Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Вірші Час народження слова

Час народження слова

 

* * *

Вечір… Покрилися трави росою…

Плещеться хвилями став…

Здається, пастух разом з чередою

Верби у воду загнав…

(1969)

 

КАМІНЬ І БИЛИНКА

Весь перев’язаний стежками,

Посеред квітів  і зелених трав

Важкий, великий, сірий камінь

У полі за селом лежав.

Лежав, немов володар світу.

Кидався в очі віддаля.

Об камінь билися хмари і вітер,

І тихо плакала земля.

…Росла під каменем билинка.

Багато довгих зим і літ,

Не знаючи перепочинку,

Рвалась з пітьми на білий світ.

Вона товкла камінні груди,

До сонця пробиваючи шляхи,

І раптом, що це? Бачать люди –

З граніту виглядають паростки…

Так, камінь відступив байдуже.

В житті трапляються дива…

Бо камінь той – він мертвий, друже,

Билинка ж ніжная – жива!

(1969)

 

* * *

Там, де вітри прозорі

Пестять тонкі берізки,

Падають з неба зорі,

Падають на обеліски …

(1970)

 

ДВОЄ І ВЕСНА

Підіймало сонце золоте вітрило,

Мерехтливі роси падали до ніг,

Верби над рікою довгі коси мили

В кришталево-чистій, аж дзвінкій воді.

На зеленім лузі ліг туман спочити,

Крила розстеливши, наче білий птах…

Шепотіли трави, росами умиті,

І веселка грала у твоїх очах.

В мареві веснянім обрій даленіє…

Світять кольорові райдужні мости…

Ранок цей, як пісня, ранок цей, як мрія.

А очей від тебе вже не відвести…

…На волосся з неба позолота пада,

Погляд твій блакитний, мов вогонь, пече…

Ми йдемо з тобою в чистім сонцепаді,

З босими ногами, до плеча плече.

А солодкий усміх осяває губи.

Взяти б, притулитись, випити до дна…

Золоте проміння тихо нас голубить,

Йдуть до щастя троє – двоє і весна…

(1970)

 

* * *

Чи летять на землю

зорі посивілі,

Чи дощ струменить,

чи сіється сніг –

Намотують на себе

колеса

автомобілів

Магнітофонні

стрічки

доріг…

(Валдай, 1973)

 

* * *

Цілуються трави під теплим вітром.

У вікна стукає зорепад.

Серпневі зорі летять за літом,

Щоб повернути його назад …

(Тюмень, 1974)

 

* * *

Залишились прощання на тихім пероні

І дорога крізь сірий вечірній туман…

А хотілось зібрати твій сміх у долоні

І носити під серцем, немов талісман…

Залишилось лиш марити давніми снами,

Рахувати секунди безсонних ночей,

А хотілось схопити твій усміх губами,

Потонути у хвилях веселих очей…

…Вогник потягу швидко розтав у тумані,

Та я знав, що в мені залишився навік

Твій терпкий і несмілий цілунок останній,

Той, що губи і серце обпік.

(Тюмень, 1974)

 

* * *

Не чути птахів, лиш вітри голосять,

Ранок розбивсь на осколки снів…

Крізь листя зелене прогорає осінь.

Як довго немає від тебе листів…

(Тюмень, 1974)

 

* * *

Ніч, як вино перестояне,

згіркла,

Вітер втомився,

скінчив свій політ,

Над правим плечем

вже займається вранішня зірка,

Над лівим – згасає

пам’ять про ніч.

Скоро почнеться

сонячна злива,

Хоч ранку повіки

розплющити лінь…

Над правим плечем

вже тріпочуться білі крила,

На ліве – ще падає

чорна розпатлана тінь.

(Пириул Рече, Румунія, 1975)

 

 

ДІМ НА СЕМИ ВІТРАХ

Ти покидаєш країну моїх очей

І від’їжджаєш за кордон моїх рук.

Я залишаюсь серед сліпих ночей

І серед розлук.

Часто сумує наш дім на семи вітрах,

В гості до мене приходять лише дощі.

В’ється печаль наді мною, неначе птах,

І вдень, і вночі.

Зоряний вечір втому зніме з плечей,

Тихо розпустить волосся моє.

А сон витікає сльозами з сухих очей

І росою стає.

Знову плету павутиння своїх думок,

Ніч, наче всесвіт, не має меж,

Як вітер задує жарини нічних зірок –

Ти раптом прийдеш!

(Кустанай, 1975)

 

НІЧ НА КУПАЛА

Нарешті ніч оця настала,

Пройшла крізь долі і віки…

Сміється вогнищем Купала,

Пливуть від берега вінки.

Ця ніч – не з темряви. Зі світла!

Настояна на ста вітрах…

І в серці папороть розквітла…

І навіть зорі у вінках…

(Кустанай, 1975)

 

* * *

Розмили дощі і зірки, і шляхи…

Місяць погас, як старенький ліхтарик…

Чіпляється небоза гострі дахи

І рветься на клапті… на тіні… на хмари…

(1976)

 

ПОВЕРНЕННЯ

(Малюнок з уяви)

…Тихі кроки на ґанку.

Гарячий подих на холоднім склі.

Біла нитка світанку

На чорнім нічнім полотні…

(1976)

 

ЛІТО

(Малюнок з натури)

Заплакані вікна.

Дощ.

До неба – дівочі руки.

Теплим дощем

Тихо стікає

Небо

В долоні.

(1976)

 

* * *

Гойдає осінь колиску літа,

Легку колиску моїх долонь.

Мені на вії зів’ялим цвітом

Тихо падає сон.

Коли б наснились кохані очі!–

Та сіє зорі небесна даль.

П’ю, не хмеліючи, з келиха ночі,

Наче вино, печаль…

(1976)

 

* * *

Лягає вечірнє небо

У стиглу пшеницю,

Щоб ранок

Заколосився…

 

* * *

До світанку залишився

Лише один

Крик півня…

 

ЗАПРОСИ МЕНЕ НА ДОЩ

Я так довго чекаю на тебе,

Так повільно минають хвилини…

Вмить розбилося дзеркало неба

На маленькі колючі краплини.

Засміялися трави і квіти,

І дерева, і люди навстрічні…

Тільки крок залишився до літа,

А до осені ще – майже вічність…

Теплий дощ – нам з тобою на радість,

На кохання – п’янке і щасливе –

І обручки із сонячних райдуг

Ми одягнемо вдвох після зливи.

Запроси мене на дощ,

На весняну теплу зливу,

Посміхнись мені щасливо

Й запроси мене на дощ!

 

ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ КРИНИЦЯ

Людського життя криниця.

Сонце в ній світить сміхом,

Місяць стікає плачем,

Зорі дзвенять піснями,

Вітер гуде, мов стогін…

Людського життя криниця.

Б’ють в ній стрімкі джерела

Радості і печалі,

Спокою і тривоги,

Ненависті і любові…

Людського життя криниця.

П’ю я свою самотність,

П’ю я свої печалі,

П’ю я свої турботи

Й не можу напитись

щастя…

 

* * *

Ти принесла в мою самотність

Повні

синіх сутінків очі

І завісила ними вікно.

Розлила їх у келихи тихо…

Пригубила.

Всміхнулась.

А потім

Розп’яла мою тінь на стіні.

 

* * *

Уночі

Я

Прошу серце,

Щоб билось тихіше,

Бо розбудить усіх

В моїм домі…

 

* * *

Темно-сірий екран вікна.

Миють землю холодні роси.

Де учора була весна,

Там сьогодні – осінь.

Ще тремтить на твоїх вустах

Та усмішка, що пахне літом.

Тільки осінь, як жовтий птах,

Пролітає над світом.

Нам ще довго чекать весни,

Чути вітру тривожні звуки.

Не збуваються в осінь сни,

Не закінчуються розлуки.

Жаль мені, жаль…

Очі спогадом давнім зволожені.

Заблудилась моя печаль

Посеред осені…

 

ЕЛЕГІЯ

Вечір розсипав холодні вогні,

Місто зморене сном,

Світло горить у твоєму вікні,

Я з дощем – за вікном.

Темні каштани, мов осінь, сумні,

Марять давнім теплом,

Світло погасло в твоєму вікні,

Я з дощем – за вікном.

Мокру стіну підпираю плечем,

Північ іде з темноти…

Буду до ранку в обіймах з дощем

Сни твої берегти…

 

* * *

Затрушує

Вечір

Жарини зірок

Сірим

Попелом

Хмар.

 

* * *

Ніжний дотик теплих рук,

Поцілунок на прощання…

Я втомився від розлук,

Ти втомилась від чекання…

Віддаляється перон,

І зірки злітають в небо.

Знов натомлений вагон

Украде мене у тебе.

Поміж нами – білий сніг

І весна зеленокрила…

Я втомився від доріг.

Ти від спогадів втомилась…

Знову сняться тихі сни.

І забуть тебе несила…

Я втомився від весни,

Ти від осені втомилась.

…Я хотів, але не зміг

Пересилити розлуку.

І обручку із доріг

Одягнув на ліву руку…

 

ЗОНА НАШОГО БОЛЮ

     1.

Завмирає душа в тривозі.

Мертві села і мертві дороги.

Чорний день на моїм порозі,

Чорна ніч – за порогом.

Чорний ранок летить на трави,

І схиляють дерева  віття…

Вся земля одягає траур

По собі і по рідних дітях.

2.

Ми страшного діждалися суду,

І прощення не буде нікому,

Ні, не Бог винуватий, а люди,

Ми самі винуваті в усьому.

Ця дорога – дорога в нікуди,

Темна прірва під нами й над нами,

Ні, не Бог винуватий, а люди,

Що себе охрестили богами.

І мовчать ненароджені діти,

Пам’ять б’ється в химерному танці.

І заносить чорнобильський вітер

Мертвим листям

могили афганців.

3.

Світанок роси, наче сльози, ронить,

Туманом припадає до землі,

Дзвенять над світом поминальні дзвони,

Кричать у небі сиві журавлі.

Невже життя – це лиш чекання смерті?

Невже життя не варте і гроша?..

Хоч вибухає, мов реактор, серце,

Та не вдягає саркофаг душа…

4.

Усьому свій час, усьому свій строк –

Іти і вертатись до рідного дому,

По кому ж дзвенить цей останній дзвінок

І плачуть берези по кому?

Тут падають вниз на ліси і поля

Дощі, наче сльози, гіркі і пекучі,

Тут криком кричить наша грішна земля,

А в небо летять наші душі.

Мертві вітри пробігають по мертвому полю,

Сходить на мертвій траві мертва роса…

Зона нашого болю, пекучого болю,

Що в серцях ні на мить не згаса.

 

* * *

Небо всміхнулось сонцем востаннє,

Осінь ворожить дощем по воді,

Не залишай мене без кохання

І з самотою – на самоті…

Спогади тихим вогнем спалахнули,

Спокій згоряє у цьому вогні,

Не залишай мене із минулим

І з самотою – на самоті…

Втомлене серце б’ється в знемозі,

Очі безсонні – холодні й пусті…

Не залишай мене у тривозі

І з самотою – на самоті…

Доля мене покарала тобою

На віки вічні, на ночі й дні,

Не залишай мене із журбою

І з самотою – на самоті…

 

* * *

Ніч.

Місто.

Будинки.

В одних вікнах – світло,

В інших – темрява.

Може, шибки

Віддзеркалюють душі тих,

Хто живе за ними?

 

* * *

Ніч осліпла,

Бо хмара

Чорним повіком

Закрила

Жовте око

Місяця уповні.

 

РОЗБИТИЙ СМІХ

Час не спиняє біг,

Б’ється, як крик, вогонь,

Спалюю білий сніг

Полум’ям долонь.

Став чорно-білим світ

І кольоровими сни.

Спалюю чорний лід

Полум’ям весни.

Світло дитячих втіх

Серед ночей густих…

З вуст моїх випав сміх.

Випав. Розбивсь.

Затих…

 

* * *

Тихо ввійшла, всміхнулась привітно,

Закутана в пахощі сонця і м’яти…

Якщо в моїм домі не стане світла,

Знатиму: ти перестала всміхатись.

 

* * *  

Посеред вкритих пилом трав

Дорога мчить у даль незриму…

Колись якийсь мудрець сказав,

Що всі шляхи ведуть до Риму.

У цих словах невірна суть,

Тому і вірить їм не треба.

Не всі шляхи у Рим ведуть!

Мене вони ведуть – до тебе!

 

ГРОЗА

Вітер

Примусив дерева

Впасти навколішки.

Злива

Перерахувала листя,

Перетворила озеро

На зім’ятий аркуш

Сірого паперу.

Блискавка

Розчахнула небо навпіл,

Гострим жалом

Вп’ялася в землю,

Стала

Кривавим деревом

З неіснуючого саду.

Стала

Тремтячою рукою жебрака,

Що просить у Господа

Милостиню…

Громом – грюкіт у двері,

Блискавкою – телеграма:

«Померла мама»…

 

* * *

Закотився в ринви

Тихий

Сміх

Дощу.

А викотились

Сумні потоки

Сліз.

 

* * *

Дощ поєднав

Небо і землю.

Довгі й прозорі

Його нитки

Швидко змотались

В срібні клубки

Калюж…

 

* * *

Із сірої хмари

На темний асфальт

Виплеснулась дощем

Душа Бога.

 

ПЕРЕХРЕСТЯ ЧОТИРЬОХ РОЗЛУК

Громів осінніх віщий перегук,

Веселий серпень повернувся з поля,

На перехрестя чотирьох розлук

В холодний вечір привела нас доля.

Дороги, мов дві схрещені стріли,

Далекий обрій – тятивою лука…

В який би бік з тобою ми не йшли,

На нас однак чекає лиш розлука.

 

* * *

Сподівавсь,

Що прийде

Теплий і світлий

День.

А прийшла

Перевдягнена в біле

Ніч.

 

* * *

Осінь,

Що нині живе у мені,

Руйнує із сонця збудовані храми,

Сміється вітрами і плаче дощами,

У небі нічні задуває вогні –

Осінь,

Що нині живе у мені.

Зима,

Що збирається жити в мені,

Дарує омріяні спокій і тишу,

Неначе дитину, минуле колише,

Малює щодня на віконному склі

Весну,

Що недавно жила у мені.

 

* * *

Вже вмію падати.

Може, навчусь і літати?

 

 

СЛІПИЙ

– Куди ця дорога? – питає сліпий

І в небо підводить погашені очі.

А в небі холоднім – лиш Місяць німий

І тиша, закутана в темряву ночі.

– Куди ця дорога у чорній росі?

Поколоті ноги об зоряний бісер…

Дерева стояли глухі і сумні –

На їхнім гілляччі повісився вітер.

…Понуро мовчали небесні світи,

Для когось нові визначалися строки, –

І знав лише Бог, що лишилось пройти

Сліпому до прірви – останніх три кроки…

 

* * *

Запах туману і полину.

Тихе багаття. Я біля тебе.

Лижуть червоні язики вогню

Чорне, беззоряне небо.

 

Ніч вереснева – густа і п’янка.

Спогад, як втома на скронях.

І засинає моя рука

В теплих твоїх долонях.

 

Сіються іскри в нічну пітьму,

Погляди димом злітають у небо…

Запах туману і полину.

Тихе багаття. Я біля тебе.

 

 

СЕРПНЕВИЙ ПЕЙЗАЖ

Високі трави, яскраві квіти…

А з квітів бджоли збирають літо…

 

* * *

Сподівавсь і чекав  до останнього.

У двері – відкриті навстіж –

Ввійшла неквапливо

Тиша…

Ліг у холодне ліжко –

Немов у домовину…

 

* * *

Я на сонце дивився із-під руки,

Бо сонце під вії мені заганяло голки…

 

* * *

Пригублю ніч,

Захмелію,

Теплим подихом

Відігрію

Закутий на зимовій шибці

Сміх.

 

* * *

Холодом

Серця

Торкнулась зима,

Але цілунки його

Відігріли…

 

* * *

Я

Розмовляю мовчки

З тишею.

Ми

Чуємо один одного

Прекрасно…

 

ЩО НА МІСТКУ?

За Віктором Гончаровим

– Що на вигнутім містку?

– А по вигнутім містку

Сходить сонце у вінку.

– Що у небі над селом?

– А у небі над селом

Журавель махнув крилом.

– Де сховався теплий вітер?

– А сховався теплий вітер

У долині серед квітів.

– Що на річці біля броду?

– А на річці біля броду

П’є веселка чисту воду.

– Що у лузі на траві?

– А у лузі на траві

Роси світяться живі.

– Що під тихою вербою?

– А під тихою вербою

Ти цілуєшся зі мною,

Я цілуюся з тобою!

 

ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ

Я знімаю свою перелатану шкіру…

І, неначе  змія, виповзаю із неї.

Виповзаю із слів, виповзаю із плачів,

Із брехливих обіймів, обірваних снів…

Залишаю минуле в минулій годині

І збираю майбутнє по крапелинах…

Як кричить в мені день і нездужає вечір!

Кожен погляд і дотик мене обпікають.

Ніч ховає моє обезшкурене тіло

В білий саван туману, пробитий зірками.

Я – без шкіри. Мене можна брати руками…

Я міняю свою перелатану шкіру…

 

НЕЗВИЧНИЙ ЗАКЛАД

Салон краси…

душі…

 

Про себе

Коли грошей не було,

Чи було дуже й дуже мало,

Навіть тоді все одно

Їх мені вистачало!

 

ДІМ ДЛЯ ДУШІ

За О. Ігамбердиєвим

Будував я дім для душі,

Світлий і затишний дім.

Мріяв, щоб душа в мій дім увійшла

І навік зосталась у нім.

Зрання й дотемна з каменю і скла

Будував я дім для душі,

Та чомусь душа жити не змогла

В домі тім кам’янім.

Я ховав печаль і шукав кришталь,

Зводив кришталевий дім,

Тільки знов душа жити не змогла

В кришталевім домі тім.

Мріяв я всі дні про стіни золоті,

Будував із золота дім,

Жив, немов вві сні, а душа мені

Тихо проказала – ні!

Стільки стратив днів, врешті – зрозумів…

Збудував з любові свій дім.

Ось тоді душа в дім мій увійшла

І навік зосталась у нім…

 

ВІЩИЙ СОН

Злетіла ніч на землю, наче птиця,

Я знову бачу у тривожнім сні

Усміхнене твоє обличчя,

Але – не у моїм вікні.

Сплелися разом тиша і неспокій,

А день вчорашній так болить в мені…

І знов твої лунають кроки,

Але – стихають вдалині.

Тривожать сон передчуття розлуки,

Сльози солоний присмак на губах,

Твої я знову відчуваю руки,

Але – не на моїх плечах.

Кружляють тіні по розкритім ліжку,

Малює ніч твій профіль на стіні,

І знов свою даруєш ти усмішку,

Але – даруєш не мені.

Душа ятриться, як відкрита рана,

Чогось чекаю і боюсь чогось.

Скінчився сон. Прийшов нарешті ранок…

Усе, що снилось, – те й збулось.

 

ПОПІЛ

Вже не вірю, та ще люблю,–

Серед пітьми ночей

Запалив душу мою

Погляд твоїх чорних очей.

Вже не вірю, тому пробач…

Загасили вогонь дощі.

Вітер тихий розносить плач

По згорілій моїй душі.

І не треба ні слів, ні сліз –

Відтепер ми навік чужі,

Протикають мене наскрізь

Сонця гострі й ясні ножі.

Загадаю на білий сніг,

В тихий ранок ввійду несміло,

Сивий попіл на скроні ліг

Від душі, що в мені згоріла.

 

* * *

Як важко в осінню пору

Сміятися і співати…

В цей час, печалі й покори,

Дерева ідуть на страту.

Хмари – мов вовча зграя,

А мокрий вітер зі злістю

З дерев, наче кат, стинає

Понурені голови листя…

Спокій втікає від мене.

За що і з чиєї вини

Недавнє життя зелене

В асфальти втоптуєм ми?..

Як бути з цією бідою

І що тут робити треба?

… Мабуть, із новою весною –

Все ж рватись до сонця і неба!

Не можу в осінню пору

Сміятися і співати…

В цей час – печалі й покори –

Дерева ідуть вмирати…

 

НАЙКРАЩІ СЛОВА

Найкращі слова,

Що можуть злітати

З наших вуст, –

Поцілунки…

 

* * *

На пероні лишаю

Минуле.

Сідаю у потяг,

Що мчить крізь ніч.

Цигаркою наскрізь

Пропалюю морок…

Дивлюсь,

Як квадратом вікна

Залітає в купе

Сліпе і байдуже

Квадратне небо…

Попереду – ранок.

Позаду – конають на рейках

Розчавлені потягом

Тиша і ніч.

 

МУЗИКА

В смутку і в радості, в щасті і в горі,

Серед зими й весняного розмаю –

Наповнений звуками келих прозорий

Я піднімаю…

Музику ночі і музику днини,

Музику пекла і музику раю –

Повільно, смакуючи, по крапелині

Я випиваю…

 

* * *

Плачуть

Стріхи

Весною…

Від радості.

 

 

ПОРІВНЯННЯ БЕЗ РИМ

1.

По стеблині трави світанкова росинка

Стікає, як кров по лезу ножа…

2.

Розкрита книга, наче крила журавля

З чорно-білим пір’ям.

3.

Місяць, неначе усміхнений рот

Старого беззубого блазня.

4.

Полоще вересень

Брудну білизну хмар

У підсиненій воді

Неба.

5.

Туман, неначе холодець

На круглій тарілці озера.

6.

Сонце зайшло за хмару,

Як парубок у прийми до вдови…

7.

Листя, як злякані жовті птахи,

Залишає осінні дерева…

8.

Цигарковий дим

Завис у кутках кімнати,

Як сиве павутиння…

 

* * *

Я одягаю на себе

Ночі сорочку холодну і темну,

Хмари ховають небо,

Асфальти крадуть землю…

 

ПЕРЕД ЗЛИВОЮ

Який уже день чекають на зливу…

Від спеки поменшали навіть дерева.

І сонячний зайчик, завжди полохливий,

Став схожим на жовтого сонного лева.

 

* * *

Часто у небо піднімаю обличчя

І прислухаюсь в напрузі…

Хтось кричить і до себе кличе.

Бог? Чи померлі друзі?

 

КІНЕЦЬ ЛІТА

На небі –

Серед білих хмар,

Наче сині сливи,

Поспівають грози.

І вітер

Струшує їх

На землю.

 

* * *

Вони згасають вранці, на зорі,

І спати йдуть, забувши про турботи.

Удень завжди сплять міцно ліхтарі,

Бо ввечері їм знову на роботу…

 

* * *

Павутиння бабиного літа –

Це срібні волосини, що випали

із сивої бороди Бога.

 

* * *

Погасли зорі –

Мов відзвучали

Останні ноти

Моєї ночі

І тихо впали

В холодні трави…

Щоб на світанні

Знов забриніти

Комусь росою…

 

* * *

Човен Місяця тоне в небесному морі.

Осінь. Смуток. Вечір німий.

Пробили небо гострі зорі.

Крізь дірки посипався дощ – холодний і злий.

З горобин облітає червоне намисто,

Кричать до неба оголені віти,

Золотими дукатами листя

Платить осінь за розкіш літа.

 

ТРИ СЛІПИХ СЕСТРИЦІ

За М. Метерлінком

Три сліпих сестриці,

Що не знали зради,

У руках тримали тліючі лампади.

Піднялись на вежу,

На забралі стали.

Піднялись на вежу і сім днів чекали.

Проказала перша,

Що не знала зради:

«Чую я, сестриці, світло від лампади»…

Проказала друга

Тихими вустами:

«Бачу, королевич стукає у браму»…

Третя, найсвятіша,

Що не знала зради,

Каже: «Вже погасли наші три лампади»…

 

* * *

Ще й досі

Часто

Блукаю в сутінках

Порожніми вулицями, –

Шукаю

Спогади…

 

* * *

Ніч зазирнула

В очі мої

І злякалась

Розлитої в них

Темряви.

Чи запалить хтось

В очах моїх

Світло?

 

* * *

Безодня вікна. Ніч у вікні.

Холод і тиша прозорі.

Далеко-далеко на самому дні –

Зорі.

 

* * *

Нарешті весна. Нарешті березень.

У беріз відновилося серцебиття…

Але й весною ми, як два береги,

Які розділяє ріка життя.

 

* * *

Все лишити! Сховатись! Втекти!

Полетіти за край світу.

І напитися самоти.

І… захмеліти.

Загубити назад путі,

Безтурботності здатись без бою, –

Та з собою на самоті

Все ж лишитись самим собою…

 

КОНЦЕРТ

З високої кручі

Тендітна берізка

Впевнено диригувала

Вітром…

 

* * *

З теплого

Неба

На скошені

Трави

Впала тліюча

Зірка.

І запалила

Ранок…

 

* * *

Шукаю ножиці,

Щоб порізати

Ніч

На шматки…

 

* * *

Море, мокре каміння…

День одягнувся в тепло.

Гаряче сонце ясне проміння

В коси твої вплело…

Сонцем і вітром до тебе

Я, мов на крилах, лечу.

І наливає високе небо

В очі мої дощу.

 

* * *

Дощить і дощить без кінця,

Коли буде сонце, не знаю…

Цей дощ – довжиною в життя.

Ця осінь – як всесвіт без краю…

 

* * *

Я бачив,

Як плакали тіні дерев перед заходом сонця.

Я чув,

Як просили нічлігу слова і думки.

Я знав,

Що вже час засинати і травам, і вітру,

Час підходити ночі на відстань руки…

 

* * *

Зпідкнулась – і раптом спинилася мить,

Сон і дрімота ходять поряд…

Світ мовчить, весь світ мовчить,

Лиш наші серця говорять…

 

* * *

Ранок випав із-за хмари,

Як камінь із-за пазухи…

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх