Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Вірші Моєї осені весна

Моєї осені весна

ПОБАЖАННЯ БАЖАННЯ

Диптих

1.

Мріяти даремно досить…

Спасибі, що живий і ситий…

Захочеться на вулиці знайти гроші,

Подумаю про тих, хто їх має згубити…

2.

Закутаюсь у небо, чисте й голубе,

І знов пірну у літо, тепле і зелене,

Захочеться побачити себе,

Подивлюсь в очі тим, хто дивиться на мене.

 

ШЛЯХ  У «ЗАВТРА»

Шлях у «завтра» лежить крізь «сьогодні»,

Не треба інші робити спроби.

Чим більше на людях,– тим більше самотній,

І з цим вже нічого не зробиш.

Чекаю на спокій, як в днину спекотну

Чекають холодної зливи.

Чим більше на людях,– тим більше самотній,

І цим, як не дивно, щасливий.

Я вже готовий летіти у небо,

Та сумно мені від того,

Що душа моя  грішна нікому не треба,

Крім мене самого і Бога…

 

БАЛАДА  ПРО  МАТІР

За А. Ривліним

Біля похилого тину,

У військовій завії

Зрадник убив її сина…

Убив останню надію…

Немає страшнішої рани,

Немає більшої муки…

А кат рушником вишиваним

Витер спітнілі руки.

Як бути? Як жити далі?..

Як повернути спокій?..

Кровоточить душа печаллю,

А в серці лиш – сірий попіл.

Мати просила смерті,

Вічного упокою,

Але життя уперто

Розквітло з новою весною.

Травою заріс окопчик,

З війни повернулись солдати,

І якось маленький хлопчик

Прибився до неї в хату.

Хліба просив перехожий,

Худий сирота-хлопчина,

До крику, до болю схожий

На вбитого зрадником сина.

Був вечір, дощем налитий,

Тремтіла земля від грому…

«Лишайся у мене жити», –

Сказала вона малому.

І щастя прийшло до хати,

І світла настала година:

Згорблена сива мати

Знайшла собі знову сина.

…Минули жнива і обжинки,        

Зима прилетіла біла,

Важко впізнати жінку,

Вона мов помолоділа.

Звідки ж у неї сили?..

Хлопчик і вмитий, і ситий,

Ось тільки одежа зносилась,

Треба її підновити.

Голку знайшла і нитку,

Швидко взялась до роботи,

Та із хлопчачої свитки

Раптом випало фото.

І хлопчик, як біля могили,

Зітхнув по-дорослому важко:

«Його партизани вбили.

Це – татко мій, рідний татко».

…Ударили в серце жала…

За що?! За яку провину?!

…На фото мати впізнала

Убивцю свого сина…

Штовхнула дитину від себе,

Крик занімів у горлі…

І впало на землю небо,

Заходило сонце  чорне…

Все зрозумівши швидко,

В мертвій, холодній тиші

Хлопчина зібрав пожитки,

Нишком за двері вийшов…

Стулила важкі долоні

І впала навколішки ненька,

Й дивились на неї з ікони

Жінка і хлопчик маленький…

Вмостилася ніч на порозі,

Розкинувши темні крила…

Котились пекучі сльози,

Свіча, як душа, світилась…

Та раптом, схопивши хустину,

Побігла на вулицю мати

І стала гукати: «Сину!

Вертайся… час спати лягати»…

 

МОЄЇ ОСЕНІ ВЕСНА

Мені ще сняться щасливі сни,

В душі сміється сонячна струна.

Що це? Осінь моєї весни,

Чи моєї осені весна?..

 

* * *

Тоненький Місяць

Сів

На вершечок

Стрункої смереки

І перетворив її

На мінарет…

 

* * *

Біла зима літає над світом,

Сніг, наче сум, глибокий.

Холодний і гострий, як бритва, вітер

Голить мої приморожені щоки.

Біла зима то голосить, то стогне,

Грає на скрипках засніжене скерцо,

Холодний і гострий, як бритва, погляд

Ріже моє застуджене серце.

Злипаються очі від білої втоми,

Цвітуть на шибках заморожені квіти…

Теплий і світлий, як сонце, спомин

В душу мою повертає літо.

 

* * *

Після першого снігу

І вітер посивів…

 

ВАСИЛЬ  СТУС

Літали мухами плітки,

Дзижчали, наче навіжені,

Стискались пальці в кулаки,

…А він ховав їх у кишені.

Сичала заздрість із імли,

Тягла його на суд і плаху,

І очі повнились слізьми,

…А він сміявся, щоб не плакать.

 

* * *

Так мені судилось, врешті-решт:

Вірить в любов, цінувати і друзів, і волю…

Перехрестя доріг – це той хрест,

На якому я сам розіп’яв свою долю.

 

* * *

Життя складне й таке просте,

Крихке, неначе скло…

Як важко нам забути те,

Чого ще не було.

Посеред літ, посеред зим,

Посеред сліз і слів,

Як важко розлучитись з тим,

Кого ще не зустрів…

Важка дорога до мети,

Зірватись легко вниз,

Та хто народжений повзти,

Дивись –  і скрізь проліз!

 

* * *

Заколисую пам’ять.

Спи…

Намагаюсь знайти

Колискові думки,

Але не хоче

Серце заплющувать очі.

 

* * *

Мабуть, не збагнути одразу,

Чому дерева зітхають так важко…

Є в них гілки, на яких ні разу,

Ні разу в житті не сиділа пташка…

 

ПРОБУДЖЕННЯ

Поховане місто в бетоні і склі,

Ні кольорів, ні відтінків…

Вулиці вмерли. Мовчать ліхтарі

І обеліски поснулих будинків.

Сліди від дощу на полотнах вітрин,

Наче подряпини на кіноплівці…

Рівні шеренги секунд і хвилин

Кроки карбують по мокрій бруківці.

Солодких не можу позбутися чар

І п’ю свої сни, наче воду, досхочу,

Та скрапує ранок з порізаних хмар

В мої, ще заплющені, очі.

 

* * * 

Кожен вибирає по собі… 

                   Юрій Левитанський

Кожен вибирає по собі

Жінку, друзів і дорогу…

Служить дияволу чи Богу –

Кожен вибирає по собі…

Кожному за це й воздасться строго, –

Кому дияволом, кому – Богом…

 

* * *

Той  – слабкий, а цей – міцний, мов криця,

У того повно слів, а в цього – справ…

А хтось у серці викопав криницю,

А хтось каміння в неї накидав…

 

НІЧ – РАНОК

1.

Боротися з утомою несила,

Здаюсь безславно в її полон…

А хтось до мене прилетів на крилах…

– Невже це ангел?

– Ні-ні… Це тільки сон…

2.

Ніч червнева згоріла за мить,

У вікно зазирає ранок цікавий…

Тіло моє іще міцно cпить,

Але душа уже прагне кави…

Вечір

Кривим і гострим

Плугом Місяця

Зорав

Небесні поля…

Час

Засівати їх

Зорями…

4.

Ранок – неначе твоя усмішка…

Райдуга весело вигнула спину.

І день червневий рудою кішкою

Зненацька стрибнув мені на коліна.

Беззоряний вечір підкрався нишком,

Небо у хмари вдягнув проворно…

З рудої на сіру змінилась кішка,

А потім стала, мов сажа, чорна.…

Ступає нечутно ніч на поріг

І тишу веде за собою…

Падають зорі, неначе сніг,

Вкриваючи землю… росою…

Вітер по небу зорі розніс

І склав свої крила, як втомлена птаха.

Місяць – немов гостроносий віз,

Що збився з Чумацького Шляху.

Йому розганяти нічних примар,

Дивитися скоса на Землю убогу,

Й до ранку блукати між чорних хмар,

Питаючи в них дорогу…

 

* * *

Людоньки! Люди! Позичте часу!

Я не встигаю!

То прилітаю, то від’їжджаю…

Бути щасливим чомусь забуваю…

Серце в гарячих долонях стискаю,

Щоб билось тихіше,

Бо ж розірветься…

Поруч хтось плаче,

Хтось поруч сміється –

Не зупиняюсь,

Бо часу немає

І хтось десь на мене давно вже чекає…

Постійно живу у страшній круговерті…

Та будемо чесні, будем відверті –

Кому ми потрібні… там… після смерті?

Від втоми важкої доходжу до краю,

Подумати треба, та часу немає…

І знову – в дорогу, і знову – на трасу…

Людоньки! Люди! Позичте часу!!!

 

П’ЯТДЕСЯТА ЗУПИНКА

Я щоліта сідаю в старенький трамвай,

Той трамвай, як дитяча загадка.

П’ятдесята зупинка має назву «На жаль»,

Після неї невже пересадка?

П’ятдесята зупинка, а я й не збагнув,

Що доїхав до круглої дати:

Це уже не «ура»,  але й не «караул».

І не треба, не треба лякатись.

Бо на спогадах знову настояна дань,

Мчу крізь радості і печалі.

П’ятдесята зупинка має назву «На жаль»,

Пересяду – і вирушу далі!

 

У ЗАТІНКУ СОНЦЯ

І ранок – як ранок.

І вітер – як вітер.

І сонце, мов рана,

Болить і світить.

Усе, як завжди.

Та вже я на краю

У затінку сонця стою…

 

ДЕРЕВО

– Бог визначив мені роки,

І зустрічі, й розлуки…

Болять і в дерева гілки,

Як у людини руки.

У мене також є пора –

Зелена, біла, сіра…

Пече і в  дерева кора,

Як у людини шкіра.

Ми  нерозлучні весь свій вік,

Немов земля і небо…

А люди із дерев п’ють сік…

І кров – із самих себе…

 

* * *

Роса задзвеніла, неначе кришталь.

Стараючись вкластися в стислі строки,

Всю ніч кував сонце ранок-коваль,

Дістав його з горна й повісив на небі високо-високо…

 

ТВОРЧІСТЬ

Летіли погляди, мов каміння,

З відстані простягнутої руки…

Заснували мене густим павутинням

Прошені й непрошені думки.

Вітер стогнав крізь зачинені двері,

Мороз розмальовував білим шибки…

З душі виривались на простір паперу

Прошені й непрошені рядки…

Благало спочинку натомлене тіло.

Ніч догорала, неначе свіча.

І очі сльозились, і серце боліло,

Та рвалася в небо крилата душа…

Вже скільки сказано про це…

Ще скільки скажуть після мене…

А  музика в мені пече

Й тече в мені, як кров по венах…

 

* * *

Весна, зимі вкоротивши віку,

Завзято взялась до справи:

Вона, неначе досвідчений лікар,

Змастила зеленкою хворі трави.

Тепер не повірити в диво не можна,

Бруньки вибухають, як святкові петарди,

Весна, немов геніальний художник,

Сонцем розводить блакитні фарби.

І соловей – голосний небожитель –

Будить світанок, дзвінкий і красивий.

Весна, як найкращий  у світі вчитель,

Вчить мене жити і бути щасливим!

 

НАДІЯ

1.

Найдовша дорога – дорога чекання,

Вона довжиною в розлуку…

Не помирає надія остання –

Лишається в спадок дітям чи внукам!

2.

Хай будуть чистими і душа, і совість,

Хай будуть світлими і небо, і мрія!

І щоб там не казали, а невідомість –

Це все-таки, все-таки, все-таки… надія!

 

* * *

Серпень… Згасає літо…

Востаннє іду до тебе…

Мабуть, забувся вітер

Зорі розвісить на небі.

Північ, як чорний спалах…

Роса, мов холодні сльози…

Вгорі у кошлатих хмарах

Спіють осінні грози…

Осінь в душі розлита,

Осінь – у кожному слові…

Тихо погасло літо…

Останнє літо любові…

 

ОСТАННІЙ ЛИСТ

Я серце руками щосили стис…

Ти викинь, мабуть, на сміття

Або спали цей останній лист,

Який спізнився на півжиття.

І більше не треба даремних розмов,

В яких ні початку нема, ні кінця…

Я довго-довго до тебе йшов,

Але спізнився на все життя…

 

* * *

Ночі ясна глибина.

Небо – високе, як мрія,

Але від провалля вікна

Холодом віє…

 

ПІСЛЯ ОСЕНІ

1.

Вицвіли фарби і звуки… Тихо…

У небі –  сіро, у полі – чорно…

І тільки ворони іржавим криком

Зрідка дряпають своє горло…

2.

Осипалось листя. Сльота осіння.

Сумні дерева – в небо корінням…

 

* * *

Дощ посадив світ 7\ї

єюбза тоненькі прозорі ґрати.

Ніч свою колискову співає осені на вушко,

А потім лягає на втомлену землю спати,

Підмостивши під голову туману білу подушку.

 

* * *

День догоряв неохоче,

Вмивався дощем і вітром…

Вікна злякались ночі

І спалахнули світлом!

 

* * *

Час осені… Час дощу…

Наша розмова – остання…

Я ще ніколи не чув,

Щоб так кричало мовчання.

 

* * *

Поклик губ твоїх, поклик рук –

Я задля тебе готовий на страту,

Є на світі багато наук,

Та найважча наука – чекати…

 

В ТЕАТРІ ОСЕНІ

Скінчилась вистава веселого літа,

А я ще сонця й тепла прошу…

В театрі осені опустилась завіса

Густого і злого дощу.

Потрібно забути, що було вчора.

Хай сходить сонце в замерзлій душі.

В театрі осені усі ми – актори

І одночасно ми всі – глядачі.

Останнє листя згорає поволі

На холоднім осіннім вогні.

В театрі осені розподіляють ролі,

Одну із них знову грати  мені.

У завтрашній день відчиняються двері.

Сьогоднішній день у минуле іде.

Я граю без гриму і без дублерів,

Бо граю завжди  лиш самого себе…

 

* * *

Що було, те було… Я стою на нічному пероні,

На годиннику осінь, і з неба періщать дощі,

Пожовтілий листок, як забутий квиток у долоні,

Теплий спогад про літо в моїй догоряє душі.

Що було, те було… Ні пробачень, ні сліз не треба,

Я у ніч загорнусь і тонку запалю свічу,

Подивлюсь на вогонь і напишу листа до тебе,

Але, мабуть, ніколи тобі його не відішлю…

Тихий ранок холодний свої піднімає вітрила,

Все тече, все минає, й мій смуток осінній мине.

Я прощаю тобі не за те, що мене розлюбила,

А прощаю за те, що колись ти любила мене.

 

ТІНЬ ДОЩУ

Ловлю сачком, як метелика, мить,

Стираю з лоба втому і кров,

А наді мною постійно висить

Тінь дощу, що колись пройшов.

І вчора, і завтра я знову один.

Мій крик сірим птахом у небо злетів.

З роками все менше в годині хвилин,

З роками все менше у місяці днів.

Я не заплачу і не закричу,

Сни весняні мої вже збулись,

Лише заховаюсь у тінь дощу,

Тінь дощу, що впаде колись.

І досі не можу ніяк зрозуміть,

Угору чи вниз веде мене путь?

З очей витікає холодна ніч,

Сльози мокрим камінням стають.

Я небо на крихти, як хліб, розкришу

І кину його пташкам…

Не стане мене, але тінь дощу,

Мов спогад про мене, залишиться вам…

Я ЗАЙШОВ У СПОГАДИ

Я зайшов у спогади уночі неждано,

Думав залишитись там на коротку мить,

А вже крізь віконниці протікає ранок,

Як же мені солодко й як мені болить!

Я зайшов у спогади на початку ночі,

Бо було розчинене серце навстежень,

Я зайшов у спогади…  Хочеш чи не хочеш,

А вже крізь віконниці протікає день…

 

ДОЖИТИ ДО ПОНЕДІЛКА

(Після чергового перегляду однойменного фільму радянських часів)

День короткий, як мить, як помах руки,

Я сьогодні, мов зламана гілка…

Чорно-біле кіно, кольорові роки,

І треба дожити до понеділка.

Так тягнуло мене за тридев’ять земель,

Спокій досі мені тільки сниться.

У високому небі летить журавель,

Ну а я намагаюсь піймати синицю.

Знов рятую когось, обіцяю комусь

І додому лечу, як на крилах,

Без найбільш необхідного я обійдусь,

А без зайвого я обійтися не в силах.

Я не звик утікати й ховатись в юрбі.

Знов згадалась стара кіноплівка,

І тепер кожен день я говорю собі,

Що треба дожити до понеділка!

…День короткий, як мить, як помах руки,

Я сьогодні, мов зламана гілка…

Кольорове кіно, чорно-білі роки,

І треба дожити до понеділка.

Ми відбулись, чи лиш були?

Лишається надія…

А щастя – це коли

Тебе розуміють.

 

БЕРЕЗОВИЙ СІК

Квітує у серці веселий розмай,

І небо, як мрія, високе,

А я пригадав, як з тобою у гай

Ми йшли за березовим соком.

Березовий сік, березовий сік,

Як спомин про юність далеку,

Про той поцілунок, що душу обпік.

Березовий сік…

Я згадував часто в далеких краях

Твій щедрий  весняний дарунок.

Ще й досі у  мене гірчить на вустах

Той перший несмілий цілунок.

Сьогодні з тобою підемо ми знов

Назустріч зеленим пожежам,

За радість і щастя, а ще за любов

Я вдячний весні і березам!

 

* * *

Спогад згорів… вітер розвіяв попіл…

Світ від дощу наскрізь промок,

Я заспіваю тобі, а потім…

Ми поплачемо вдвох…

З неба впаде літа рудий осколок,

Тепло в душі стане на мить.

Ні, ще не б’є серце моє на сполох,

А тільки болить…

Знаю, життя безкоштовно не дасть пораду,

Стоїть за дверима сива зима.

Так, я в гості покличу радість,

А печаль прибіжить сама.

Спогад згорів… вітер розвіяв попіл…

Світ від дощу до нитки промок,

Я заспіваю тобі, а потім…

Посміємося вдвох…

 

* * *

Стояли поруч. День спливав осінній,

Світило сонце з жовтої імли.

І раптом поєднались наші тіні,

А душі поєднатись не змогли…

Стояли поруч на краю розлуки

І на порозі довгої зими.

І раптом поєднались наші руки,

А душі поєднатись не змогли…

У диво вірить тільки той, хто любить,

Невже усе на світі – до пори?

І знову поєднались наші губи,

А душі поєднатись не змогли…

Гірка образа стала поміж нами –

Згасає час, мов полум’я свічі…

Як легко поєднатися тілами,

Як важко поєднати дві душі…

 

БІЛЬ

…І сльози –

Більші

Від очей…

 

ЧУЖЕ ВІКНО

Півжиття, наче мить, пройшло,

І в душі знову йдуть дощі.

Це самотнє чуже вікно,

Наче сонце, світить вночі.

Подивлюсь на чужий вогонь,

Про печалі забуду на мить,

Сива втома торкнулася скронь,

Вже не плаче душа, а болить.

Зшита зорями височінь,

І ввижається знову мені

Та знайома до болю тінь

У високім, як мрія, вікні…

Скільки довгих минуло літ…

Скільки випито бід до дна…

Я колись на щасливий світ

Сам дивився із того вікна…

 

УПЕРШЕ НА МОРІ

(Спогад з дитинства)

– Мамо, яке море велике!.. Це ж треба…

– Велике море – маленьке люстерко… для неба…

 

* * *

В кімнаті сутінки…

Вогонь в каміні…

Келих вина в руці…

У вогні згорають

дрова, думки, хвилини…

 

ДРУЗЯМ

Всіх, кого я любив і знав,

Всіх, хто завжди у мене вірив,

Я покличу у світлий зал

І доземно вклонюся щиро.

Поклонюсь за сердець тепло,

За даровані щастя й сили,

За повагу і за добро,

Що життя моє освятили.

Хай спливають за днями дні

У тривозі і у напрузі,

Хай лиш в радості, а не в журбі

Пізнаються друзі!

 

* * *

Я зізнатися мушу,

що прошу в Бога

грошей в кишеню

і  світла в душу…

Але ж Бог

знає,

що так

не буває…

 

ПЕРЕКОТИ-НЕБО

Спас медово світиться довкола,

І літо в гості кличе нас до себе…

А хмари, наче перекотиполе,

Гонить вітер по пустелі неба…

 

* * *

Ми обоє до щастя були неготові…

Пережили чимало душевних мук…

 Та образ було більше, аніж любові.

А любові – менше, аніж розлук.

 

ПОЧАТОК ОСЕНІ

І

Ще зоряний серпень пахне нектаром,

Ще в шапках гнізд стоять журавлі,

Та  вже прив’язалися сірі хмари

Тонкими нитками дощів до землі…

ІІ

Ще світять яблук золоті кружальця,

Ще радує погода вереснева,

Та вітер слинить свої довгі пальці,

Щоб рахувати листя на деревах.

 

* * *

Мені це можна ставити в вину –

І, безумовно,

Я хворий… хворий на… весну

Невиліковно!

 

ТИ І Я

Плач твій мене обпік,

Наче траву морози.

Ти – мій веселий сміх,

Я – твої тихі сльози.

Сонце було – й нема…

Тільки печаль над світом.

Я – твоя сива зима,

Ти – моє тепле літо.

Тиша в моїх очах.

Спомин тремтить на вітрі…

Я – у сумних дощах,

Ти – у сонячнім світлі.

Хочу дзвінких пісень,

Та часто собі перечу.

Ти – мій найкращий день,

Я – твій холодний вечір.

Скалки розбитих мрій

Сиплються під повіки…

Знай: я – навіки твій,

Ти – не моя навіки…

 

* * *

Полікуй мене добрим словом…

Бо на серці печаль, мов камінь…

Я смертельно хворий, бо знову

Хтось чи щось стало поміж нами…

Задихаюсь і нуджу світом,

Вже не можу підвестися з ліжка…

Все чекаю, коли засвітить,

Наче сонце, твоя усмішка…

Скільки можна… Не треба… Досить!

Полікуй мене поцілунком.

Це не я, це кохання просить

Від самотності порятунку…

 

* * *

Замішую думки,

Як тісто,

Щоб випікати з них

Хлібини

Віршів…

 

* * *

Я на згадку тобі тепле літо залишу,

Де в тумані купались ми, як в молоці.

Заховаю в очах своїх спокій та тишу,

Нашу спільну печаль я затисну у кулаці.

Як минуле болить, рветься в душу нестримно,

Але ми вже з тобою спалили дотла всі мости…

Я на згадку тобі залишу нашу зиму

 І по білому снігові вишиті білим сліди.

Що насправді лишається після любові,

Коли щастя розбилось, неначе кришталь?..

Тиша й спокій у кожному жесті та слові…

І затиснута в кожному серці печаль…

 

ДИТЯЧІ СНИ

Дитячі сни – повернення до себе…

Я знову був маленьким пастушком,

Який не череду, а сонце гнав по небу,

Махаючи йому тоненьким батіжком…

 

ОСІННІЙ РАНОК

1.

Осінній ранок, сонця ще немає,

Воно десь поруч – руку простягти…

Стою я на межі землі і небокраю,

А ген за небокраєм – ти…

2.

Стискаю тишу в кулаці…

А сонячне світло, як гострі ножі,

Ріжуть на смужки

Тонкі жалюзі…

І мрії й птахи полетіли у вирій,

Осінь кличе мене до себе…

А краплі дощу, наче кулі навиліт,

Пробивають похмуре небо.

 

ВІТЕР

1.

Я тихо плачу й голосно мовчу,

Мені для щастя треба небагато.

Вітер задуває свічу,

Але роздуває багаття.

2.

Холодний вітер

Рвався з-за хмар

Униз…

І сонячне проміння

Ламав об коліно,

Як хмиз.

 

* * *

Іще не все збулось,

А серце болить чогось…

Перший осінній дощ мої цілує губи…

Якщо ми любим,

Ми повертаємось…

Ми повертаємось,

Якщо  ми – любим!

 

* * *

Вже й літо моє відлетіло з громами,

Але для печалі немає підстав.

Каюсь я, друзі мої, перед вами,

Що в радості часто про вас забував.

Минає життя між піснями й сльозами,

І серце моє, і душа – нарозрив.

Каюсь я, друзі мої, перед вами,

Що рідко заходив, нечасто дзвонив.

Між нами роки і дороги між нами,

Розлуки і зустрічі, сонце і сніг…

Каюсь я, друзі мої, перед вами

В усьому, що я для вас зміг і  не зміг…

 

* * *

За вікнами холод, за вікнами сніг,

І від зими вже нікуди не дітись,

А ти, наче сонце, зійшла на поріг

І час повернула на літо.

Я промінь усмішки губами ловлю,

І наші серця починають розмову.

Ти втомлену й зболену душу мою

Вернула із вирію знову…

 

* * *

Котиться  світом історії колесо…

А дорога  стрімка і нерівна…

Якщо народ не має права голосу,

Це видно й чути вже при виконанні гімну…

 

* * *

Скільки зим, скільки літ я по світу блукав без пуття,

Визволяв свою втомлену душу з важкої облоги…

Ні, немає дороги, довшої, аніж життя,

І коротшої також немає у світі дороги.

Скільки зим, скільки літ я від себе до тебе ішов,

Об каміння розлуки збиваючи душу і ноги…

Ні, немає нічого, солодшого, аніж любов,

І гіркішого також немає у світі нічого…

 

* * *

Життя – частіше будні, рідше – свято.

Скажу, проживши чимало літ:

Господь угадав, вчинили вірно мама й тато,

Що мене народили на білий світ…

 

* * *

Тихий плач чи сміх?

Зблизька чи здаля?

Я й подумати не міг,

Що за ніч так посивіє земля.

Тихий плач чи сміх?

Що це за дива?

Мов холодний білий сніг,

В душу падають твої слова…

Тихий плач чи сміх

Чую знов і знов…

Я й подумати не міг,

Що за ніч так посивіє любов…

 

* * *

Хотів утопитися

В твоїх очах.

А там

Так мілко…

 

НЕ ВІРЮ ОЧАМ СВОЇМ…

(Несподівані асоціації під час відпустки)

1.

Полудень. Тиша. Повний штиль.

Слід літака, немов павутинка…

Милуюсь захоплено: море без хвиль,

Наче оголена жінка…

2.

Сосни довгоногі

Безсоромно

Задерли вгору

Свої спідниці…

Монашки-ялини

Вдягнули

Довгий одяг

До п’ят…

 

 

* * *

 За В.Федоровим

Якби

Богом я був,

То найперше –

Сотворив  би

Жінку!

Якби

Скульптором став,

З білих скель

Я б висікав

Жінку!

Якби

Пензлем володів,

Малювати

Я б хотів

Жінку!

Ту,

Що не була зі мною

І яку не звав жоною,

Жінку!

 

* * *

Пишу листи на кленових листках…

З теплим дощем починаю розмову… 

Дрімає літо на моїх руках

І просить заспівати колискову…

* * *

Тіні виросли, загомоніла вулиця…

Світанок ніч потягнув на страту…

Штори всміхнулись – і швидко розсунулися,      

І впустили сонце в кімнату!

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх