Facebook YouTube E-mail

Вінчання

Романові снилося море.

Воно було теплим і спокійним,  розділеним навпіл золотою сонячною доріжкою.

Роман лежав на спині, і море саме тримало його, ніби на руках. Лагідне сонце  намагалося зазирнути йому під повіки, але Роман  уперто не хотів розплющувати очей.

Раптом чоловікові здалося, що якась невідома сила потягла його під воду. Він здригнувся, наче ударений струмом, і розплющив очі.

Перед собою побачив обличчя дружини Зінаїди.

  • Вставай, жених…

Роман звісив ноги з ліжка, голосно позіхнув і потер заспані очі:

  • Я що, не почув будильника?
  • А він іще не дзвонив. Я розбудила тебе на півгодини раніше…

Роман кинув погляд на циферблат і невдоволено покрутив головою.

  • Нічого, нічого… У нас постійно гонка, і ми завжди запізнюємось… А сьогодні я хочу приїхати вчасно…

На язиці у Романа вже крутилися колючі слова, але він стримався – проковтнув їх сам.

  • Я – у ванну, а ти збирайся…
  • Добре, – буркнув Роман, – і знову ліг.

Витягнувся, втупивши погляд у стелю. Йому було шкода украденого сну.

За двадцять років подружнього життя він мав би змиритися з бажанням дружини командувати, але ні… Прояви командирського характеру Зінаїди щоразу викликали у нього супротив. Це ставало причиною їхніх постійних сварок, що часто закінчувалися зірваним голосом, битим посудом або переселенням дружини на сусідню вулицю в батьківську хату.

Переселення завжди відбувалося однаково: Зінаїда виймала свій одяг із шафи і пакувала його у велику картату сумку, потім знімала з вікон штори, брала за руку дочку Мирославу і з високо піднятою головою виходила на вулицю.

Сусіди знали, якщо в Романовій квартирі вікна без штор, значить господар з господинею вкотре побили горшки, і Зінаїда знову ночує у мами…

Минав час. Зінаїда прибавляла у вазі, у Романа збільшувались залисини… Мирослава із сором’язливої дівчинки-підлітка поступово перетворилася на статну вродливу дівчину, якій скоро захищати університетський диплом. Але вікна в Романовій квартирі все одно час від часу залишалися «голими».

  • Як ви мені набридли зі своїми сварками, – одного разу з серцем промовила дочка. Живете, як кішка з собакою, перед людьми за вас соромно… А все тому, що не вінчані. Сходіть до церкви, повінчайтесь, їй-бо краще буде.
  • З якого це часу яйця курку вчать, – здивувався Роман.

Йому було шкода Мирослави.

  • Може, колись і повінчаємось, – тихо сказала Зінаїда і пильно подивилась на похнюпленого чоловіка.

Роман скептично усміхнувся.

Якогось дня Мирослава прийшла додому з високим худорлявим хлопцем в окулярах.

  • Мамо, тату, знайомтесь… Це Артур – мій наречений.

У Зінаїди від несподіванки підкосились ноги, і вона загриміла б на підлогу, якби Роман вчасно не підставив їй стільця.

  • Не могла попередити? – спитав Роман, з докором глянувши на дочку.
  • Розслабся, батьку. Хіба це щось змінило б? – безтурботно усміхнулась Мирослава. – Ми з Артуром зустрічаємось уже більше року… Він працює в університеті аспірантом…
  • Асистентом, – ввічливо поправив Артур.
  • Отож, асистентом, викладає психологію. – Мирослава скептично всміхнулась. – Він такий старомодний, що оце прийшов до вас просити моєї руки…
  • Господи, – спохопилась Зінаїда, – що ж це ми стоїмо, прошу до столу! Миросю, стели нову скатертину!

За мить всі уже сиділи за столом.

  • То як же ви плануєте спільне життя? – спитав Роман майбутнього зятя після третьої чарки.
  • Батьки залишають Артуру однокімнатну квартиру. На перших порах будемо жити в ній, а потім – побачимо… Через рік в Артура захист дисертації, так що з фінансами буде трішки легше. А, можливо, і я перейду на заочне, щоб якусь копійку заробляти…

За столом говорила одна Мирослава.

Роману стало сумно.

Він уперше побачив, як дочка схожа на матір…

Коли Артур пішов, Мирослава посадила батьків на дивані і промовила:

  • Не хочу, аби моє життя було таким, як ваше. Сварок наслухалась стільки, що до самої смерті вистачить… То ж знайте, заміж я не вийду…
  • Як це не вийдеш, ти ж сказала, що весілля через два місяці, – Зінаїда зблідла і вхопилася за серце.
  • Не перебивайте мене, мамо, – скипіла Мирослава. – Дослухайте до кінця. Так от: заміж я не вийду, поки мої батьки не повінчаються. Ясно? Не хочу нести на собі, як би це його м’якше сказати, прокляття роду…

Зінаїда розгублено подивилася на чоловіка.

Роман відвів погляд.

  • Не знаю, що й сказати… Якщо ти вважаєш, що так треба, то ми з батьком, звичайно…
  • Ти за мене не розписуйся, дай подумати, – Роман почухав погано поголене підборіддя.
  • А що тут думати, ви ж не вороги власній дитині… – Мирослава обняла батька. – Кажуть, повінчані на тому світі будуть разом. Ти ж хочеш бути з мамою в іншому житті?
  • Ще не знаю…
  • Хоче, хоче, – Зінаїда підвелася з дивану, – Отже, вирішили – вінчаємося!
  • Значить так, спочатку треба хоча б два-три дні попоститись, потім – сповідь, а далі потрібно відстояти в церкві службу і причаститися… – Мирослава стала загинати пальці.
  • Звідки ти все це знаєш? – здивувався Роман.
  • А ми з Артуром теж вирішили повінчатись, і я ходила до батюшки, щоб довідатись про обряд…
  • У них, виявляється, все давно сплановано, все давно визначено, а рідна мати про це дізнається останньою, – образилась Зінаїда.
  • Яблуко від яблуні… – майже пошепки промовив Роман.
  • Що хочете собі думайте, – суворо глянула на батька Мирослава, – а ми вінчаємось… Після вас! Скоро я їду на практику. Повернусь через три тижні… За цей час узаконьте свої стосунки, Будь ласка!

Коли востаннє був у церкві, Роман уже й не міг згадати. Здається, в дитинстві бабця водила його до причастя.

Найбільше лякала сповідь. Чоловік навіть не уявляв собі, що буде питати у нього священик, і, головне, не знав, як потрібно йому відповідати.

Заспокоювало лише те, що він не мав найстрашнішого, на його думку, гріха – подружньої зради. Роман, дійсно, жодного разу у гречку не стрибнув. Але, якщо чесно, не тому, що не хотів. Просто не складалося у нього з жінками. Не складалося, ну хоч убий. І статуру він мав непогану, і зріст, і на обличчі у нього чорти горох не молотили, але жінки його чомусь обминали. Видно, було в Романових очах щось таке, що не кликало до нього молодиць… Мабуть, все-таки любив він свою сварливу дружину…

Подумки чоловік не раз уявляв себе з якоюсь дівулею, але насправді завести любовну інтрижку йому заважав ще й страх. Страх, що хтось все одно побачить, хтось все одно дізнається і обов’язково скаже Зінаїді. Варто було уявити, що може влаштувати дружина, коли, не дай Бог,  довідається про його флірт, і бажання  перекидатись на чужому ліжку вмить розвіювалось…

Три дні посту він витримав спокійно,  а ось Зінаїду постійно тягло до холодильника, як убивцю до місця злочину. Довелося пару раз гримнути на дружину:

  • Якщо вже поститися, то поститися по-справжньому… Бога не обдуриш. Ще раз відкриєш холодильника, я тобі руки зв’яжу і рота заклею. Зрозуміла?
  • Ого, як ти заговорив!

Видно було, що погрози Зінаїда не злякалась, але дала холодильнику спокій.

За день до вінчання вони прийшли в церкву до сповіді і причастя.

У церкві Роману сподобалось. Густий запах воску і ладану пробудив в душі давно забуте відчуття тихої радості.

Сподобався і священик. Строгий, але ввічливий, з обличчям, осяяним світлом сивої бороди.

  • Постились? – коротко запитав священик.

Зінаїда і Роман одночасно кивнули головами.

  • Тоді прошу до сповіді.

Роман по-джентельменськи підштовхнув уперед Зінаїду.

  • Ні, ні, – усміхнувся священик, – у церкві завжди перші чоловіки. Підходьте і нахиляйте голову.

Роман підійшов, став на одне коліно і схилив голову. Священик покрив його розшитою золотом ризою.

  • Сповідуйтеся, сину мій, кайтеся в гріхах своїх…
  • Каюсь, отче, – сказав Роман тріснутим голосом, – нестриманим був і злим, на людей кричав, сквернословив… З дружиною лаявся…

Священик уважно слухав, зрідка, ніби про себе, повторюючи: «Погано, сину мій, погано»…

Після цих слів священика Роман відчув сором. Йому здавалося, що серце поступово починає переселятися із грудей в горло і заважає говорити.

  • Грішний я, святий отче, дружині не всю зарплату віддавав, було таке, що і напивався… З роботи втікав…
  • Святе письмо читали, – спитав священик.
  • Ні, отче, не читав…
  • Постились по середах і п’ятницях?
  • Ні, на жаль…
  • Молитвою до Господа часто звертались?
  • Не часто… Якщо чесно, то вже й не пригадаю коли…

Щоки Романа пашіли. Він був упевнений, що наступне запитання обов’язково буде про його стосунки з жінками. Чоловік вирішив випередити священика:

  • І з чужими жінками я… Правда, до цього… ну… ви самі розумієте… не доходило, але в думках було…

Роман колись вичитав, що грішити подумки – те саме, що й насправді.

Лоб чоловіка покрився росою, але священик чомусь ніяк не відреагував на його одкровення.

  • Бог прощає і я прощаю вам гріхи ваші, – сказав він. – Ідіть, сину мій і не грішіть…

Роман зрозумів, що сповідь закінчено і з полегкістю перехрестився. На душі знову стало спокійно і радісно.

Перед священиком стала Зінаїда.

Її сповідь тривала недовго.

Вже через якихось п’ять хвилин  вона підійшла до Романа.

  • Щось ти дуже швидко, – сказав чоловік.
  • Довго сповідується той, у кого гріхів багато, – з викликом відповіла Зінаїда.
  • Добре, безгрішна ти моя, які в нас подальші плани?
  • Ми з Миросею тобі вже сто разів казали: спочатку сповідь, потім – служба, після неї – причастя!
  • Не кричи… Ти ж в церкві…

Зінаїда озирнулася на ікони і перехрестилася.

Чоловік зробив те ж саме…

Як не дивно, але служба пролетіла швидко. Роман уважно слухав священика, лише зрідка відволікаючись на те, щоб подивитися на обличчя дружини. Воно у неї було блідим і по особливому схвильованим. Такою Зінаїду він ще ніколи не бачив.

Нарешті під склепіння церви полетіло сонячне і багатоголосе «Амінь».

Люди стали шикуватися до причастя. Роман також зайняв чергу. Зінаїда, за звичкою, виперлася перед ним, але чоловік пальцем показав, що її місце – у нього за спиною.

  • Подумаєш… – пхикнула дружина, але все-таки стала позаду…

Після причастя вони удвох підійшли до диякона, щоб ще раз спитати про своє вінчання. Диякон відкрив товсту книгу:

  • Як прізвище?

Зінаїда назвала прізвище.

  • Вам призначено на завтра, на десяту ранку. Не запізнюйтесь, будь ласка.
  • Не запізнимось, – впевнено сказала дружина.

Вони вийшли з церкви. День був тихий і теплий.

  • Може пройдемось пішки? – запропонував Роман. – Тисячу років не гуляли разом…
  • Ти мої каблуки бачив? – роздратовано запитала Зінаїда. – Я вже стояти не можу, не те що ходити…
  • Навіщо ж ти такі високі взула?
  • Щоб бути красівою, щоб подобатись рідному чоловікові… А… – Зінаїда зневажливо махнула рукою, – тобі завжди було байдуже, як я виглядаю.
  • А от і ні, я милуюсь тобою, – сказав Роман і подумав, що в цей момент не збрехав.
  • Він милується… Як кіт, на чужих молодиць облизуєшся.
  • Ти що ревнуєш?
  • Да, ревную… Кожна жінка ревнує…
  • Ти знаєш, ревнощі – це підозра, що зраджуєш не тільки ти, а й тобі…– знову продемонстрував ерудицію Роман.
  • Хто не ревнує, той не любить, – відрізала дружина. – У мене все в душі перекидається, коли бачу, як ти з дівками заграєш. Я себе ледве стримую…
  • Даремно переживаєш. Я так апетит нагулюю, але ж харчуюсь завжди вдома…

Видно, ці слова Зінаїді сподобались, бо вона усміхнулась.

  • То, може, все таки пройдемось, – ще раз з надією запитав Роман.
  • Ні. Мені не до прогулянок. Вдома стільки роботи. Треба підготуватись, речі зібрати… Ти ж, сподіваюсь, не забув, що завтра в десять нуль-нуль у нас вінчання…

… «На  десяту призначено, а навіщо ж було будити мене в шість ранку», – роздратовано подумав Роман, бо саме в цей час задзвонив будильник.

  • Якщо ти чуєш будильник, значить краща частина доби вже минула… Як шкода… – зітхнув чоловік. – Тепер порахуй до десяти – і вставай, – сам собі наказав Роман.

Але порахувати не встиг. Зінаїда із замотаною рушником головою зайшла до спальні. Побачивши, що чоловік іще в ліжку, вона здійняла лемент:

  • Що ти собі думаєш, га? Мабуть, спеціально так робиш, щоб мене до інфаркту довести! Я ж тебе як людину прошу, давай не будемо запізнюватись!
  • Яке «запізнюватись», до вінчання ще три години!
  • А одягнутись, а поснідати, а зібрати все, що потрібно… Ти ж в такий день навіть не подумаєш мені допомогти. Взагалі, щоб заставити тебе щось в хаті зробити, стільки нервів треба стратити! А вони ж не поновлюються…

Стало зрозуміло, що Зінаїда вже готова вчинити скандал.

«Вінчається раб Божий Роман і страх Божий Зінаїда», –  невесело подумав чоловік, але вголос промовив:

  • Заспокойся, заспокойся… Вже встаю.

Зінаїда відчинила шафу і дістала з неї світлий костюм.

  • Одягнеш сьогодні цей.
  • Ти ж знаєш я не люблю ходити в світлому, – кволо спробував заперечити Роман, але дружина його навіть не почула. – І Богомазам подзвони. Розбуди їх, бо вони теж, як і ти, люблять довго спати.

З родиною Богомазів вони дружили ще зі студентських років. Надя Богомаз працювала разом із Зінаїдою, а її чоловік Василь служив у міліції. Люди вони були непогані, нещодавно також повінчались, тому одразу погодилися бути свідками і тримати вінчальні корони.

Роман набрав номер.

  • Алло, – почувся в трубці заспаний голос.
  • Привіт! Ви не забули, що сьогодні запрошені… – Роман зробив паузу, – що ви сьогодні викликані понятими?..
  • Понятими?
  • Ну да, понятими…
  • Не пригадую, щоб мене хтось колись в поняті запрошував…

Голос у трубці став металевим.

  • Ми запрошували вас бути понятими… на нашому вінчанні.
  • Тьху на тебе, Ромка! Я вже думав, що мене знову з раннього ранку на роботу викликають… Не забули. Зінаїда твоя вчора разів зо три дзвонила, нагадувала…
  • Тоді звиняй, що розбудив.
  • Нічого, ми вже майже встали…
  • Можна тебе попросити… – Роман стишив голос. – Прийди на вінчання в міліцейському мундирі, га?
  • Класний був би прикол, – Богомаз засміявся, – але вибачай, не зможу. Надія його позавчора в хімчистку занесла.
  • Шкода…

Роман швидко сполоснувся в душі, поголився, полив себе дорогою туалетною водою і одягнув костюма.

  • Справжній жених, – сказала Зінаїда. – Зав’яжи галстука і знайди своє кольцо.
  • Яке кольцо?
  • Яке, яке… Обручальне!
  • Обручальне – в таку спеку…

Пронизливий погляд дружини сказав більше, ніж можуть сказати слова.

Зітхнувши, Роман дістав зі шкатулки на нічному столику свою золоту обручку і одягнув на безіменний палець.

  • Давай снідати, – крикнула йому дружина вже з кухні.

Після сніданку Зінаїда вказала Роману на велику чорну целофанову торбу біля дверей:

  • Не забудь узяти.
  • А що там?
  • Я приготувала все необхідне для вінчання. Там – рушник, хустка, щоб руки з’язувати, кагор, свічки, носовички… Зараз покладу ікони…
  • А хіба щось пристойніше не можна було знайти? Люди в такі пакети сміття скидають.

Роман кивнув на торбу.

Жінка підперла руками свої круті боки.

  • Ти хочеш цілий чемодан в церкву тягнути?
  • Може, знайшла б мені хоча б якусь сумку…
  • Не вари воду! – гримнула Зінаїда.
  • Я з цим… чорним… нацюцюрником… в тролейбус не зайду, – рішуче сказав Роман.
  • Який тролейбус! Таксі викличемо.

Таксі довезло їх до церкви за десять коротких хвилин. Перед тим, як увійти в середину храму, Зінаїда пов’язала голову білою хустиною і стала на диво схожа на ту сором’язливу сільську дівчину, з якою Роман познайомився більше двадцяти років тому.

В церкві було тихо і порожню. Лише якісь дві жінки мили підлогу і протирали рами на іконах.

  • Батюшка уже є? – запитала Зінаїда.
  • Ще немає. Обіцяв бути за півгодини. У вас якась термінова справа?
  • Ні-ні, у нас вінчання…

Почувши слова дружини, Роман іронічно всміхнувся, але одразу погасив посмішку, злякавшись, що Зінаїда може її побачити.

  • Вінчання о десятій починаються, – сказала жінка, – а зараз лише дев’ять…
  • Нічого, ми почекаємо. Чекати – не доганяти. Правда? – Зінаїда подивилася в очі чоловікові.

Роман лише зітхнув і став рахувати хвилини.

Через півгодини прийшов священик. Привітався і запитав:

  • Ви готові?
  • Так, отче.
  • Хай Господь благословляє добру справу.

Священик зник у ризниці.

  • А де Богомазів чорти носять? – буркнула Зінаїда.

Богомази прийшли вчасно.

  • Ми такі раді за вас, – защебетала Надія. – Молодці, що наважились.
  • Ага… Ми у вас на весіллі гуляли, тепер і на вінчанні погуляємо… – додав Василь.

Надія смикнула чоловіка за руку.

  • Помовч. Тобі аби гуляти…

Церковні хористи стали пробувати голоси.

Священик жестом попросив Романа і Зінаїду підійти до ризниці.

  • Давайте ваші обручки.

Роман швидко стяг з пальця обручку і акуратно поклав її на красиве срібне блюдце.

А Зінаїда зняти свою обручку не змогла.

Чи то пальці набрякли, чи обручка з роками стала замалою, але всі зусилля жінки були марними.

  • Поможи мені, – сердито звернулася вона до Романа.
  • Треба змочити пальця.

Зінаїда швидко засунула палець до рота.

Священик відвернувся.

Роман заходився стягувати обручку, але та не піддавалась.

Обличчя Зінаїди щохвилини змінювало колір, наче спеціально демонструючи присутнім весь спектр існуючих в природі відтінків, – від біло-зеленого до червоно-чорного.

  • Тут треба з прокруткою… – зі знанням справи сказав Василь Богомаз. – Давай, може, я. У мене сили більше…
  • Тільки пальця не відірви, – абсолютно серйозно попросила Надія.

Від болю з очей Зінаїди уже текли сльози, але обручка залишалася на пальці.

  • Сюди б мило… або олію, – сказав Роман і знічено подивився на священика.

Минула якась хвилина, і служник уже змащував Зінаїдиного пальця олією.

Василь і Роман по черзі знову почали стягувати обручку та їхні зусилля були марними.

Біля ризниці стали збиратися люди. Хтось спостерігав за операцією зі зняття обручки з усмішкою, хтось зі співчуттям…

  • Що його робити… А без кольца хіба не можна вінчатись? – майже плачучи, спитала жінка.

Священик заперечливо похитав головою.

  • Тоді придумайте щось… Ви ж чоловіки! – в розпачі запричитала Зінаїда.
  • Метал розширяється при нагріванні, – вголос почав думати Роман. – Золото – метал, значить, його потрібно нагріти… Але як? Гаряча вода… знайдеться?
  • Так, – сказав священик, – я щойно пив чай. Чайник мабуть, ще не охолов.
  • Вода має бути дуже гарячою. Щоб майже окріп… Витримаєш?

Останні слова Роман говорив, дивлячись Зінаїді прямо в вічі.

  • Витримаю!.. Я все витримаю, тільки зніми кольцо…

Нарешті Зінаїда сміливо встромила пальця з обручкою в чашку з гарячою водою.

Роман співчутливо спостерігав за її обличчям, але зараз воно не відображало нічого, крім рішучості.

  • Годі, виймай!

Жінка витягла з чашки намученого пальця, як дві краплі води схожого на середнього розміру морквину.

Роман швиденько витер його носовичком, змастив олією, намагаючись, щоб олія потрапило під обручку, і… щосили потягнув.

Обручка важко, з неохотою, але все таки зіслизнула з пальця.

Всі полегшено зітхнули.

Зінаїда витерла сльози і обняла Романа.

  • Ну, заспокойся, все нормально…
  • Дякую тобі! – сказала дружина і голосно висякала носа.
  • Тепер давайте ікони, – попросив священик.
  • Зараз принесу.

Зінаїда майже побігла до чорної целофанової торби і почала шукати в ній ікони.

Целофан зашарудів так, що у Романа по спині табунами стали бігати мурашки.

Усі, хто був у церкві, скривились, наче у них одночасно стали боліти зуби.

Але дружина продовжувала терзати пакета.

  • А чи не можна швидше? – не витримав священик.

Зінаїда випрямилась і розвела руками:

  • Виявляється, я ікони не взяла… Вдома забула… Ти не нагадав, от і…
  • Батюшко, а без ікон хіба не вінчають? – вдавано наївно запитав Роман у священика.
  • У церкві без ікон не вінчають. Якщо забули їх, не переживайте, ікони можна придбати й тут. Сто п’ятдесят гривень.
  • У тебе є гроші? – пошепки запитала Романа Зінаїда.
  • Я взяв, як ти й сказала: рівно стільки щоб заплатити за вінчання і за таксі… – так само пошепки відповів Роман. – Є у мене заначка, але не в цьому костюмі…
  • І я маю тільки гривень вісімдесят…
  • Якщо не вистачає грошей, візьмете сьогодні вінчальні ікони так, а гроші занесете пізніше… Можна навіть завтра, – сказав священик, зрозумівши, про що шепочеться подружжя.
  • Так гроші є, – голосно вигукнув Василь Богомаз і поплескав долонею по кишені. – Можете розраховувати.
  • Дякую тобі, куме, ти справжній друг.
  • Нема за що. Служити радий, прислужуватись… також!

Священик кинув виразний погляд на годинника:

  • Мені потрібен ваш рушник, свічки, вино, хустка, щоб провести навколо престолу…

Зінаїда знову кинулась до злощасної торби. І знову Роману стало ввижатися, що від шурхоту целофану зі стін церкви стала обсипатися штукатурка, а святі на іконах поміняли вираз обличчя.

  • Зачекай, – зупинив він дружину. – Давай краще я сам.

Зінаїда підвела на нього здивований погляд, але сперечатись не стала.

Роман акуратно, намагаючись не шелестіти, дістав з торби всі необхідні речі і подав їх священику.

Вінчання почалось.

Заспівав хор. Заспівав так потужно і урочисто, що Роман аж здригнувся. В душі спалахнуло яскраве і тепле світло. Видно, Зінаїда також відчула щось подібне. Вона торкнулась плеча Романа і тихенько промовила:

  • Тепер я знаю, як співають у раю…

Що було далі, Роман пам’ятав ніби крізь сон. Чоловікові здавалось, що його ніжно гойдає тепле і спокійне море, розділене навпіл золотою сонячною доріжкою.

А він лежить на спині, не роблячи жодних спроб втриматися на хвилях, бо море саме тримає його на теплих руках. Лагідне сонце  намагається зазирнути під повіки, але Роман  уперто не хоче розплющувати очей.

Із цього дивного стану чоловіка лише раз вивів густий і соковитий баритон священика:

  • І да боїться дружина мужа свого…

Роман тихенько штовхнув ліктем Зінаїду:

  • Чуєш, що каже церква?
  • Чую…
  • Отож…

Нарешті священик оголосив їх чоловіком і дружиною.

  • А тепер – перший законний поцілунок, – сказав він з усмішкою.

Зінаїда, ніяковіючи, повернулась до Романа, заплющила очі і підставила губи. Поцілунок був хоч і коротким, але солодким.

  • Нашого полку прибуло, – загув над вухом бас Богомаза. – Вітаємо!
  • Я також вас вітаю, – промовив священик. – Пам’ятайте про спільну відповідальність за свій шлюб перед Богом і людьми. Вінчання закінчено. Якщо бажаєте, можете по черзі підійти до нашої чудотворної ікони.

Він рукою показав  на велику ікону, одягнену в корону із сяйва свічок.

  • Дякуємо, отче!

Зінаїда вклонилась священику і підійшла до ікони.

  • Зачекай… – Роман спробував зупинити дружину. – В церкві завжди перші чоловіки…

Але Зінаїда його не почула. Вона чинно перехрестилася і стрімко нахилилася, щоб поцілувати святий лик.

Раптом почувся дивний звук. Зінаїда ойкнула, похитнулася і схопилася руками за обличчя. З носа пішла кров. Роман ледве встиг підтримати дружину, щоб вона не впала на підлогу.

  • Моя провина, – тихо промовив священик, – ікона під броньованим склом. Я не попередив, а вона не побачила…

Надія підвела приголомшену подругу до вікна і стала носовичком витирати її закривавлене обличчя.

  • Що це… було? – запитала Зінаїда, намагаючись побачити себе в срібному п’ятачку кишенькового дзеркала.
  • Ікона накрита склом, а ти не побачила, різко нахилилась і вдарилась обличчям в броньоване скло, – став заспокоювати дружину Роман.

Священик уважно подивився на Зінаїду і печально зітхнув:

  • Здається, у Бога є до вас питання… І, мабуть, не одне.

Жінка опустила очі.

  • Буде вільний час, зайдіть на розмову. Добре?

Роман кивнув головою за дружину.

  • Чекаю на вас… А зараз – до побачення.

І священик зник в глибині церкви.

  • Ну, що, молодята, – Василь Богомаз поклав свої важкі долоні на плечі Романа і Зінаїди, – вечером догуляємо, а зараз – треба бігти… Ментовські діла… Ви з нами?

Роман запитально глянув на дружину.

  • Мені ще треба речі скласти, а головне – обличчя в порядок привести. Як з таким носом на люди показатися?
  • Тоді – до вечора!

Богомази пішли.

Зінаїда взяла Романа за руку.

У того від несподіванки і здивування перехопило подих.

  • Я тобі дуже вдячна за сьогоднішній день. Дуже вдячна… Вибач мені… за все…
  • Та ну… Нема тебе за що прощати, – сконфузився Роман.
  • Є, я знаю. Ранок зіпсувала, і з кольцом, і з торбою цією негарно вийшло…

Зінаїда замислилась.

  • У мене в голові все перемішалось…
  • Може, це від удару… – Роман усміхнувся.
  • Знаєш, мені зараз не до жартів. Поясни, чому так трапилось? Це ж, мабуть, неспроста, мабуть, це щось означає… Чудотворна ікона… Вона мене покарала?…

Зінаїда схвильовано крутила ґудзик на сукні:

  • Так, вона мене покарала. За що? Видно, за гординю…
  • Чому ти думаєш, що покарала? Може, попередила? Чи, може, щось сказати хотіла… Сказати не лише тобі, а нам обом… Якби я першим до ікони підійшов, зі мною було б те ж саме, що й з тобою.
  • Але ж першою підійшла я…

Зінаїда дивилася на Романа, як хвора дитина на лікаря…

  • А можеш мене почекати? Я швидко…
  • Ну, якщо тобі треба…

Роман з цікавістю спостерігав, як дружина купила дві свічки і підійшла до ікони. Жінка-служниця саме витирала на склі дрібненькі крапельки Зінаїдиної крові. Зінаїда почекала, поки та відійде, поставила перед іконою свої свічки, опустилась на коліна, щось коротко прошепотіла і перехрестилася. Потім повільно підвелася і з помітним острахом тричі поцілувала ікону…

Усміхненою повернулася до Романа:

  • Я б ще одну справу зробила, але не хочу, щоб ти мене чекав.
  • А що за справа?
  • Секрет… Потім скажу…
  • Ну, як знаєш… Та я готовий чекати, за мене не турбуйся.
  • Точно почекаєш?
  • Сказав же…
  • І не образишся.
  • Як можна на тебе ображатись в такий день… та ще й коли ти так просиш…

Зінаїда з вдячністю подивилась на чоловіка:

  • Тоді зачекай мене на вулиці, гаразд?

Роман вийшов на вулицю. Поклав копійки в простягнуті  руки стареньких бабусь, що сиділи перед церквою і перехрестився на дзвіницю.

Зінаїди не було з півгодини. Роман уже почав нервувати. Нарешті постать дружини висвітилась в дверях церкви. В руках у неї була чорна целофанова торба. 

Чоловік поморщився.

  • Чого так довго? – запитав він, не дивлячись на Зінаїду.
  • Не могла швидше, бо швидко сповідується той, хто гріхів не має.
  • Ти що, сповідувалась!?
  • Ага. Ледве вмовила батюшку, щоб прийняв сповідь.
  • Ну ти даєш… Не чекав від тебе…
  • Я й сама не чекала, – весело мовила Зінаїда. – Але ти ж казав, що Бога не обдуриш.

Жінка дивилась на чоловіка так, наче бачила його вперше

  • Може, пройдемось пішки? Тисячу років не гуляли разом…

Роман зупинив здивований погляд на обличчі дружини.

  • З тобою все нормально? Ти часом не захворіла?
  • Все нормально, здорова, як ніколи…
  • А що робити з твоїми високими підборами? Ти ж їх спеціально взула, щоб подобатись рідному чоловікові…
  • Сьогодні у мене є в що перезутись.

Зінаїда зашаруділа торбою.

Роман сховав голову в плечі:

  • Заради Бога, тільки не це! Не чіпай ти пакета! Мене від його шереху лоскоти беруть.

Жінка швидко дістала з торби босоніжки без каблуків.

  • Вибач, я не хотіла. Це – останній раз, чесне слово!

Роман прокашлявся:

  • Хіба тобі зараз до прогулянок? Вдома стільки роботи. Треба підготуватись, на стіл накрити… Ти ж, сподіваюсь, не забула, що сьогодні у вісімнадцятій нуль-нуль у нас гості?

Зінаїда одразу зрозуміла іронію чоловіка.

  • Ну в тебе і пам’ять!
  • У мене хороша пам’ять, бо вона пам’ятає лише хороше.
  • Давай домовимось, хто погане буде згадувати, той… Той…
  • Той прибирає квартиру! – одразу вставив Роман.
  • Згода.
  • Ти точно згодна?
  • Точно!
  • Я радий… – Роман задумався. – Ні, я не радий, я – щасливий! – уточнив він.
  • А я рада, що ти щасливий.

Зінаїда усміхнулась. Її посмішка здалася чоловікові якоюсь особливою.

  • Ну то як, прогуляємось пішки? – м’яко запитала дружина.
  • Заперечень майже немає, ось тільки що з цим будемо робити?

Роман показав на чорну целофанову торбу.

  • Я її сама буду нести. Акуратно… Ти навіть не почуєш…
  • А, будь, що буде! Давай її сюди. Я понесу.

Жінка не  сперечалась. Роман забрав з її рук чорний пакет і вони чинно попрямували до центру міста.

  • Тепер ми і на тому світі будемо разом, – сказала Зінаїда й притулилася до чоловіка.

Роману вперше захотілося, щоб це було правдою.

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх