Facebook YouTube E-mail

Дідове літо

ДІДОВЕ ЛІТО

І небо похмуре, і хмари густі,

Пожовкли дерева і трави, і квіти…

Підходить найкраща пора у житті,

Її я назвав би – дідове літо!

Ні розпач, ні сумнів в душі не шкребе,

Лиш радість – безмежна і щастя – без краю:

В онуках своїх впізнавати себе

І знати напевно – смерті немає!

 

* * *

Летять роки, на спогади багаті,

Минають дні короткі, мов хвилини…

Живуть нечутно у моїй кімнаті

З далеких літ збережені світлини.

А за вікном дощами плаче осінь…

І світять на стіні старі портрети…

Далекі й близькі родичі… Ви й досі

У серці і душі моїй живете.

 

МОЯ СВІЧА

Аніж проклинати темряву, краще запалити одну маленьку свічку…

Туманний вечір ближче, ближче…

Та я його у серце не впущу!

Відправлю сонце спати на горище,

Тихенько встану й запалю свічу

І на своє поставлю підвіконня,

Щоб осявала радісно вікно…

А вітер тихо бубонить спросоння

Про те, що не збулось, чи вже збулось давно.

Весняним громом північ відгуркоче,

І місяць клюне зорі, як курча…

Хай знають люди – десь посеред ночі

Горить свіча… Для них горить моя свіча!

 

* * *

Я хочу тільки такої долі

Для себе й своєї країни –

Щоб руки в усіх були в мозолях.  

Руки, а не коліна!

 

* * *

Долі, кулями роздерті,

Біль, що в серці не затих…

І сьогодні наші мертві –

Не спокійні за живих…

 

* * *

Час печалі… Вічності хвилина…

Пам’ять серця – сльози із очей…

На коліна стала Україна,

Згадуючи страчених дітей.

 

НЕБЕСНА СОТНЯ

Їх нелюд-снайпер відіслав на небо…

Всі, як один, вони тепер у Бога.

Ні почестей, ні слави їм не треба,

Вони життя поклали не для цього.

Їх очі дивляться на нас з пітьми безодні,

Що там попереду – чи щастя, чи руїна?..

Найкращий пам’ятник Небесній сотні –

Єдина і щаслива Україна!

Ми присягаємо їм в вірності й любові.

У них уже своє небесне братство.

…Та хтось на їх святій невинній крові

Будує і кар’єру, і багатство…

 

ГОСПІТАЛЬ

Шприци так схожі на патрони.

Мабуть, такий вже жереб мій:

Щоночі я займаю оборону,

Ну а щоранку знову йду на бій…

 

ПІД СЛОВ’ЯНСЬКОМ

Бійцям 95-ої окремої аеромобільної бригади

«Дев’ять грамів  в серце»…

   (Булат Окуджава)

Нерви зав’язані морським вузлом,

Чужі голоси в тумані…

Земля… Ну ось вона – під животом,

А до неба – лиш дев’ять грамів…

Зариваєшся в землю зеленим кротом,

Кола в очах багряні…

Життя, як повітря, розлите кругом,

А до смерті – лиш дев’ять грамів…

…Поцілили все-таки в лівий бік,

І подих, як зойк останній…

Постріл смертельний серце обпік…

До безсмертя – лиш дев’ять грамів…

 

НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ

Я на ліжку − у напівсні.

Все життя моє − шкереберть…

Кров із рани спинили мені,

Та чи зможуть спинити смерть?..

Ну а поруч лежить комбат,

В лихоманці останні дні…

Я шепочу: «Тримайся, брат!

На війні воно, як на війні»!

Залпом б’є десь ворожий «Град»,

Вибухає ніч у вікні…

Що поробиш? Терпи солдат,

На війні воно, як на війні!

 

ЛИШ ТІЛЬКИ НЕ ДАРЕМНО

І знову дощ… Свинцевий дощ над світом…

А світ сумний і без любові темний….

Ідуть у вічність, гинуть наші діти…

Лиш тільки б не даремно, не даремно!

Лиш тільки не даремно, не даремно!

Вони летять над нами журавлями

І проростають крізь холодну землю

Сумними обелісками й хрестами.

 

* * *

Валить утома з ніг,

Обстрілам втрачено лік…

За прогнозами, завтра – сніг,

А «дембель» лиш через рік…

Кістяки розбомблених міст,

Головешки спалених сіл…

Ми тепер пізнаємо світ –

Тільки через приціл.

Завтра іду в секрет,

І куля хай обмине…

Жаль, не ти, а бронежилет,

Щодня обнімає мене…

 

ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМЕ ЛИПНЯ

Розбудило сонце небо своїм крилом…

З хмар на  сонну землю теплом повіяло…

Святий Володимир знов освячує хрестом

І Дніпро, і повітря над Києвом…

 

КАРПАТИ

Тут дивиться вічність на нас

У тихім холоднім мовчанні…

Це не гори застигли, а час

Застиг, як холодний камінь…

 

НА КОРДОНІ − ТИША

Завжди і скрізь – на морі і на суші,

Ми знаємо про істину таку:

Що треба відчинять серця і душі,

Ну а кордон – тримати на замку!

Уся земля, неначе на долоні!

Зелений вітер пелюстки колише.

І тиша, тиша на кордоні,

Але не можна вірити цій тиші!

Мені іти вночі в дозор безсонний.

Зі мною друзі і ясна зоря.

Зелені на плечах моїх погони,

А за плечима – батьківська земля!

І вся вона, неначе на долоні!

Зелений вітер пелюстки колише.

І тиша, тиша на кордоні,

Але не можна вірити цій тиші!

 

* * *

Заплакав тихий вітер, немов мала дитина,

Холодна і сумна, ніч навкруги лягла.

Здалося, що земля упала на коліна,
Благає у небес і світла, і тепла…

 Та ось уже снує світанок білу нитку…

І розсипає іскри дзвінка й густа роса…
Бо, мабуть, небеса почули цю молитву

І відгукнулися на неї високі небеса!

А сонце з висоти вже котиться, мов колесо,

І ранок, наче гість, постукав у вікно…

Хай збудеться усе, про що ми вголос молимось,

Хай збудеться і те, про що ми мовчимо…

 

* * *

Осінній розпродаж жовтого листя.

Підходьте, люди… Бери – не хочу…

У небі дощик пунктиром висне…

І вечір тихо іде до ночі…

 Дивлюся сумно на сад іржавий,

Вдихаю тишу на повні груди.

Мені не треба гучної слави…

Благаю, візьміть мою пісню, люди!

Вона у мене осіннього змісту…

Візьміть… Будь ласка… Не треба грошей…

…Барвиста осінь виходить з міста

Й заходить в душу барвиста осінь…

 

* * *

Я завжди щиро заздрив журавлю,

Мабуть, тому що сам живу безкрилим…

Підняти в небо грішну плоть свою

Бажання є, але немає сили.

Почувши тихий клекіт віддаля,

Чомусь одразу утікаю в хату…

Я б два крила позичив в журавля,

Та як йому, безкрилому, літати?

1974

 

* * *

Ялинка на тихім узліссі,

Неначе дівча босоноге –

Вона чи то вибігла з лісу,

Чи то не добігла до нього…

 

* * *

Дожити життя я б хотів у любові

Такій, наче пісня, – дзвінкій і крилатій,

Лишатись собою – і в справі, і в слові,

І честь на почесті не міняти!

 

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЖІНКИ

                         За Р. Рождественським

То ж скільки їй? Ну, справді, скільки?

А жінка кине тихий погляд і… 

У відповідь всміхнеться тільки:

Не варто рахувати – всі мої!

І спалахнуть в її очах іскринки,

А, може, ще й сльоза засвітить крадькома…

Я знаю, є лиш дні народження у жінки,

Ну а років народження – нема!

 

* * *

Пробач мені, друг подорожній,

Не пригощу й шматком…

Зараз торба моя порожня

І пахне лише часником…

Було ж в ній, повір, чимало

Такого-сякого добра.

І хліб у ній був, і сало,

І навіть чарчина була…

Я всім роздав, кого бачив,

Бо звичку маю таку.

Ну а мені – на «здачу» −

Пахощі часнику…

Ці пахощі торба носила

Як щастя й нещастя моє…

І ніяка нечиста сила

До мне не пристає!

 

* * *

Згорбився Місяць…

Мабуть, постарів…

 

* * *

Подихом грію твої долоні

І не можу зігріти.

Руки твої, наче лід, холодні,

Хоча на вулиці літо…

Подихом грію твої долоні,

Стараюся, що є сили…

Слова твої тихі, як лід, холодні

Серце моє застудили…

Аж раптом, наче лечу в безодню

Й не розумію нічого…

…Ти кинула погляд такий холодний,

Що й сонце замерзло від нього…

 

НЕВІРШІ

1.

Стою на сцені

З простягнутою душею,

Наче жебрак.

Чекаю…

Може, хтось

Подасть мені.

Як милостиню,

Усмішку…

2.

Ходжу схвильовано

По кімнаті.

Міряю кроками

Свою самотність…

3.

Твій погляд

Був таким похмурим,

Що відкидав на землю

Чорну тінь…

4.

Роздуває вітер ранкове сонце,

Наче велику і круглу жарину…

5.

Жовте полум’я осіннього листя

Востаннє гріє землю.

6.

Я прошу ранок

Перейти поріг

Й увійти до мене

В душу…

7.

Життя, немов вода із джерела,

Тече безупинно….

8.

Ніч зазвичай стелить мені ліжко,

Ранок стелить мені… дорогу…

9.

Я спробував сльозу на смак…

Ні, кров солоніша!

10.

Любов

Пішла від мене

Твоїми кроками…

11.

Сонце взяло відгули…

На будівельному майданчику неба

Працюють

Хмари, вітер і дощ…

…Будують осінь…

Місяць

Своєю появою на небі

Розбудив

Воду в ставку…

 

 * * *

Мої вірші –

Як молитва,

З якою я звертаюсь

Не лише до Бога,

А й до людей…

 

* * *

Це, зазвичай, трапляється зненацька.

Людина щось змінити тут безсила…

Переселився в спогади мій батько,

І мама в сни мої переселилась.

Чи, може, їх понесли білі гуси

У небеса, не залишивши сліду?

Там вже давно живе моя бабуся,

Вона, мабуть, таки зустрілась з дідом,

Що згинув безвісти в далекім сорок третім

Біля Дністра у вогняній завії…

Його обличчя на старім портреті  

Багато довгих років не старіє.

…А скільки друзів відійшло у вічність…

Нічого тут не зміниш – смертні люди…

Та ще цвітуть у травні білі вишні,

І роси дзвоном сонний вітер будять.

Іще вперед веде мене дорога,

Заходить пісня радісна до хати…

Вже внуків дочекавсь… Благаю Бога,

Щоб дав мені і правнуків діждатись…

 

* * *

Ми  зустрілися на мить

На порозі дня і ночі,

Тихо музика звучить,

Я в твої дивлюся очі…

В них тривоги і дощі,

І рясні краплинки болю…

Ти пробач, пробач мені,

Що нечасто був з тобою…

Знаю я, печаль мине,

Зникне біль, розтане тінню,

Ти пробач, пробач мене

За мою любов осінню.

Ми удвох… Рука в руці…

Не кохані, а  знайомі…

І сльозина на щоці

Обпікає, наче спомин…

 

ДРУЖИНІ

Зима заволоділа світом,

Дерева в срібній павутині,

Але як пишно розцвітають квіти

На твоїй картині!

За вікнами – січнева днина,

Все вкрите снігом, наче цвітом…

А квіти пахнуть на картині…

Любов’ю, сонцем, літом!

 

ЧЕРГОВИЙ ПО… ДОЩУ

Сьогодні я знов чергував… по дощу…

Моя парасоля небо тримала…

Здавалось, якщо я її опущу,

Впаде додолу холодна хмара…

Минає ось так вже багато літ…

Не можна розслабитись ні на хвилину…

За мою парасолю тримається світ,

Як за тонку соломину!

 

НЕБО МОЄЇ ПАРАСОЛІ

Перші краплини – несмілі і кволі…

А потім – гострі, мов жало…

Та небо малесенької парасолі

Мене від дощу сховало…

 

* * *

Фото в старому альбомі.

Серце бринить струною.

Хто це – до болю знайомий?

Це ж я – в обіймах з весною…

 

КОЛИ ЗЛИЙ БУВАЮ, СЛОВОМ УБИВАЮ

1.

Заспокойтесь! Не треба ставати в позу

І рот розкривати, щоб аж видно шлунок…

Якби на базарі продавався розум,

Тоді я зробив би вам подарунок.

   Прихильникам

   ненормативної

   лексики в літературі

Я своїми думками поділитись готовий:

Письменник ви, звісно, знаковий,

Та гумор у вас, пробачайте на слові,

Не блискучий, а матовий…

 

* * *

Вітер-пастух

По пасовищу

Неба

Гонить

Отари

Білих хмар.

 

* * *

Осінь знову приносить дощі і новини невтішні.

Б’ється спогад про літо об стіни холодних ночей…

Я закутаю душу в сонячні промені пісні,

Ну а потім її, як вогонь, понесу до людей.

 

* * *

Складати пісні – це найважча у світі робота,

І тут без натхнення – все летить шкереберть,

Бо навіть єдина фальшива нота

Вбиває пісню на смерть…

 

* * *

Вогнище

Іскрами

Плаче,

Бо

Догорає…

 

* * *

Дзвенить, наливаючись, жовте колосся.

І небо вмивається теплим дощем…

А вітер розчісує сонцю волосся

Густим і прозорим своїм гребінцем.

 

* * *

Летіли слова, наче кулі у тирі…

Докори, образи – знову і знов…

Двоє самотніх у спільній квартирі

Жорстоко і підло вбивали любов.

Неначе вогонь, розгорілись прокльони…

І все без причини. І все без підстав…

Який же такий із законних законів

Законно їх долі навік поєднав?

За вікнами також шуміла негода,

Холодної осені час підійшов…

Нікого із них не було мені шкода,

А шкода було тільки вбиту любов.

 

* * *

В народі говорять: «Два чоботи – пара»…

От тільки чомусь мені сумно і гірко…

Вони удвох – ідеальна пара.

Вона, як швабра, він, як ганчірка…

 

* * *

Обличчя

Без

Усмішки –

Наче

Небо

Без

Сонця.

 

* * *

Спогад –

Наче дотик

До серця…

 

* * *

Місяць,

Як безкрила міль,

Проїв небо

До дірок –

Зірок…

 

* * *

Залишились від осені смуток і втома,

Зафарбоване небо у сірі дощі…

Я завжди повертаюсь з дороги додому,

Повертаюсь до тебе, в наш дім для душі…

 

ЛІТО

1.

Веселим золотом видзвонюють жита,

Співає теплий вітер на просторі…

І сонце, наче рибка золота,
Грайливо плещеться в небеснім  морі…

2.

Світанки в серпанку –  ще теплі і чисті,

Хоч і коротші щоразу…

Те, що літо ховало в листі,

Осінь виставляє… на продажу…

 

ЗГАДУЮЧИ ДИТИНСТВО

Bипікає мама сонечко в печі,

Ну ось воно готове, накінець.

Ой, як малому хочеться мені

Від сонця відкусити теплий промінець…

 

* * *

Відчуваю на дотик в’язку і густу

Душу осінньої ночі.

Вилились очі мої в темноту

І темнота мені вилилась в очі…

Чекаю на ранок… Хай з квітів роса

Скрапує мокрим намистом…

І виллються очі мої в небеса,

Й по вінця наллються світлом!

 

* * *

Захотілось зустрітись з дитинством раптово…

І майнути туди, де зробив перші кроки…

Я летів, як на крилах, щоб побачитись знову

Через відстань, що більша, ніж сорок років…

Ми жили десь отут, але де – не впізнати…

Серце в грудях моїх завмирає тривожно.

Шукаю, щось схоже на батьківську хату,

Але замість неї – лиш хрест придорожній…

Ніхто нас уже й не згадає сьогодні,

Проминули роки, як короткі хвилини.

Випливають із пам’яті, мов із безодні,

Здавалось, назавжди забуті картини.

Я бачу, як серпень розсипав гостинці,

Світанок веселий нас викликав з хати…

Ось мама стоїть у білій косинці,

І в гімнастерці військовій – тато.

І я – білочубий, у вишиванці,

Що вишивала невтомна бабуся,

П’ю прохолоду серпневого ранку

І співаю собі, і тихо сміюся…

Ось брат на веранді включив радіолу,

Сестричка збирає квітки на насіння…

А сонце обходить подвір’я по колу,

Вмиває нас теплим і чистим промінням.

Неділя на Спаса… Із церкви принесли

Освячені яблука, груші і сливи…

Як швидко минули ті зими і весни.

А ми і не знали про те, що щасливі…

Дитинство пішло, і його не догнати,

Мов сонце, сховалося за небокраєм…

Давно вже немає нашої хати,

І школи старої, і клубу немає…

Дорога поклала загострене вістря,

Де верби шуміли колись понад ставом…

Здається, змінилося навіть повітря,

Мені навіть дихати важче стало.

Сьогоднішній день на минулий не схожий,

Давно обміліла  старенька криниця…

Дивлюся уважно на перехожих…

У них інші погляди, інші обличчя.

На наші не схожі, хіба лише трішки…

Води утекло з того часу чимало…

На інших обличчях – інші усмішки

І очі, в яких чомусь сонця мало…

Нічого не зміниш, та й немає потреби.

Всміхаюсь до себе з останньої сили…

Змінилось усе, ну хіба що лиш… небо…

Лиш небо таким, як колись, залишилось…

 

* * *

Сховаю серце від негоди,

Згадаю, як в ранковий час

Скрипіли дерев’яні сходи –

Дитинство тихо йшло від нас.

І небо вигнулось безкрає,

І місяць, як ліхтар, погас,

Як часто нам не вистачає
Дитинства, що пішло від нас.

Дітьми і внуками багатий,

Та нині, прісно й повсякчас

Не вистачає мами й тата,

Й дитинства, що пішло від нас.

 

* * *

Ще вітер у душі не стих,

Стукоче серце про своє…

Так, совість мучить тільки тих,

У кого вона є…

 

* * *

Зорі дивляться в вічі…

Стаю на рипучий ґанок…

Вікна дихають ніччю,

Спить в небі весняний ранок.

Ніщо не змінилось в природі,

Та вже не покличе мама:

«Додому пора, Володю,

Завтра вставати рано»!

 

ДІДОВІ

Він завжди Господу запалював свічу

І не зрікавсь ні пам’яті, ні віри…

Йшов, закусивши губи, по життю

І шлях життєвий милицями міряв…

 

* * *

Люди є різні – великі й малі,

Схожі й не схожі між собою…

Судилось комусь бути сіллю землі,

Комусь – її хлібом, комусь – перегноєм…

 

ДРУЗЯМ

Вас все менше і менше стає,

Час не знає жалю – на біду…

Ви – найбільше багатство моє.

Я до вас, як на сповідь, іду!

 

* * *

Так хочу сказати проблемам своїм – «прощай»,

І життя розпочати з нуля одного веселого ранку…

Добре було б покласти лимон не в чай,

А до швейцарського банку.

 

* * *

Знов чекаю вітрів холодних,

Розкладаю осінню ватру….

Я люблю, я живу сьогодні,

А душею лечу у завтра.

Я прикметам і снам не вірю…

Стисну зуби, а жити мушу…

В дні негоди – холодні й сірі –

Зігріваю любов’ю душу!

Хай світанок мене розбудить

І в дорогу покличе знову…

Благословіть на пісню, люди!

Благословіть на щире слово!

 

* * *

Наше життя – то коротке то довге –

Кожного мітить якоюсь ознакою…

Мабуть, колись собака був вовком,

Та чи стане вовк знову собакою?..

 

ЖАРТІВЛИВІ УРОКИ ЛЮБОВІ

   УРОК ПЕРШИЙ:

А кожен день новий, немов новий урок,

Ми, що  тут не кажіть, мудрішаємо пізно…

Від цілунку і до сварки часто тільки крок,

А від сварки й до цілунку – тиждень!

   УРОК ДРУГИЙ:

Він жив і творив, свято вірив в майбутнє,

Мрія його обнімала крилом,

Та раптом потрапив в любовний трикутник

Й одразу став в ньому тупим кутом.

   УРОК ТРЕТІЙ:

Ми всі у житті й однакові, і різні.

В цивільному шлюбі трапляється так:

Жінка вважає, що справді заміжня,  

Мужчина вважає, що – холостяк.

   УРОК ЧЕТВЕРТИЙ:

Усьому на землі і час є свій, і строк,

Ми дивимось вперед упевнено й сміливо.

Від любові до ненависті – один лиш крок,

Один-єдиний крок… наліво!

 

* * *

Що тут скажеш, що тут зробиш? Так в житті ведеться…

І в малих, і у дорослих є до всього діло…

Правда, діти хочуть знати, звідки все береться,

А дорослі хочуть знати, куди все поділось…

 

СВОЇМИ СЛОВАМИ

Життя пізнавати не пізно ніколи,

Я бачив на світі чимало…

Деякі люди, неначе бджоли:

Мед – на вустах, а в дупі – жало.

 

ТЕРМІНИ ФІЗІОЛОГІЧНІ ТА …

Ротова порожнина… 

Носова порожнина… 

…Сердечна порожнина… 

 

ЦИГАНСЬКА ПІСНЯ

з опери Жоржа Бизе «Кармен»

Чарівні звуки чую знов,

Вони із серця вилітають

І в небесах зірками сяють –

А в жилах закипає кров!

Колише музика мене,

Ну а ласкавий, теплий вечір

Нечутно обніме за плечі –

Душа любов’ю спалахне.

Душа любов’ю спалахне.

 І жар сердець, і жар долонь,

І дощ, заплетений у струни…

Заснув в колисці місяць юний –

В моїй душі горить вогонь.

Струна сміється і тремтить.

Ми знову поруч – очі в очі…

І це чарівне свято ночі

Минає, мов коротка мить!

Минає, мов коротка мить!

Дзвенить-видзвонює роса,

І хмари, наче темні гори…

А наші дві душі говорять

Без слів. Навіщо тут слова!

Зустрілись ми в щасливий час,

Твої цілунки пахнуть літом…

Звучить мелодія над світом

Ну а любов вінчає нас!

Ну а любов вінчає нас!

 

НІЧНА ДОРОГА КРІЗЬ ОСІНЬ

Я заблукав у нічній глибині –

Холодній, густій, вологій…

Жовті листки, наче миші руді,

Перебігають  дорогу…

Втікаю із міста, що забите людьми,

Наповнене шумом і ґвалтом…

Фари мої виривають з пітьми

Сіру стрічку асфальту…

Очі втомились від темних картин,

Ніч набирає сили…

А від дощу і від шепоту шин

Серце моє втомилось…

Дерева, неначе погаслі свічки,

Вітер збив хмари в зграю…

Щітки, і справді, як двірники,

Скло лобове підмітають…

Втікаю від дружб, від усмішок і слів…

Так хочеться, щоб неодмінно

Цілунок твій губи мої зігрів,

І вогонь спалахнув у каміні…

Щоб довго сиділи за щедрим столом,

Щоб ночі було нам мало.

Щоб плакали осінь і дощ за вікном,

А в серці весна буяла…

…Бачу:  попереду вогники дач

Горять крізь кущі ліщини…

Грає в салоні авто програвач

Про дощ… І шепочуть шини…

 

* * *

Вітер уже позіхнув у гаю.

Закінчили зорі в небі розмову.

Коли прокидаюсь я, то люблю

…Засипати солодко знову!

 

* * *

Нам доля відміряла щастя чимало.

Та знову розлуки час підійшов…

Скільки разів нас любов рятувала,

Тепер треба нам рятувати любов.

 

* * *

Вечір був теплим, тихим, повільним,

Та сполоханий вітер прилетів з-за ріки…

І вдарила злива… Така сильна,

Що змила з неба всі зірки.

 

* * *

За мить запалають перші вогні,

Накине земля маскувальну сітку…

І зорі блакитні, як бджоли нічні,

Полетять на Місяця жовту квітку.

 

ЖУРАВЛИНИЙ БЕРЕЗЕНЬ

1.

На крилах журавлі несуть надію,

А людям віриться і в щастя, і в удачу…

Чому ж весною вся земля радіє,

Ну а берези – плачуть?..

2.

Він летів додому здалека,

Забувши про їжу і сон…

… Я бачив: сідає в гніздо лелека,

Неначе сходить на трон!

 

ОСІННІЙ ЖАРТ

Мені б ще кілька теплих днів хоча би,

Щоб сонце радісно всміхалося над світом…

Я знаю точно: які в нас баби,

Таке в нас і бабине літо!

 

ЩАСЛИВЕ БЕЗСОННЯ

В небі, наче квіти, розпустились зорі,

І туман повільно на дорогу ліг,
Пролягли крізь літо далі неозорі,

Задзвеніли роси, як веселий сміх.

Ну а я щомиті думаю про тебе…

Серце поцілунки обпікають знов…

Нас благословили зорі ці і небо

На добро, на щастя, на любов.

Ми з тобою п’ємо радісне безсоння,

Обіймає тиша нас своїм крилом…

Засинає місяць у твоїх долонях,

Вечір цей здається нам казковим сном…

 

* * *

На небо кинув тінь осінній день…

Зірвав останнє листя із куща…

Дивлюсь, горить багаття із пісень,

А біля нього гріється душа…

 

ОДА ДО РАДОСТІ

 За Іоганном Фрідріхом Шиллєром

Хай вирують світле свято,
Радість і веселий сміх!

Той, хто дружбою багатий,

Той багатший від усіх!

Буде над світом сонячне літо,

Буде ясний і світлий день…

Серце радістю зігріте,

Просить радісних пісень!

 

*  *  *

Сталось маленьке весняне диво!

Дощу у хмарі раптом стало тісно –

Й за мить до блиску вимила злива
Асфальтову шкіру міста…

 

* * *

Обірвалась бабиного літа срібна нитка,

Емігрували в теплий вирій журавлі,

Як несподівано й до болю як швидко

Оголилася душа землі…

 

* * *

Юрію Камишному

Біля тихого ставу на околиці села,

Де в’ється змією дорога осіння,

Батьківська хата по пояс у землю вросла,

Наче дерево з вічним корінням…

Нам сонцем була вона вдень і вночі.

Їй дерева і вітер віддавали поклони…

І світила вона –  то вікном, то вогнем у печі,

То свічею гарячою біля ікони.

Ми летіли сюди, як в весну журавлі,

Зігрівало серця нам її тепле проміння…

…Хата ця не вросла, а виросла із Землі…

Наче дерево з вічним корінням…

 

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Вітер в обличчя озеро вдарив.

Розбив потускніле свічадо води…

І Місяць одразу зайшов за хмару,

Як парубок в прийми до злої вдови…

 

ПЕРША ВЕСНЯНА ГРОЗА

Спалив мереживо ранкових снів

Блискавки гострий гарпун.

Злетіли птахи з електричних дротів,

Як звуки з гітарних струн.

Вітер хмарам підставив плече,

В литаври ударив грім…

І небо, вагітне першим дощем,

Упало в обійми землі.

 

ДУМКИ БЕЗ РИМ

1.

Дружба – це коли

Ти комусь

Робиш

Трішки більше,

Аніж собі.

2.

Хтось помилково думає,

Що цигарка –

Це лише

Шістнадцять затяжок

Спокою…

3.

Якою музикою

Розцвітають квіти!

4.

Замерзлі шибки

Ксерокопіюють

Зиму…

5.

Дрімають зорі

В колисці

Неба…

6.

Вікна

Вже дихають ранком…

Я раптом почув,

Як зітхнули твої

Очі…

 

* * *

На гострі леза ще сонних трав

Скотилася сива роса.

Серпень нас уже відобнімав

І роздарував дива…

Струсило небо нічну пітьму,

І вітер схиливсь до ніг.

Мені стало холодно без вогню,

Наче  без губ твоїх.

Дні, як хвилини, розмиті дощем,

На листі − останні сонця сліди…

А серце просить ще і ще:

Не йди, не йди, не йди…

 

ЗА МИТЬ ДО ПІВНОЧІ

Я

Закриваю

День,

Як прочитану

Книгу…

 

* * *

Про це нам говорять не тільки поети,

Що всьому свій час і що всьому свій строк.

Жінка з роками – це шкатулка з секретом,

Мужчина з роками – це скриня казок.

 

АКТРИСА ЦИРКУ

Пам’яті клоунеси Ірини Асмус («Іриски»),

що загинула під куполом цирку в 1986 році

Пробивається піт крізь грим,

Знову руки від втоми кволі,

Скільки літ уже, скільки зим

Не шукаю я іншої долі.

П’ю печалі свої до дна,

Бо манеж, наче місце страти.

Тут вмираю я кожного дня,

Щоб назавтра знов воскресати!

То горить, то згасає долі моєї зірка –

Я актриса цирку, актриса цирку!

Сміючись, я роблю шпагат

І танцюю на гострій криці.

Хай під зоряний купол летять

Ваших усмішок сині птиці…

Підкидаю угору м’ячі,

Обруч кручу з останньої сили,

Хочу я, щоб чарівні ключі

Ваші душі для мене відкрили…

Я свій каторжний труд люблю,

Цій любові не зможу зрадить.

Все здолаю, перетерплю –

Оплесків ваших заради…

 

* * *

Музики ранкова роса…

Пізньої осені світанкове скерцо…

Відлітаюча нота грози, як оса, –

Жалить у серце…

 

* * *

Схилився ранок на моє плече,

Зозулі голос починає літо.

А небо пахне сонцем і дощем,

І вітром…

Вузькі стежки сповиті споришем,

Повітря розфарбоване у світло…

А ми умиті сонцем і дощем,

І вітром…

Час, мов пісок, між пальцями тече.

І душі теплим спогадом зігріті,

А щастя пахне сонцем і дощем,

І вітром…

Це щастя хочу пити ще і ще,

І від любові хочу захмеліти,

Цілунки пахнуть сонцем і дощем,

І вітром…

 

* * *

Дехто від щастя світиться,

А дехто страждає і мучиться:

Краще медового місяця – 

Лиш місяць після розлучення…

 

* * *

Як відчай, печаль чи втома

Торкнуться моїх плечей,

Дістану із серця про тебе спомин 

І піднесу до очей…

Спочатку повільно так і неохоче,

Він поколише мене…

А потім стануть вологими очі,

І в серці печаль засне…

 

* * *

Зів’яли, як листя, осінні дні,

Забулись весняні дива.

І тільки горять на холоднім вогні

Прощання гіркі слова…

 

 

ЗНОВУ ПИТАЮ У  СЕБЕ…

  1. Ранок – це початок дня,

Чи продовження ночі?

2.

Річка п’є небо,

Чи небо п’є річку?..

3.

Хіба можна

Побачити час?

Ми можемо бачити

Лише годинник…

4.

Перевірка на хвороби

Чи перевірка хворобами?..

Дощ –

Це мокрі обійми

Неба?

6.

Нотами сіли птахи

На електричний дріт…

Чекають слухачів

Чи диригента?

 

* * *

Звикаю до осені поступово,

Сприймаю її, як земну благодать,

Знов ранок і ніч починають розмову,

Дощі у душі про весну шелестять.

Звикаю до осені, як до роботи,

Під небом похмурим блукаю в плащі,

А вітер знайомі висвистує ноти
І дихає холодом в очі мені.

Гортаю життя своє знову і знову,

До пізнього ранку, мабуть, не засну…

Звикаю до осені поступово,

Та вірю в весну, й серцем кличу весну!

 

* * *

Ось уже й зрілості час підійшов,

Став рідко сміятись – мовчати частіше…

Я знаю, що все подолає любов.

От тільки життя від любові сильніше…

 

* * *

Як немовля, був сонцем день сповитий,

Буяли рясно квіти й почуття –

Усе живе на світі прагне жити,

Життя завжди утверджує життя!

 

ОДКРОВЕННЯ

Сенс мого життя

Залежить

Лише від

Однієї людини.

Від неї також

Залежить,

Хочеться мені жити,

Чи хочеться мені вмерти…

Ця людина –

Моя дружина.

 

* * *

Продираюсь щосили крізь зарослі днів,

Перша крапля роси, як монета срібна…

Я неба і теплого сонця хотів

Й не знав, що ти мені – більше потрібна!

 

ІЗ РАНІШЕ НАДРУКОВАНОГО

…Я, наче той старий вітряк, – махаю крилами, а не лечу… 

П’ю щоденні солоні ліки

І печалі лікую сміхом.

А віконниці, наче важкі повіки,

На очах моїх світлих вікон…

Перевіряю зиму на смак,

На дотик пробую літо…

Згадавсь мені знову старий вітряк,

Що так і не зміг злетіти…

 

* * *

Прийшла пора весняних теплих злив,

І сонце в небі – жовтою сльозою…

А я з тобою недоговорив,

А я іще недомовчав з тобою…

Душа і серце – знову на розрив…

Крилата мрія склала білі крила…

І я тебе, на жаль, недолюбив,

І ти мене, на жаль, не розлюбила…

 

ВІДКРИТА КНИГА МОЄЇ ДОЛІ

Її сторінки я гортаю поволі

І тихо іду від «учора» – до «завтра»…

Відкрита книга моєї долі…

У ній я – лише співавтор.

 

* * *

Талант за собою в незвідане кличе,

Як сонце, світить крізь сніг і дощі…

Справжній артист гримує обличчя,

Але знімає грим з душі.

 

* * *

Закотилось сонце під високий берег,

Місяць із-за хмари вийшов, як із хати,

Колискову хвилі заспівали вербам,

Та гарячий вітер не дає їм спати…

Поруч шлях, неначе довга сіра стрічка…

Пролітає стрімко тінь сови крилата…

І уже пірнають із небес у річку

Зорі, наче голі молоді дівчата…

 

* * *

Живу від зарплати я – і  до зарплати…

На що його краще потратити сили:

Прикинутись дурнем, щоб не працювати,

Чи, може, розумним, щоб більше платили?

 

ПАРАДОКС

Літо.

Спека.

А небо вкрите

Білими

Сніговими

Заметами…

 

СЕРЕНАДА

Заплітаються пальці у струни,

Тепла зірка падає в очі,

В небі Місяць, веселий і юний,

Він також на побачення хоче.

Тільки крок залишився до ранку,

Чорне небо світліє поволі…

Серенадо – нічна полонянко, –

Хто тебе украде із неволі?..

Я свій келих доп’ю до останку,

Ой, як хочеться кращої долі,

А душа моя, як полонянка,

Серенадою плаче в неволі…

 

* * *

Цей дощ

Не йде –

Він біжить по місту

І ховає в калюжах

Небо…

 

* * *

Медом набралась остання сота,

Сонцем пахне моє надвечір’я.

А Спас уже відчиняє ворота –

Впускає осінь на щедре подвір’я.

Вже й рукавиці запасати треба,

Так кажуть в народі недаром…

А поки Господь відчиняє небо

І випускає дощі і хмари…

 

ЧАКЛУЄ ОСІНЬ

Світанок змерз і промок,

Став хмари сушити над дахом…

Зірвався з клена пожовклий листок

І раптом – зробився птахом.

Золотом зблиснув у всіх на виду

В повітрі блакитно-чистім

І перетворився на мишу руду,

А потім – тихо забивсь під листя…

 

* * *

Що ж робити мені зі своєю натурою…

Вага моя, дійсно, дійшла до краю…

Раніше я слідкував за фігурою,

А зараз просто спостерігаю.

 

МОЛОДОМУ ПОЕТУ

За Євгеном Концевичем

Хай буде тобі – і з роси, і з води…

Хай буде талант, наче вітер, крилатим –

Як можеш не писати – не пиши,

Пиши тоді, коли не можеш не писати!

 

ПІСЛЯ СВАРКИ

Густий туман розмов…

Павутиння крику в кутках кімнати…

Холодна роса сліз на вікнах…

Натоптане образами відро для сміття…

Гострі осколки почуттів на підлозі…

…І попіл двох спалених сердець…

 

ЖИТОМИРСЬКІ ОБРАЗКИ

 

МІСТО НАШИХ НАДІЙ 

Там, де сосни величні п’ють неба блакить,

Там, де люди співучі і вдачею щирі,

Непорушно стоїть серед сивих століть

Місто наших надій, місто жита і миру.

Хай поселиться щастя в родинах твоїх,

Хай любов і добро входять в кожну квартиру,

Рідне місто моє, мій високий поріг,

Місто щастя і радості, жита і миру!

Я з далеких доріг повертаюся знов,

Міста, кращого тебе, на світі  немає.

Мій Житомир мене посвятив у любов,

У любов до людей і до рідного краю.

Час летить, як бурхливий нестримний потік…

Мальовнича і світла столиця Полісся –

У тобі нерозривно поєднались навік

Мирний труд, ратний подвиг, натхнення і пісня!

Хай поселиться щастя в родинах твоїх,

Хай любов і добро входять в кожну квартиру,

Рідне місто моє, мій високий поріг,

Місто наших надій, місто жита і миру!

 

КОВАНА АЛЕЯ

На честь відкриття в Житомирі «Кованої алеї»

Зимове сонце встало над землею,

У цей щасливий новорічний час

Окраса міста – Кована алея –

В свої обійми запросила нас.

І стали близькими далекі далі,

Неначе казка, наче диво з див,

Минулий день, закований в металі,

І душу, і серця нам освятив…

Тут і любов, і чийсь щасливий спомин,

І тихі хвилі вічної ріки…

Пригадує минуле мій Житомир

І дивиться в майбутнє крізь віки!

 

ЖИТОМИРСЬКИЙ ТРАМВАЙ

1.

Цей трамвай

Постійно втікає

З міста

І постійно повертається

До нього…

2.

Він щодня мене возить від дому й додому

І завжди, наче друга, стрічає,

Ні, не зможе ніхто уявити Житомир

Без трамвая, без трамвая.

Дзвін, чуєш дзвін – так і знай,

Він, це –  він, житомирський трамвай!

Сотню літ, сотню зим він біжить без утоми,

Небо в вікна його заглядає…

Ні, не зможе ніхто уявити Житомир

Без трамвая, без трамвая.

Галасливий вагон по залізному сліду

Рідним містом до ночі блукає…

Ми з тобою, за щастям за нашим поїдем

Лиш трамваєм, лиш трамваєм!

 ПОЕТИЧНІ ГОСТИНЦІ ВНУКАМ ДОБРІ КАЗКИ         За Юлієм КімомТут лунають світлі пісні материнські,Прилітає в гості Жар-Птиця не раз.У країну казки, мрій і дитинстваДружно і радісно ми просим вас.Вам назустріч вийде Івасик-Телесик,Гратись буде з вами веселий струмок,Усміхнуться ніжно принц і принцесаІ заспіває пісню Колобок.ПРИСПІВ:Тут завжди чекають нас!Пам’ятай! Тут завжди чекають нас!Бо прийшов щасливий час,Казка все змінює враз!Я сумую і сміюсь,Я боюсь і не боюсь,Тільки, що б там не було,Добро у казці переможе зло!Попелюшка знов починає роботу,Прибирає в домі і варить обід.Веселить усіх нас Кіт у чоботях,І садить ріпку на городі дід.Казка нам дарує і мрію, і диво,Кличе за собою в далекі краї.Треба вірить в казку і бути щасливим,Щоб розцвітала радість на землі!ПРИСПІВ:Я сумую і сміюсь,Я, боюсь і не боюсь,Тільки, що б там не було,Добро у казці переможе зло!

 

СВІТЯТЬ ЗНАКИ ЗОДІАКУ

               За Миколою Заболоцьким

Світять знаки зодіаку

Крізь туману білий пух…

Спить і півень, і собака,

І корова, і пастух.

 Їжачата й ведмежата

Сплять давно щасливим сном,

І малесенькі курчата

Сплять під маминим крилом,

Сплять під маминим крилом.

Сплять під маминим крилом.

На городах і у полі,

Біля тихої ріки,

Спить і морква, і квасоля,

І пузаті огірки.

Сплять давно трава і листя,

Спить уже вогонь в печі.

Засинають ложка й миска,

І солодкі калачі,

І солодкі калачі.

І солодкі калачі.

Сині зорі сни прозорі

Навівають з висоти…

Вже заснула рибка в морі,

Засинай скоріш і ти,

Засинай скоріш і ти.

Засинай скоріш і ти…

 

ЛІТНІЙ РАНОК

Внукам моїм – Єгору і Віктору – присвячується…

У вікно промінь глянув нишком.

Я одразу схопився з ліжка…

Хто б подумав і хто б це знав,

Як у мене багато справ!

Я почистив зуби спочатку,

Ну а потім зробив зарядку…

Встиг, щоправда, зубної пасти

На волосся своє накласти…

А затим ми з молодшим братом

В жмурки вирішили погратись,

На мечах і на шаблях бились,

Тата з мамою розбудили!

Розбудили бабусю й діда,

Підняли на ноги сусідів…

Молоком поновили сили,

Бо втомилися, ох, втомились…

Стало тихо у хаті наче,

Ми дивились мультик дитячий,

А коли почалась реклама

Стали битися подушками…

Та подушка взяла й раптово

Розірвалася випадково…

Весь будинок – у білім пір’ї,

Ну а я побіг на подвір’я.

Розігнав курей для початку

І навідав зелену грядку,

Запашної поїв суниці

І солодкої полуниці…

Чую, мама вийшла на ґанок

І сказала : «Чудовий ранок…

Та тебе, мій любий синочку,

Вже чекають у дитсадочку»…

 

ДОНЕЧКА

     за Іриною Грибуліною

Час неможливо зупинити,

Нас кличуть мрії у дорогу,

Як швидко виростають діти

І йдуть від отчого порогу.

У серці – біль, в очах – сльозинка,

Співає небо наді мною…

І донечка – моя кровинка –

Під білосніжною фатою…

Небо ти моє й сонечко,

Я люблю тебе, донечко,

Я тебе люблю сонячно,

Ти у мене – одна…

Хай в душі бринить райдуга,

Буде хай тобі радісно,

За твою любов з радістю

П’ю сьогодні до дна.

Сплять іграшки в маленькім ліжку −

Ведмідь і заєць капловухий.

Тепер твою любиму книжку

Читати буду я онукам.

Хай у душі  розквітне свято,

Печалі не лишають сліду…

І ми уже – не мама й тато,

А ми уже – бабуся з дідом…

Так повелось на білім світі

І не міняється з роками:

Від нас ідуть в дорогу діти,

Колись таке ж було і з нами…

Хай будуть мудрі і здорові,

Веселі, радісні, квітучі,

Живуть в добрі, живуть в любові,

Хай не міліють їхні душі!

 

ЩЕ РАЗ ПРО БРЕХНЮ

1.

Вона є і маленька, і велика,

Є і така, яка не має меж…

Брехня, мов цвяхи в черевиках,

Далеко з нею не підеш…

2.

Брехня нас часто словами пестить,

І непомітно руйнує долі.

Я бачу, в тебе на шиї – хрестик,   

А в серці – нолик…

3.

Журавель у небі, чи синиця в руці?..

Біль гріха, чи радість спокути?..

Правду можуть сказати всі,

Але не всі її можуть чути.

4.

Я так втомивсь від словесної гри

Людей, на неправду хворих:

Що думаєш, те й говори,

Але думай, що ти говориш!

 

ЯК ЛЕГКО МОВЛЯТЬСЯ СЛОВА

Я не примушу вірити в дива                                                                                                                                                                                                                                                               Розведену сорокалітню жінку…

Як легко мовляться слова,

Як важко здійснюються вчинки!..

Тремтять нервово руки без обручки…

Мені стає і болісно, і сумно:

Вона іде, тримаючи за ручку,

Не внучку, а лиш – господарську сумку… 

 

ГІПЕРБОЛА

Спека була такою,

Що вода

В маленькому

Ставку

Могла перетворитись

На рибну юшку…

 

* * *

Господи!

Скільки поглядів

У собі ховає

Небо?!

 

* * *

Вища освіта коштує немало.

Студенти, як можуть, викручуються…

Раніш вони – вчилися і підробляли,

Тепер – працюють й підучуються!

 

* * *

Мабуть, у собі щось змінити треба,

Бо я вже готовий до більшого…

Поставлюсь з любов’ю лише до себе,

З гумором – до всього іншого…

 

СТАРИЙ ЗАКОХАНИЙ СКРИПАЛЬ

Старий музикант посадив на плече скрипку,

І, неначе у казці, зробився вродливим і юним,

Знову спогади тихо погойдують долі колиску,

Заплітаючи пальці у туго натягнуті струни.

Розпускають звуки, мов квіти, – яскраві й пахучі,

І збивається з ритму натомлене серце гаряче.

Він сто років лікує загублені й зболені душі,

І в самого душа, наче скрипка, сміється і плаче…

Все забрали роки. Зосталася лиш сила таланту,

Рветься музика в душу, болить і ятриться, мов рана,

А заплакана скрипка старому, як світ, музиканту

Неголену щоку цілує, мов жінка кохана.

 

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ОСЕНІ
           (катрен з алітерацією)

Шкода, що так швидко не стало тепла,

Що літо лишилось у нас за плечима.

Сама себе осінь спалила дотла,

І грім наостанок грюкнув дверима.

 

* * *

Місяць Полярну зірку на побачення покличе,

Теплі долоні вітру торкнуться моїх плечей.

В духмяний весняний вечір я упаду обличчям,

І заспіває мені колискову голосний соловей…

Світанок сонцем скотиться із неба,

І зникне десь за синім небокраєм…

А я ще й досі думаю про тебе…

На щастя, ти про це не знаєш.

 

ОСІННІЙ ВИГІН

(вечірня замальовка)

Багаття тихо світить на горбі…

Роса холодна, мокрим вітром збита…

Гніздо порожнє сіріє в траві,

Як слід від кінського копита…

 

МИ БЛУКАЛИ СЕРЕД ТРАВ

Ми блукали серед трав в тихому гаю,

Раптом ти мені сказав: я тебе люблю!

Закрутилась голова в тихому гаю,

Мов вино твої слова – я тебе люблю!

Теплий дотик наших рук в тихому гаю,

І сердець веселий стук – я тебе люблю!

Впала зоряна роса в тихому гаю…

Розплелась моя коса – я тебе люблю…

Вечір зоряний погас в тихому гаю,

Ти повторював сто раз – я тебе люблю…

Розплітав мою косу в тихому гаю,

З губ моїх спивав росу – я тебе люблю!

Я пішла з твоїх ночей, і прийшла зима,

Застудився соловей, більше не співа…

Хуртовина завива в тихому гаю,

Стали снігом ці слова – я тебе люблю!

 

* * *

Залишилися від весни

Лиш сни

І дощі кольорові…

Чи далеко нам

Іти

До любові?

Ніхто тут не дасть порад,

Та й що толку від слів…

…Тільки я знаю: дорога назад

Коротша в кілька разів…

 

ЖОВТЕНЬ

Час воронам

Орендувати

Небо…

 

В ЧАС ЕЛЕКТРОННОГО З’ЯЗКУ

Я бачив,

Як у під’їздах будинків

Поштові скриньки

Сумують

За листами…

 

ПОВЕРНЕННЯ

Сади весняним сонцем замело,

Запахло медом і вишневим цвітом…

І знов біжить дорога за село,

Щоб нас з тобою радісно зустріти.

Йдемо повільно через півсела,

А в серці – сум і  ніжність незгасима…

Так облітає вулики бджола

Й питає, як там пережили зиму?..

 

* * *

Перед ранком – ранкове затишшя…

На небі − майбутнього сонця сліди…

І втомлено дрімає тиша

На хвилях темної води…

 

ПРО ЗМІНИ

Зміниться все неодмінно:

Люди, машини, ціни…

На світі одне лиш незмінне…

Незмінні на світі – зміни!

 

* * *

Поколоті ноги стернею,

Сідає туманом пітьма…

Що маю робити з душею,

Спокою в якій нема?..

Дні холодні, промоклі й сірі…

Догорає осінній сад…

Полечу з журавлями у вирій

І весну поверну назад!

 

Я – НАРКОЗАЛЕЖНИЙ ВІД ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Сонце стоїть біля наших дверей,

Весна набераєсили…

Я – наркозалежний від добрих людей,

Що колом любові мене оточили…

Роки обсипаються полом до ніг,

Рікою течуть до краю…

Я – наркозалежний від друзів моїх

Що й досі від смерті мене вберігають.

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх