихати хлопцеві щодня ставала все важче і важче.

  • Вам терміново потрібен лікар… – в розпачі заламала руки Люба.
  • Перестань на мене «викати», – розсердився Іван. – Скільки тобі років?
  • Ось-ось буде дев’ятнадцять…
  • Ну… Мені більше… аж на два місяці…
  • Невже? – Люба з недовірою подивилася на Івана. – Тільки на два місяці? А я думала, що ви набагато старший… У вас все волосся сиве…
  • Сивий, це ж не лисий, правда? – спробував пожартувати хлопець і знову закашлявся. – Я сам розумію, що мені потрібен лікар, але де його зараз знайдеш? Та ще й такого, щоб умів язика за зубами тримати…
  • Знаю я такого, – вигукнула Люба. – Знаю! Наш родич… Батьків двоюрідний брат. Правда, він… жіночий лікар… Але професор… Може чули? Буйко? Його весь Київ знає… Та що Київ, такого спеціаліста не раз на операції і на консультації до самої Москви викликали.

Дівчина задумалась:

  • Він допоможе, це точно. Але як мені лікаря сюди привезти, щоб ні в кого ніякої підозри не виникло?

Люба спочатку довго терла лоба, а потім раптом по-дитячому заплескала в долоні:

  • Придумала! Придумала!
  • Розкажи… – Іван сперся на лікті.
  • Все, виявляється, дуже просто. Через два дні у мене – день народження, от він і приїде, щоб привітати племінницю. Ну як вам… як тобі такий варіант?
  • Геніально… – через силу вимовив Іван.

Через два дні біля двору Люби спинилась бричка. З неї вийшов стрункий чоловік з професорською борідкою і невисока жінка зі світлим усміхненим обличчям. Узявши один одного під руки, вони впевнено переступили поріг Любиної хати. Це було лікарське подружжя Буйків – Петро Михайлович і Олександра Олександрівна.

Посидівши для годиться кілька хвилин за накритим столом, Буйко піднявся на горище до Івана.

  • Так-с, ситуація і на перший, і навіть на другий погляд складна… – сказав Петро Михайлович, оглядаючи рану.

Іван відчув на грудях гострий холод стетоскопа.

  • Здається, тут має місце пневмоторакс…
  • Що це означає?
  • Краще б вам цього не знати, молодий чоловіче. Але, якщо хочете, то я коротко можу пояснити. У вас пробиті легені. В грудну клітину потрапило повітря, яке не дає легеням повністю розгорнутися. Тому вони, наче квітка без води почали, вянути. Зараз наше найважливіше завдання – викачати повітря і дати можливість легеням запрацювати.

Буйко взяв у руки завбачливо принесений саквояж.

  • По моєму, у нас з собою є необхідні інструменти… Так-с…

За хвилину він дістав із саквояжу щось, схоже на величезний шприц.

  • Терпіти зможете? Буде боляче…
  • Зможу. Я вже звик до болю.

…Через кілька тижнів подружжя Буйків знову навідало племінницю. Звичайно, це був лише привід для того, аби оглянути пораненого Івана і передати йому необхідні медикаменти.

Станом хлопця лікар залишився вдоволений:

  • Так-с… Ще мине якийсь тиждень-два, і можна буде говорити про повне одужання. Рана поступово заживає… Думаю, що до свадьби точно заживе.

Після цих слів Буйко чомусь кинув проникливий погляд на обличчя Люби.

Дівчина густо почервоніла.

  • У мене тут, так би мовити, «офіційна» хвора появилась – дружина поліцая. Тому я без всякого ризику скоро знову зможу з вами зустрітися.
  • Дякую вам. Ви мені життя врятували…
  • Немає за що. Я ж лікар, це мій прямий обов’язок.

Іван палко потис руку професору:

  • Люба мені розповідала, що десь неподалік партизанський загін обявися. Це правда?
  • А чому ви запитуєте?
  • Я, коли одужаю, хотів би до нього потрапити. Ви змогли б мені допомогти?
  • Коли одужаєте, тоді і поговоримо.

Після того, як Буйки поїхали, Люба втомлено сіла біля Івана і тихо торкнулася його руки:

  • Ти хочеш до партизанського загону?
  • Так, хочу.
  • Але ж у лісі, все одно, що на фронті. Ти можеш загинути…
  • Знаю. Але не сидіти ж біля тебе, склавши руки. Та й наражати тебе на небезпеку не можу. Уявляєш, що буде, коли поліцаї мене тут знайдуть…

Іван відшукав поглядом обличчя Люби:

  • Ти ж про мене нічого не знаєш…Нічого…

Хлопець міцно стис губи і замовк.

–  Я зобов’язаний помститись. Інакше – не зможу жити. І поважати себе не зможу…

Іванові пальці мимоволі стислися у кулаки.

  • Ніхто навіть не здогадується, скільки в мені зараз ненависті і злості…   
  • А що ж буде зі мною?..

Ці слова Люби були тихими, наче подих.

Але на них голосним дзвоном відізвалося Іванове серце.

  • А ти…

Хлопець аж задихнувся:

  • Ти будеш мене чекати…

…Дотик Любиних губ обпік, наче вогонь.

Іван пригорнув її до себе.

Дівчина заплакала.

Солоні сльози густо текли по її розпашілому обличчю, а він намагався висушити їх поцілунками.

Це була його найщасливіша ніч.

І навіть коли допитливий світанок став нишпорити по холодному горищу, зазираючи в усі темні кутки, вони не розмикали рук і боялись розплющувати очі – а раптом це несподіване щастя сполоханим птахом злетить у небо…

Потім, сидячи біля його ніг, Люба розчісувала дерев’яним гребінцем своє густе волосся і закохано дивилася в глибину зелених очей хлопця.

  • Ти, наче русалка, – захоплено видихнув Іван.
  • А ти, як домовик…

Люба швидко заплела волосся в косу і звично закинула її за плечі:

  • Мені так дивно… І навіть якось соромно…
  • Соромно? За кого?
  • За себе?
  • А це ж чому?
  • Війна, а я закохалась… Кругом горе, кров, смерть, а я щаслива. Я така щаслива! Хіба можна бути щасливим, коли навколо тебе стільки нещастя…
  • Можна, – впевнено відповів Іван.
  • А я думаю, що це гріх.
  • Ти неправильно розумієш життя… – погляд хлопця заблукав серед густого павутиння, яке заснувало верх горища:
  • Не так давно один чоловік мені сказав…

Раптом голос Івана тріснув. Чомусь став хрипким і тихим.

Він замовк.

  • То що сказав цей чоловік?
  • Він сказав, що життя воно або є, або його немає. І байдуже, мир на землі, чи війна. Є життя – і його треба прожити. Сьогодні прожити. Ось зараз. У цю хвилину. Саме у цю мить… Не відкладаючи на завтра, чи на тоді, коли закінчиться війна. З любовю, мабуть, так само…

Люба поклала голову на його перебинтовані груди:

  • Більше не хочу про це думати. Тобі видніше… Ти ж старший…
  • Я мудріший… – відповів хлопець і якось дивно посміхнувся.

 

10.

Рана на грудях Івана нарешті загоїлась.

Як тільки відчув себе краще, одразу став займатися фізичними вправами: сотні разів на день присідав, віджимався, підтягувався на бантині…

  • Ти, мабуть, спортсмен? – запитала Люба, здивовано дивлячись на те, як він муштрує своє тіло.
  • Ні, – Іван відвів погляд. – Просто памятаю слова Суворова: «Важко в навчанні, легко в бою». От і стараюсь.

В свій останній приїзд професор Буйко, оглянувши Івана, аж заяснів від радості:

  • Вітаю вас, молодий чоловіче! От тепер – «леге артіс»!
  • Що воно значить? – запитав хлопець не без тривоги.
  • «Леге артіс», – усміхнувся професор, – означає, що все відбувається за законами мистецтва. Тобто все дуже добре, все пре-крас-но! – останнє слово він навіть розклав на склади. – Як кажуть військові, – ви здатні нести стройову службу…
  • Не знаю, як вам дякувати.

Після цих своїх слів Іван раптом стишив голос:

  • А як стосовно партизанського загону?

Буйко уважно і довго дивився в його очі:

  • Чекайте, за вами прийдуть…
  • Коли?
  • Скоро…

В один із холодних вечорів до хати Люби постукали. Іван миттю звівся на ноги і стривожено прислухався… Дівчина розмовляла з кимсь крізь двері.

Потім рипнула ляда, і Люба зазирнула на горище.

  • Спускайся Іванку. Це – за тобою.
  • Зараз…

Біля воріт маячіли три темні силуети.

…Прощання було коротким і майже без слів.

Іван сховав свій погляд в очах дівчини.

  • Я повернусь… Обовязково повернусь, – сказав він, торкаючись губами її щоки.
  • Бережи себе, – прошепотіла вона у відповідь. – Бережи, дуже прошу…

Цих останніх слів уже не було чути. Холодна ніч швидко загорнула постаті Івана і його супутників у густу темряву.

…Віддзвеніла міцними морозами, відкружляла сніговими віхолами друга воєнна зима.

Холодне заплакане небо радісно усміхнулось сонцем.

Весну розпочали обнадійливі новини з фронту: німці відступають!

Після першого ж бою, в якому Іван сміливо прикрив відхід своїх товаришів, він одразу став у загоні своїм.

Цей бій був для хлопця  своєрідною перевіркою, після якої його взяли у диверсійну групу.

Група отримала наказ, не давати німцям спокійно користуватися залізницею.

І хоча залізнична колія охоронялася і в день, і вночі, партизанам усе ж вдалося пустити під укіс кілька фашистських ешелонів зі зброєю і боєприпасами.

…Щоб частіше бачитись з Іваном, Люба стала партизанською звязковою.

Іноді дівчина зявлялася у лісовому таборі. Таких зустрічей вони обоє чекали, як щасливого свята.

Між собою партизани називали їх голубками. Іван дійсно нагадував сивого голуба, а Люба була схожа на тиху горлицю…

Якогось дівчина міцно пригорнулась до нього і подихом стала лоскотати його вухо:

  • Іванку, я хочу тобі дещо сказати… У мене для тебе є новина.

Хлопець підвів стривожені  очі на її обличчя:

  • Щось сталося? Кажи швидше.

Щоки дівчини покрив густий румянець.

  • Не знаю, як ти це сприймеш… У нас скоро буде дитина …
  • Що? Ану повтори!
  • У нас з тобою скоро буде дитина…

Іван аж завмер від несподіваної радості:

  • Це справді правда? Повтори ще раз!
  • Якщо ти так просиш, то – будь ласка!

І Люба припала вустами до його губ.

Іван легко підхопив її на руки і почав танцювати…

На чергове завдання він пішов окриленим і щасливим.

Завдання було ризикованим: потрібно було підірвати залізничний міст неподалік від Фастова. Операцію готували декілька днів. Вона мала пройти швидко і без втрат.

Але зробити все непомітно і тихо партизани не змогли. Німці помітили підривників і відкрили вогонь.

Довелося вступати в бій.

Міст таки злетів у повітря, але з десяти членів диверсійного групи в табір повернулося лише пятеро…

Пізно увечері знесилений Іван увійшов до спорожнілої землянки підривників, поставив у куток зброю, сів за стіл.

Згодом почув, як стукнули важкі двері. В землянку зазирнув командир загону:

  • Можна?
  • Можна… – втомлено відповів хлопець.

 Командир поставив на стіл високу пляшку, дві алюмінієві кружки, розгорнув вузлик з цибулею, кількома шматками товсто порізаного сала і хліба.

Потім сів напроти.

Не говорячи й слова, розлив рідину з пляшки у погнуті кружки.

  • Що це? – запитав Іван. – Горілка?
  • Спирт… – коротко сказав командир. – Випий…
  • Я не пю. – тихо відповів Іван.
  • Ну, як знаєш… А я випю…

Командир спорожнив кружку, акуратно поставив її на стіл і втерся рукавом.

Довго сидів мовчки.

Дивився на тремтяче полумя коптилки, зробленої з артилерійського снаряда.

Потім почав говорити:

  • Ти маєш знати, синку, біда ніколи не ходить сама. Одразу кажу

тобі – тримайся.

  • Я тримаюсь… – тихо відказав хлопець крізь стиснуті зуби.

Слова командира не здивували.

Іван спочатку думав, що він веде мову про підрив залізничного мосту.

Але той мав на увазі інше:

  • Поки вас не було в загоні, німці вирішили облаву влаштувати. Від табору ми їх відвели, збили зі сліду, але заплатили за це дорогою ціною…

Очі командира стали прозорими.

  • На війні, як на війні… Двоє убитих і троє поранених… Поранених ми надійно заховали в Пришивальні… Сусідньому селі…
  • Не можу зрозуміти, до чого тут Пришивальня?

Командир ніби не чув Іванового голосу…

  • …Не інакше, як хтось з місцевих видав їх німцям… А я якраз туди Буйка з твоєю Любою послав. Щоб допомогли…

Нарешті хлопець  все зрозумів.

  • Вона жива? – тихо запитав він, все ще сподіваючись на диво.

Командир підсунув йому кружку зі спиртом…

Іван заперечливо похитав головою.

  • Вона жива? – повторив запитання так, наче розмовляв з глухим.
  • Німці їх разом з пораненими зачинили в сараї, сарай обклали снопами, облили бензином…
  • Що?! – Івану не вистачило повітря…
  • …Їх спалили… Усіх… Живцем…

Іван схопив кружку і залпом випив.

Міцна рідина вогнем обпалила горло, але він навіть не відчув опіку.

  • Залиште мене самого… – Хлопець заплющив очі.

Командир важко підвівся з-за столу:

  • Я розумію. Я все розумію… Тримайся… – ще раз повторив він і зачинив за собою двері землянки.

 

11.

На Івана важко було дивитися.

Він змарнів, став відлюдькуватим і мовчазним.

А ще – почав шукати смерті.

Без роздумів погоджувався на участь у найнебезпечніших операціях, рвався в самісіньке пекло, нерозсудливо ліз під кулі…

Але вони обминали його, наче завороженого.

  • Щасливчик ти, не інакше, – говорили йому партизани із заздрістю. – Хтось інший на твоєму місці вже б давно голову поклав, а в тут – жодної подряпинки… Із таких м’ясорубок живим вийти, це справжнє диво. Видно, тебе, хлопче, Бог любить…
  • Мабуть, любить, – сумно відзивався на такі слова Іван. – Тому що поруч з ним зараз усі найдорожчі мені люди…

 

 

12.

Фронт знову стрімко наближався до Києва.

Німці, відступаючи, жорстоко огризалися.

Партизанські загони, щоб допомогти нашим військам при  штурмі міста,  почали зосереджуватись в навколишніх лісах.

Загін, в якому воював Іван, прорвався до Дніпра і майже добу утримував невеличкий плацдарм, поки на нього не висадився потужний десант.

Разом з десантниками Іван брав участь у вуличних боях, вибивав фашистів з напівзруйнованих будинків…

Нарешті артилерійська канонада і тріск автоматних черг затихли.

Місто несподівано обняла незвична, але така довгоочікувана тиша.

Вона могла означати  лиш одне – Київ визволено…

  • А можна мені залишитись у вас? – запитав Іван у командира десантників.
  • Вояка ти справний і товариш гарний, але просто так узяти і записати тебе в списки частини я не можу. Тут треба діяти за законом.
  • За законом? Це як?
  • Через військкомат.
  • Який військкомат? – здивувався Іван. – Де він у Києві?
  • Повір мені, через два-три дні уже буде. На визволених територіях одразу оголошують повторну мобілізацію…

Пізно увечері, не знаючи, куди себе подіти і де зупинитись на нічліг, Іван несподівано для самого себе прийшов до квартири Трусевича.

У вікнах було темно. Двері замкнені.

Згадав, що, ідучи на свій останній матч, вони з Миколою залишили ключ у схованці під східцями.

Ключ був на місці.

Відчинив рипучі двері.

Знайшов керосинову лампу і Миколину запальничку, довго чиркав неї, доки запалив гніт.

В квартирі все залишилось так, як в той день, коли вони востаннє грали з «Флакельфом».

Не роздягаючись ліг на  холодне ліжко.

Заснув не зразу.

Спогади довго гойдали його на своїх хвилях, примушуючи серце стискатись від болю.

…Через кілька днів Іван знову прийшов до уже знайомої ще з перших місяців війни будівлі.

Військкомат, дійсно, уже працював.

Хлопець здивувався. Він побачив ті ж самі пропахлі міцним тютюном стіни, ті ж самі шафи і столи, завалені паперами, ті ж черги…

Боячись, що футболісти знову матимуть броню і його знову не візьмуть до війська, вирішив нікому не говорити про своє спортивне минуле.

Вистояв в черзі з півгодини. Тихо радів, що на цей раз його ніхто не впізнає.

Впевненою ходою зайшов в кабінет до воєнкома.

Незнайомий, суворий на вигляд чоловік, тісно зашнурований портупеєю, уважно прочитав довідку про  участь в партизанському русі, швидко проглянув орденські книжки.

  • Добре воювали, нічого не скажеш. Які будуть побажання?
  • Хотів би проситися туди, де найважче.
  • На війні усюди важко…
  • Туди, де найнебезпечніше, – поправив себе хлопець – У мене з фашистами власний рахунок.
  • Що ж вам запропонувати? – воєнком примружився.
  • А можна мені в десант?
  • В десант? – перепитав воєнком. – Який десант, повітряний, чи морський?

Іван на коротку мить задумався.

  • У який відправите…

Так він став бійцем морського десантного батальйону.

Воював, не знаючи страху і забуваючи про втому.

Кулям не вклонявся, та вони уперто обминали його.

  • Не треба, хлопче, зі смертю гратися… – говорили йому бувалі десантники. – Здається, не вона за тобою, а ти за нею бігаєш. Молодий ще, побережи себе, бо війні скоро кінець.

Війна, справді, поступово наближалася до свого кінця.

Він навіть став рахувати дні, що залишались до перемоги.

Але в одному з останніх боїв удача раптом відвернулася від Івана.

Вибухом німецької міни йому відірвало руку. Один із осколків ледве не пробив серце.

В госпіталі він потрапив до палати безнадійних…

Але все-таки зумів вижити.

  • Видно, не все ще ти, Іване, зробив на цьому світі, коли Господь залишив тебе серед людей, – подумки звернувся до себе хлопець…

Згодом, дивлячись, як медсестра співчутливо перебинтовує його почорнілу культю, пригадав розмову з Миколою Трусевичем. Тоді, після останньої перемоги над німецькою командою, він сказав Миколі,  що своєї кращої гри  іще не зіграв. Але обов’язково зіграє…

Згадав свої слова і гірко всміхнувся.

Виписавшись із госпіталю, повернувся до рідного Львова.

Але як нестерпно і як довго боліли пальці його відірваної руки…

Батьки, на щастя, були живі.

Поновив навчання у харчовому інституті.

Після закінчення примхлива доля занесла його в невеличке робітниче селище, де всім любили давати прізвиська.

Тут він багато років працював технологом цукрового комбінату.

Тут несподівано для себе повернувся в футбол.

Але вже не як гравець, а як тренер.

Тут знову став бачити давні сни: вони разом із друзями стоять на високому п’єдесталі. Він щасливо усміхається і тримає в руках важкий кубок.

Красивий  такий кубок… Золотий.

Той самий, який йому ніколи не судилось виграти.

 

13.

Це було останнє, що побачив Тренер, перед тим, як розірвалося серце…

 

14.

Він помер спекотної серпневої ночі, так і не опритомнівши.

Ховали його всім селищем.

Труну несли на плечах.

Довгий людський потік повільно тягнувся від „шпаківні” – будинку, де жив покійний, – до кладовища.

Музиканти заводського духового оркестру були тверезими.

Потемніла мідь їхніх труб ховала в собі сонце.

На похорон прийшли всі футболісти заводської команди.

Але нікого із слобідських курчат не було.

Кілька днів тому Гора повіз дитячу команду на фінальну частину змагань чемпіонату області.

На кладовищі відкриту домовину, яку встановили на спеціальних ослонах поруч з могилою, щільно обступили люди.

Обличчя Тренера  було спокійним, без болю і втоми. На ньому застиг лише вираз особливої зосередженості. Саме з таким виразом він дивився на футбольне поле. Лише очі у нього були заплющені і рука, яку чомусь забули прикрити білим тюлем, самотньо лежала на грудях…

Промов було небагато, оскільки керівництво заводу також поїхало до обласного центру підтримати виступ дитячої футбольної команди, а штатний похоронний промовець Прищик лежав у районній лікарні зі зламаною щелепою…

Ніхто точно не знав, що з ним сталося. Ходили чутки, що ніби голова профкому поніс своє підборіддя в руках чи то після випадкової зустрічі з батьком малого травмованого футболіста, чи то після останньої несподіваної розмови з Возиком…

Коли печальна церемонія наблизилась до завершення,  під самісінькі ворота кладовища під’їхала знайома темна «Волга» зі столичними номерами. Із машини вийшли четверо. Серед них люди впізнали Сергія Осику і Лариску Вознюк  –  дочку голови селищної кооперації.

Лариска плакала.

Сергій стримував сльози, але відчувалось, що робить він це з останніх сил.

Двоє приїжджих піднесли до могили великий дорогий вінок, напис на траурній стрічці якого свідчив, що цей  вінок від знаменитого футбольного клубу…

<