Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Вірші На два життя одразу

На два життя одразу

* * *

Я календар гортаю знову,

Шукаю в нім щасливі дні,

Любов, як музика казкова,

Звучить в мені. Звучить в мені!

В долоні щастя не впіймати,

А я стараюсь все одно.

І затікає ніч в кімнату

Крізь незачинене вікно.

Весняний день, як сон прозорий,

У серці спогадом воскрес…

І затікають в річку зорі

Із незачинених небес.

На клавіші кладу я руки,

Зникає із душі печаль,

В кімнату затікають звуки

Крізь незачинений рояль…

Шукаю спокою й розради

І помиляюсь без кінця…

Хай затікає тиха радість

У незачинені серця.

 

СЦЕНА

Вийшов… Стою… І прошу у Бога потрібних слів.

Мене з головою накрили моря людського хвилі.

Виколюють очі стріли підступних прожекторів,

Кожен погляд, як куля, пробиває серце навиліт…

Вийшов … Стою… Розриваю словами усміхнений рот.

З проваллям глядацької зали починаю веселу розмову…

Сцена – велична, як трон, і безжалісна, як  ешафот.

І я помираю… Щоб завтра воскреснути знову…

 

НЕВЖЕ?

Якби я із цього нічого й не мав би,

Та все ж і сьогодні, і вчора, і завжди

Так хочеться правди, так хочеться справді,

Щоб все було справжнім. По-справжньому справжнім!

Не має брехня ні сумління, ні міри,

Не знає жалю і про щедрість не дбає…

І в кожного власні і правда, і віра,

І хата ота, що завжди лише скраю.

Ось так і живемо. Живемо – і раді…

Лиш мрієм про те, що все збудеться завтра.

Живемо насправді, але чи по правді?..

Невже все це правда, гірка, але правда?

Невже?..

 

* * *

Слова –

Це тільки одяг

Для думок.

 

* * *

Шумно і тісно в гніздах лелечих.

Хмари пливуть іржаві.

Стікаючий сонцем поранений вечір

Повільно заповз у трави.

Випурхнув Місяць, як злякана птаха.

Допоки не прийде ранок,

Вечір буде, наче собака,

Зализувати свої рани…

Слухаю тишу і в тихій покорі

Йду крізь гарячий серпень.

З неба на землю падають зорі,

А потрапляють у серце…

 

ОСІННЯ  РАЙДУГА ДИТИНСТВА

1.

Вві сні я й досі літаю часто

Туди, де завжди зелене літо.

Моє веселе дитяче щастя

Крізь хмари літ, наче сонце, світить.

Там вітер зорі у трави струсить,

І білий ранок проллється в чашку.

А прийде вечір, і знов бабуся

Мене запросить зайти на казку.

Гортаю дні і холодні ночі

І за край світу лечу з вітрами.

Та сняться батька суворі очі

І теплі-теплі долоні мами.

А діти мої вже не скажуть про нього:

«Дитинство моє босоноге»…

2.

Сховаю серце від негоди…

Згадаю, як в ранковий час

Скрипіли дерев’яні сходи,

Й дитинство тихо йшло від нас.

І небо вигнулось безкрає,

І місяць, мов ліхтар, погас…

Як часто нам не вистачає

Дитинства, що пішло від нас.

3.

Забулося свято сонячних днів,

Затихла мелодія росяних трав.

Вицвіло небо від частих дощів…

Вишитий квітами килим зів’яв.

Дитинство моє запливає у сни,

Тамує печаль, відганяє біду.

Я на осінь дивлюся очима весни.

По дощах і снігах, як по райдузі, йду.

4.

Фото в старому альбомі.

Серце тремтить струною.

Щось до болю знайоме…

Це ж – я. В обнімку з весною…

 

ПИТАЮ СЕБЕ

1.

Кришталеві вази –

Вони можуть

Жити без квітів?..

2.

Хрести на могилах –

Це позначені Господом

Людські долі?..

3.

Чи знайдеться в світі чоловік,

Який ніколи не чистив зуби

Кремом для гоління?..

4.

Невже

Всі вікна

Рвуться в небо?..

 

ТЕРМІНИ ФІЗІОЛОГІЧНІ ТА …

Ротова порожнина…

Носова порожнина…

…Серцева порожнина…

 

НА ЗИМОВИЙ ЧАС

1.

Ще трави і хліба не скошені,

Ще роси дзвоном сонце будять,

Та відчуваю: серце осені

Вже тихо б’ється в моїх грудях.

2.

Всі вулиці мої закохані в весну,

У молоду весну, і зриму, і незриму…

По вулицях оцих я тихо-тихо йду

Крізь мокру  осінь у холодну зиму…

3.

«Замучили проблеми і хвороби», –

Це часто каже, мабуть, кожен з нас.

На вулиці – весна, та що поробиш,

Я перейшов вже на зимовий час.

 

* * *

І як же це було давно…

Дитинство, вечір, колискова мами…

І літо тихо стукало в вікно Зірками…

 

КАРПАТСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ

А на горі – маленькі хатки,

З усмішкою в кожнім вікні.

І білі хмари, як білі латки,

На небесному полотні.

 

* * *

Душа і пісня просять висоти,

А очі – наче дві краплини болю…

І де мені знайти такі нитки,

Щоб залатать свою діряву долю?

 

* * *

Коли втомлюсь,

Коли не можу йти,

Коли в очах від болю гасне світло,

Тоді я сам себе

Беру на руки…

 

* * *

Холодно й сумно мені сьогодні.

Літо промокло наскрізь від злив.

А твого погляду вітер холодний

Душу мою застудив.

Тепер я знаю – між нами прірва,

Заходить щастя за небокрай.

З любов’ю разом із серця вирвав

Останнє й сумне: «Прощай»…

 

* * *

Ти серце спалила давно – і пішла.

А біль цей і досі в мені не затих…

Тепер я уважно дивлюсь в дзеркала –

Може, ти вийдеш з одного із них?..

 

МИНУЛО  ЛІТО

1.

Небо високе – на теплу погоду.

Світанок, як півень, прочистив горлянку.

І сонячний промінь упав у воду,

Мов срібна ложка в прозору склянку.

2.

Цей літній день вже відсвітив давно.

І блискавиця затупила вістря.

А ніч, немов густе й п’янке вино,

Розлита в келихи з прозорого повітря.

3.

Серпневий дощ залив усе водою…

Час зупинитись, але він все йде…

Цей дивний дощ – він плаче не за мною,

Мабуть, що він оплакує себе.

 

НЕБО НА ХРЕСТІ

А ранок тримає вітер в руці,

Випалює сонцем зіниці…

І небо – розп’яте на срібнім хресті

Старої сільської дзвіниці.

 

ЗИМОВІ ЕСКІЗИ

1.

Мороз такий,

Що навіть хмари

Примерзли

До неба.

2.

Біла година і біла днина,

Земля сивіє, немов людина…

3.

Три місяці – весна.

Три місяці – літо.

Три місяці – осінь.

І все життя – зима?..

4.

Листок паперу… Списаний листок…

Рядочок до рядка так рівно ліг…

До нервів обпікає кип’яток

Байдужих слів твоїх, холодних, наче сніг…

5.

Вітер колючий і вдень не вщух.

Хмари пливуть задубілі…

Степ широкий грає на слух

Білу симфонію заметілі.

 

БЕЗ  КОРЕКТУРИ

1.

Місяць, як жовта курка,

Щоночі несе

Срібні яйця

Зірок…

2.

Вітряк

Дерев’яними долонями

Аплодував

Вітрові.

3.

Вікна будинків – як великі акваріуми,

В яких плавають тіні людей.

4.

Кола на воді,

Неначе мішень,

На якій хтось завжди

Вибиває

«Десятку»…

5.

Малюю картину теплого ранку,

Щоб вставити її

В золоту раму

Літнього дня.

6.

Вкладає вечір

Втомлені зорі

В глибоку колиску неба.

Вкриває їх

Пухнастою ковдрою

Хмар

І заколисує

Вітром.

7.

Вітер

Гортає

Книгу

Неба.

За сторінкою – сторінку…

За хмарою – хмару…

Море

Гортає

Книгу

Хвиль.

За сторінкою – сторінку…

За хвилею – хвилю…

8.

Блищить трава,

Густо змащена

Олією

Місячного сяйва.

 

ЗИМА БЕЗ СНІГУ

Вже й вітер упав, бо втомився від бігу,

Як мокрі кури, стоять ялини…

Зима без снігу… Зима без снігу…

Вона – наче жінка  без дитини….

 

СІЧЕНЬ

Вечір гуляє сумними алеями,

П’є, мов отруту, вогні реклами…

Мороз пече і до вікон клеїться,

І стогне сніг під ногами…

 

* * *

Торкає вітер зорі угорі,

Вони дзвенять, як кишенькова мідь.

А заспані і хворі ліхтарі

Не знають – їм світити чи горіть?

Питаю в себе на межі століть:

Мені світити чи мені горіть?

 

ПЕРЕЧИТУЮЧИ  СЕЛІНДЖЕРА

Радість і смуток надійно зшиті

Ниткою сірою.

Гнеться дорога моя серед жита…

І понад прірвою.

 

* * *

Упала зірка – чи чиркнув сірник?..

Виходжу сонний на тихий  ґанок…

…Багаття вночі розпалив двірник,

А я подумав, що це світанок…

 

* * *

Час спати.

А час – не спить…

 

* * *

Сонце моє, ти сьогодні чомусь не зійшло…

Небо моє, ну невже ти лише чорні хмари?

Вітер упав, наче птах з перебитим крилом,

І обірвалась остання струна на гітарі…

Радість моя, ну а сльози чому на очах?

Літо моє, а чому навкруги стільки снігу?

Біля ікон догоряє самотня свіча,

Годинник відстав, бо втомивсь від постійного бігу.

 

* * *

Людина – творця і природи вінець.

А скільки ж на світі живе без сердець…

 

ЧОРНО-БІЛЕ КІНО

Від образ не заплачу,

Що було, те було…

Мої спогади, наче

Чорно-біле кіно.

Ще, здається, учора

Серце так не боліло…

Стало біле, як чорне,

Стало чорне, як біле.

Білі хмари пророчі…

На кордоні століть

Мені випалить очі

Чорним полум’ям ніч.

Літо тихе й несміле

У тепло не загорне,

Стало чорне, як біле,

Стало біле, як чорне.

Чорно-біле кіно, – почорніла від ран

Та душа, що була, наче білий екран!

 

* * *

Дерева тихо світять за вікном,

І небо осені – холодне і безкрає.

Листок, неначе птах з одним крилом…

Тому він падає, а не літає…

 

* * *

Осінь вже ледве дише,

Повзе до зими неохоче…

Втомилася ніч від тиші,

А тиша втомилась від ночі.

 

* * *

Хати

Димами

Прив’язались

До неба…

 

ЛЕГКО БУТИ ЖІНКОЮ

Любов лишає в душах світлий слід,

Запалює нам щастям очі.

Краса врятує світ,

І це краса – жіноча!

Підвладні їй земля і небеса,

І ясні дні, і темні ночі.

Врятує світ краса,

І це краса – жіноча!

Життя, мов книга з цікавими сторінками,

Її читає кожен весь свій вік.

Легко, так легко бути жінкою,

Якщо – з тобою поруч чоловік!

 

* * *

Я думав –

За спиною у тебе

Білі крила,

А то була тільки

Сіра тінь…

 

ЗГАДАЙ

Згадай, як танув срібний лід,

Як проводжали довгу зиму.

Нам перші проліски услід

Дивились синіми очима.

Згадай, як квітнула весна,

Бриніло райдугами небо,

І чиста зоряна роса

На віях сяяла у тебе.

Згадай…

Згадай, як несли журавлі

На білих крилах наше літо.

Згадай, як сонячні дощі

Вмивали і траву, і квіти.

Згадай прозорі, теплі дні

І той п’янкий щасливий час,

Коли піснями солов’ї

Вінчали нас, вінчали нас!

Згадай…

Згадай, як на ясній зорі

Нас чарували скрипок звуки,

А білий цвіт, як білий сніг,

Нечутно падав нам на руки.

Згадай, як ранок тихо згас,

Нас розвела далека путь,

Згадай мене в останній раз,

Згадай – і назавжди забудь.

Забудь…

 

ДИТЯЧЕ

1.

Чим він пахне,

Новий рік?

Веселою ялинкою,

Колючими сніжинками,

Вогнем у печі,

Зірками вночі…

Святом пахне незабутнім…

А іще – майбутнім…

2.

Білі пухнасті сніжинки

Весна перетворює на краплинки…

3.

Щоденна сонячна мікстура,

До неба  тягнуться гілки…

У вишень знов температура –

Які червоні в них боки!

 

* * *

Босоніж між дерев пройду,

Звернусь на «Ви» до маминої хати…

Зібрала мама яблука в саду,

А запах яблук не змогла зібрати…

 

* * *

Нічого не зробиш, бо так вже влаштований світ,

Він досі тримається тільки на чесному слові.

Ворогам я бажаю прожити тисячу літ,

Ну а друзям бажаю – не жити ні дня… без любові!

 

* * *

Ранок зимовий, як бритва, гострий,

Він, мов початок нового бою…

А ніч моя кожна, неначе розстріл

Кулеметними чергами болю.

Втомлений мозок – думками прошитий…

Чую, як ангели гомонять між собою…

Мені головне – ніч пережити,

Щоб вранці знову зустрітись з тобою.

 

* * *

Розмалюй цю ніч в теплі кольори,

В золоту косу заплети вітри,

Тихий сум зорі і легкий туман,

І твоїх очей синій океан.

Згасне ніч і знов

Загориться день.

Я тебе знайшов

В найкращій із пісень…

 

* * *

Вечір обклеїв кімнату

Шпалерами сірих тіней…

 

* * *

Я блукаю серед зруйнованих мрій,

Розсипає небо тепло голубе.

Перекотиполем став ти в долі моїй,

І чи втримаю я біля себе тебе?..

У розлуці важко любов зберегти,

Поселився смуток в зелених очах.

Може, завтра знову тихо скажеш «прости»,

І загубиться слід твій в холодних дощах.

Я із самотою лишусь віч-на-віч,

Озовись до мене з густої пітьми,

Полечу крізь небо у завтрашню ніч,

Може, хоч уві сні знов зустрінемось ми.

 

* * *

Я не хочу слів, бо в них – неправда,

Я не хочу дощів, бо вони, наче сльози…

Відкладаю життя із сьогодні на завтра,

Відкладаю життя, а відкласти не можу.

Мав я пісню і хліб, щирих друзів багато,

Долі їх замело мертвим снігом колючим…

І самотність моя настоялась на втратах,

Стала, наче вино, гірким і пекучим…

Є синиця в руці, журавель – в синім небі…

В когось туз в рукаві, а у мене лиш шістка…

Все життя я іду від себе до тебе,

Наче квіти, несу про повернення звістку…

Місто, немов пустеля,

Світло – в кінці тунелю,

Вітром, гарячим вітром душу обпалив.

Тихо відчиниш двері,

Зустріч – в кінці тунелю,

Сонце, гаряче сонце після довгих злив!

 

* * *

День мій на землю летить з висоти.

Короткі хвилини згорають, як хмиз.

А жити – це значить угору іти

По сходах стрімких, що ведуть униз.

 

* * *

Осінь люблю, та сумно мені,

Коли відлітають журавлині ключі…

Я восени рахую не дні,

Я восени рахую… дощі.

 

ПРИВІТ

Я нічого забути не зміг.

Край рясного життєвого поля

Після довгих розлук і доріг

Знову зустріч дарує нам доля.

Ще горить в нашім серці вогонь,

Ще далеко до чорної ночі,

Та зима вже торкнулася скронь

І снігами повіяла в очі.

Ще цілунки нам гріють вуста,

Ще кохання зорею нам світить,

Та уже, мов лелеки з гнізда,

Відлетіли у світ наші діти…

Привіт!

Скільки зим і літ.

Наче з вишні цвіт,

Облітають наші з тобою роки.

Привіт!

Сумувати не слід,

Бо такий цей світ.

Нам важливо юність в душі зберегти…

 

ГОЙДАЛКА ДИТИНСТВА

Снів дитячих моїх кольорове кіно

Я ще й досі забути не в силах…

У старому дворі все змінилось давно,

Тільки гойдалка наша лишилась.

Відлетіло дитинство моє за межу,

Світлий спогад лишивши про себе,

Я до гойдалки знову увечері йду,

Щоб руками торкнутися неба.

Не спинити нікому зникаючу мить,

Знову літо – від краю й до краю…

Хтось на гойдалці нашій у небо летить

І дитинство мені повертає!

Забуваю про все, про все,

А мене гойда-гойдає

І у небо несе гойдалка…

 

* * *

Погоджуюсь – і не влаштовую торг,

Бо знаю, що тут відкупитись не вдасться.

Я маю один перед долею борг –

Це борг за щастя. Він платиться… щастям…

 

ВІДВЕРТІСТЬ

Поцілунки лоскочуть губи,

Від розлуки сивіє кров,

Як знайду, то одразу й згублю,

Загубивши, шукаю знов.

Я лікую в душі застуду

І викачую переляк…

Пригадаю – і знов забуду –

Не змінити цього ніяк…

Вірю в те, що остання осінь

Подарує щасливі дні.

Хтось складає в панчоху гроші,

Я ж складаю в душі  пісні.

І розхристаний, і упертий,

Не доведений до пуття,

Я – і кат, і водночас – жертва,

І підсудний я, і суддя.

Ще і досі блукаю світом –

До зими уже підійшов…

Якщо будуть мене судити,

То лише за мою любов.

Поламаю сталеві ґрати

І до тебе вернуся знов.

Якщо будуть мене прощати,

То лише за мою любов.

Побажаю собі удачі,

Келих долі доп’ю до дна.

Якщо осінь дощем заплаче,

Засміється дощем весна…

 

1918 РІК

Хрестили коні копитами шлях.

Наливалося кров’ю літо.

І  маками рясно проростали в житах

Серця убитих.

 

* * *

Бог мені дарував непоганий голос,

Щоб виспівував звуки, дзвінкі і прозорі…

Все життя я учився співати соло,

А тепер я учуся співати в хорі.

 

* * *

Я переводжу

Свій годинник

На одну любов

Назад…

 

ЛЮБОВ – КОРОТША ЗА ЖИТТЯ

Не треба більше зайвих слів,

Мене спинить ти не зумів,

На щастя, може, може, на біду…

Болять непрошені думки,

Ти ще на відстані руки,

Але так сталося, і я від тебе йду.

А мій літак злітає в ніч,

І ти не можеш зрозуміть,

Чому так швидко догорів вогонь.

Втікаю я від звичних фраз,

Від поцілунків і образ,

Від ніжності твоїх долонь.

У нас на двох – один квиток,

І я роблю свій перший крок,

Не озираючись, від тебе йду…

Погасне полум’я свічі,

Я загублю свої ключі,

На щастя, може, може, на біду.

Є для розлуки сто причин,

Ти залишаєшся один,

Хай плаче осінь на твоїм плечі…

З очей у ніч втікає сон,

І не врятує телефон,

І про розлуку шепотять дощі…

Прощаю і прощаюся,

До тебе знов вертаюся,

Від спогадів іду до каяття…

І все чомусь пригадую,

Як падав сніг на райдугу…

Любов, на жаль, коротша за життя.

 

ПЛАЧЕ ДІВЧИНА

За А. Ривліним

Ні півслова не було обіцяно,

Ні півслова, тільки обнімав…

Ні півслова. Але плаче дівчина,

Ніби їй півсвіту обіцяв.

Бо вона побачила, чекаючи,

Що в коханні можна крізь роки

Обіцяти, і не обіцяючи,

І без клятви клястись на віки.

Ось тоді раптова, наче блискавка,

Думка б’є, вражає наповал:

Скільки клятв на світі я не виконав,

Бо вважав, що я їх не давав?!

І гірчить печаль моя полиново,

Все частіш я думаю над тим,

Скільки чесних слів на вітер кинув я,

Бо вважав, що їх не говорив.

Бо вважав, що не було обіцяно,

Бо вважав, що тільки обнімав…

Тільки, тільки…. Але плаче дівчина,

Ніби їй півсвіту обіцяв.

 

МОЇ  ПІСНІ

Життя всміхається мені.

Я долі іншої – не хочу

І розпалю свої пісні,

Немов багаття, серед ночі…

Вже сивина торкнулась скронь.

Вже скоро душу нести Богу,–

Чи зміг зігріти мій вогонь,

Чи освітив комусь дорогу?

Знов губи обпекли слова,

І стало в грудях серцю тісно…

Це значить, у душі зійшла,

Неначе сонце, тиха пісня …

Ні, я не сумую, ні!

Лиш тільки за щастя щиро дякую долі.

Ну хто сказав, що це мої пісні?!

Це – радощі мої і болі…

 

МЕЛОДІЯ

(спроба авангарду)

У до-мі до-сі

Сі-ре соль-до

Мі-фа…

До-ля!

 

НІЧНА  ПАСТОРАЛЬ

Заблимав вуличний ліхтар,

Кугикнули несміло сови,

Крізь товщу темно-сірих хмар

Прорізавсь місяць однобровий.

Я ніч на волю відпущу,

Потраплю сам в її тенета,

А срібна крапелька дощу

Об землю дзенькне, як монета…

 

* * *

В гарячу землю вкинуте зерно

Сонячним промінням проросло!

 

* * *

Зорі – у світлім серпанку,

Наче в нічних сорочках…

 

НІЧНА  ПАСТОРАЛЬ

Заблимав вуличний ліхтар,

Кугикнули несміло сови,

Крізь товщу темно-сірих хмар

Прорізавсь місяць однобровий.

Я ніч на волю відпущу,

Потраплю сам в її тенета,

А срібна крапелька дощу

Об землю дзенькне, як монета…

 

* * *

В гарячу землю вкинуте зерно

Сонячним промінням проросло!

 

* * *

Зорі – у світлім серпанку,

Наче в нічних сорочках…

 

БАТЬКИ І ДІТИ

Білі крила маминих рушників

Летять до мого серця, як щасливий спогад,

Дорога додому, дорога до батьків –

Завжди благословенна буде ця дорога.

Сива хата у вишневім садку

Чекає нас і тихо дивиться у вирій.

Усяке може трапитись на довгому віку,

Якщо ж щасливі діти, то й батьки щасливі.

Байдуже, скільки літ нам – мало чи багато –

Так вже повелося між людьми:

Якщо є у нас мама, якщо є у нас тато,

Ми ще залишаємось дітьми.

 

* * *

Я не можу без тебе, не можу ніяк,

В синіх маревах днів і в туманах ночей.

А щаслива сльоза прокладає свій шлях

Від серця – до очей…

 

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх