Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Вірші Віч-на-віч з собою

Віч-на-віч з собою

ПРИСЛУХАЮСЬ ДО СЕРЦЯ

Прислухаюсь до серця. І прошу у нього поради.

Тихо дихають зорі з густої нічної пітьми.

Ти пробач мені, літо, що я тобі з осінню зрадив.

Ти пробач мені, осінь, що від тебе іду до зими…

 

* * *

В асфальт, посивілий від першого снігу,

Неспішно вбиваю свої сліди,

Є лише ніч – і немає нічлігу,

Є лише спрага – й немає води.

Є лише біль – і немає печалі,

Є лише сльози – й немає очей,

День відпливає все далі і далі,

Ранок туманом в минуле тече.

Є лише тінь, але сонця немає.

Вітер розвіяв клаптики снів…

Хмари й птахи збираються в зграї –

Час підійшов перелітних дощів…

Є лише віз – і немає дороги,

Є лише мрія – й нема висоти…

В мене є Ти. І не треба нічого.

Дякую Богу, що в мене є Ти.

 

* * *

Мама мене

Народила на Спаса,

Наче хотіла знати,

Хто після неї

Буде  мене

Спасати.

 

* * *

Хитається маятник,

вітер часу

струшує листя

з годин.

Вечір скінчився,

в склянці лишилось

кілька ковтків

життя…

 

РОЗП’ЯТТЯ  ХРИСТА

Гвіздки в долоні,

Під ребра спис.

Ламає скроні

Біль і свист.

Роти, мов пращі.

Щоб не воскрес!

Якщо він кращий,

Його на хрест!

Хліба й видовищ!

Сичить юрба:

Не бійся крові,

Вбивай раба.

Осанна мертвим!

У небо – жест:

Якщо він перший,

Його на хрест!

Мечі і ґрати…

Тримайсь свого.

Не винуватий?

То що з того!

Не винуватий

Не він один, –

Того розп’яти,

Хто Божий син!

 

ДИТИНСТВО

Лишився там мій перший сміх,

І перший плач, і перший крок,

Там я щоночі уві сні

Літав серед рясних зірок.

Там небо марилось вітрам,

Текла в річках жива вода,

І мама залишилась там

Така красива й молода.

Там день був довгий, наче вік,

Ховався вечір серед трав,

І Дід Мороз на Новий рік

В торбинці щастя дарував.

Там досі небом пахне сніг,

Злітає місяць до вікна,

Виходить звідти сто доріг,

Та не вертає ні одна.

 

* * *

Вчора зустріч – тепер прощання,

Вчора зимно – сьогодні спека,

Той був першим, тепер – останній,

Той був близько, тепер – далеко.

Той долав найстрімкіші підйоми,

Та його залишили сили,

Той був другом, а став знайомим,

Той літав, а тепер – безкрилий.

Той у невід піймав удачу,

А назавтра став знову босим,

Той сміявся, а нині плаче,

Той давав, а сьогодні просить.

Той до щастя наміряв кроки,

Ну а вийшло, що – до могили,

Той світив, та погас до строку,

Той палав, а того спалили.

А літа, на жаль, не вертають,

Як не сумно і як не гірко,

Я  міняюсь, мене міняють,

То у кращий бік, а  то –  в гірший.

Я міняюсь разом зі світом,

І сміюсь, і плачу досхочу,

П’ю прозорий весняний вітер,

Гублю дні, а знаходжу ночі.

Ще далеко мені до краю –

Я у неба прошу несміло:

Хай душа моя не помирає

Раніш, ніж помре моє тіло…

 

* * *

Все більше старості ознак,

І вже в час грому і дощу

Я, наче той старий вітряк, –

Махаю крилами, та не лечу…

 

БЕРЕСТЕЧКО

Козацькі могили.

Тиша.

Пам’ять.

Печаль.

І шлях широкий

Стоїть на колінах…

 

НА ПЕРЕВАЛІ САЛАНГ

І тихо, і зовсім не страшно…

Не видно й не чути душманів…

Але усміхаються білі ромашки

Усмішками «чорних тюльпанів»…

 

* * *

Не треба вписувати мене

У вічність.

Краще не викреслюйте мене

Із сьогодення.

 

 

* * *

Старий музикант посадив на плече скрипку

І, неначе у казці, зробився вродливим і юним.

Знову спогади тихо погойдують долі колиску,

Заплітаючи пальці у туго натягнуті струни.

Все забрали роки. Зосталася лиш сила таланту.

Рветься музика в душу, болить і ятриться, мов рана,

А заплакана скрипка старому, як світ, музиканту

Непоголену щоку цілує, мов жінка кохана.

 

* * *

Востаннє квітку цілує бджола.

Їм не зустрітись ніколи зимою…

Клацнули зуби замка. Ти пішла.

І щастя забрала з собою.

 

Іду до вас

Важко стояти, ще важче не впасти,

Важко зламати піснею ґрати,

Важко на музику душу покласти,

А ще важче її проспівати.

Не хочу, щоб здіймались вгору руки,

Не хочу, щоб мені кричали: «Браво!»

Від зустрічі йдемо ми до розлуки,

І кожен на помилку має право.

Моя любов – моя печаль і втіха.

Із піснею мене вітри вінчали!

Я хочу, щоб у залі було тихо,

Лиш голос мій і музика звучали.

Змивають сніг весняні теплі грози,

Я вірю в пісню, а іще – в удачу,

Якщо у когось в залі світять сльози,

То знайте, що і я на сцені плачу.

Минають дні, летять роки навстрічні,

Даремно їм кричати: «Зачекайте!».

Іду у пісню, наче йду у вічність,

Іду до вас, і ви мене стрічайте…

 

* * *

Звуки інших, нових, пісень

Упадуть на вуста дівочі,

Я згорю, як згоряє день

В чорнім полум’ї ночі.

Не питаю, чия вина,

І не прошу тебе: вернись, –

П’ю печалі свої до дна,

Як було це не раз колись.

І не в тому, не в тому річ,

Що втомивсь від сумних вістей!

Задивилась холодна ніч

У безодню моїх очей.

Відлечу, як самотній птах,

Без надії і без гроша,

Десь блукатиме по світах

Невгамовна моя душа.

І кричатиме в височінь,

І будитиме в небі дощ,

Відкидаючи сіру тінь

На камінні долоні площ.

 

* * *

Шкода, що я давно уже не юний,

Шкода, що треба рахувати дні…

Які пісні заховані у струнах,

Яка любов захована в мені!

Не пив життя, а тільки губи витер.

Складав пісні – і бачив в тому суть…

Є жар в душі. Потрібен лише вітер,

Щоб жар оцей до полум’я роздуть.

 

* * *

Я своїми піснями весні відплачу,

Бо для того, хто любить, це зовсім не важко.

Гріх – доводити солов’я до плачу,

Хай щасливо сміється маленька пташка.

 

НЕРИМОВАНІ ДУМКИ

Ранок лежить на моїй долоні,

І сонце  протирає окуляри вікон.

Я й досі не знаю, хто розгойдує небо

І струшує зорі у трави.

Видно, застудились ліхтарі,

Бо ледве світять…

Магазин «Овочі-фрукти»

Зачиняє осінь на зиму…

 

* * *

Я до подібного вже звик.

Було в усі віки: Спочатку біль, а потім крик.

У мене ж – навпаки…

 

* * *

Людське життя, немов дорога…

По ній одні – ідуть до щастя,

Інші – йдуть від нього.

 

ДУМКИ ВГОЛОС

1.

Душа –

Фортеця

В облозі життя.

2.

І в маленькій

Сльозині

Відбивається

Небо.

3.

Не зорі

Падають з неба,

А сіль,

Яку в далекі роки

Розсипали

На Чумацькому Шляху

Наші предки.

Я побувати хочу там, де ніколи не був;

Але ще більше  – там, де ніколи не буду.

 

СОБАКА

Господар – з усього розмаху

І сили доклавши чимало –

Ударив ціпком собаку,

Що дім його охороняла.

Собака ж покірно, без звуку,

Хоч зла була і небезсила,

Стала лизати руку,

Ту руку, яка її била…

ЛИСТ НА ХМАРІ

Перестиглий ранок цілує вуста,

І, неначе спогад, згоряє за мить,

Я на білій хмарі напишу листа,

Хай він до тебе колись прилетить.

 

ПЕРЕЛІТНІ ДОЩІ

1.

Дощі збираються у зграї.

Мабуть, вони

Із першим снігом  відлітають

У наші сни.

2.

Осіннє небо

Стріляє в землю

Довгими стрілами

Дощу.

3.

Давно чекали ми чудес,

І раптом, за хвилини,

Розбилось дзеркало небес

На дощові краплини.

Згори посипалося скло, –

На землю небо потекло.

4.

Веселий вітер доїть вгодовані хмари,

І з неба  на землю стікає прозоре молоко дощу.

5.

Висока смерека

Роздряпала хмару,

І з неї на землю

Полився дощ…

6.

Крізь павутиння дощу,

Крізь холод осінніх ночей

Я, мов метелик, лечу

На світло твоїх очей.

7.

Пройшла гроза.

На зблідлому небі

Зосталися шрами від

блискавиці…

8.

Я – дощ. Ти – сніг. Нас вітер понесе

І скине з хмари десь за небокраєм…

Я – дощ. Ти – сніг. Цим сказано усе –

Дощ – падає. А сніг – літає…

9.

Теплий і тихий

Дощ

Не зміг

Жити

В чорній хмарі.

І зі сльозами

Радості

Втік

З хмари

На землю…

 

* * *

Прикутий

До ліжка…

Лежу

І читаю

Книгу вікна…

Як чудово

Вона написана!

 

* * *

Все забулось –  від «А» до «Я»,

Що було, те давно пройшло,

Видихаю твоє ім’я

На спітніле віконне скло.

Ти, немов моє друге «я»,

І не змити мені вину.

Видихаю твоє ім’я,

А вдихаю самотину.

Я боюся календаря,

Переплутались ночі й дні.

Видихаю твоє ім’я,

А воно все одно в мені.

 

* * *

Холодний вітер, наче дід-віщун,

З дощем холодним бубонять на пару…

Я райдуги веселої сім струн

Так хочу натягнути на гітару!

 

* * *

Цілу вічність у слухавці довгі гудки.

Вечір лоскоче очі,

Ніч підійшла на відстань руки,

Ти залишилась на відстані ночі.

Зимно. І ми серед зими.

Сніг, як фата, білий.

Та лебеді вже махнули крильми

І на серце моє сіли.

 

* * *

Мене розбудила тиша.

Від неї боліли очі.

Чорніло небо у вікнах,

І вітер вставав з колін.

Я рвався туди, де світло,

Ламав і руки, і крила, –

Бився об ніч безсило,

Зриваючи тіні зі стін.

Розбила гроза ранкова

Небо на гострі скалки,

Я чую у хмарах сонце

І наших сердець биття.

Так хочеться бути відвертим

І смуток з обличчя стерти.

Не страшно боятись смерті,

Страшно боятись життя.

Я сонце візьму на руки,

В душі заховаю літо,

Мою заколише пам’ять

Вітру сумне виття…

Час зупинить неможливо,

Та хочеться вірити в диво,

Так хочеться бути щасливим

І не боятись життя!

 

* * *

Я заплутавсь в думках, як в липкім павутинні,

Заблудився в словах, як в похмурому лісі,

Колють небо гілками дерева осінні, –

По коліна в печалі і в мертвому листі.

Осипаються рештки ранкової зливи

На долоні озер – холодні і чисті.

Я стою серед спогадів полохливих, –

По самісіньке серце у мертвому листі.

* * *

Усі слова згорять дотла,

Торкнеться втома віч…

Заходить день у дзеркала,

А із дзеркал вже виходить ніч.

 

* * *

Іду по старому осінньому парку,

В жовтні темніє рано…

Мабуть, Господь запалив цигарку,

Бо звідки ж такі тумани?

А вітер деревам викручує руки,

Втому і смуток сіє,

Ти залишилась на відстані думки,

На відстані світлої мрії.

Знову дорога і знову чекання,

Знову гріхів спокута…

Перехрести мене сонцем востаннє,

Спогади в пісню закутай…

 

* * *

Півні співають… Сіріє поволі…

Туман клубками, неначе пар…

Зігнулися вдвоє високі тополі

Під вагою осінніх хмар.

 

* * *

«Я боюсь загубити це радісне диво…»                                                                                          

                                                    Ф.-Г. Лорка

 

Я боюсь загубити те радісне диво,

Що в очах твоїх світить, даруючи втіху,

Я боюсь тих ночей, де не зможу тремтливо

Доторкнутись до вуст твоїх подихом тихим.

Якщо доля тебе повінчає з бідою,

Якщо біль твій тебе відпустити не схоче,

Я знайду джерело із живою водою,

Вмию душу твою і натомлені очі.

Не сумуй, що підкралася ніч непомітно,

Що над нами гойдаються тіні крилаті,

Я тобі намалюю тепле сонячне світло

І завішу ним вікна у нашій кімнаті.

 

* * *

Чорне дзеркало

Ночі

Розбив

Тихий сплеск

Сяючих рук…

Стаю

Під густий дощ

Твого волосся,

Що повільно тече

Поміж двох берегів

Білих грудей…

Відчуваю

Гарячий вітер

Спраглих губ,

На яких, пломеніючи,

Сходить

Світанок

Цілунка.

 

* * *

Гарячі слова

Розплавили горло…

Стала любов

Німою…

 

* * *

Шепоче молитву осінній ліс,

Скидаючи літо з себе,

Він листя своє віддає землі,

А гілля – небу.

Крокую крізь осінь у тихій журбі,

Збираю слова, наче ягоди пізні,

Я всього себе віддаю тобі…

І пісні…

 

* * *

Твій поцілунок –

Моя загибель

Чи порятунок?

 

* * *

Ніч загубила сонячні ключі,

Що відмикають день, теплом зігрітий.

Злітаються до осені дощі,

А журавлі вертаються у літо.

Розбивсь на скалки спогадів кришталь,

Зронили пелюстки останні квіти,

Злітається до осені печаль,

А радість повертається у літо.

 

* * *

Мелодія нашої

Ночі

Написана

Зорями

На нотному папері

Неба.

 

Я ЧЕКАЮ…

1.

Чекаю весни, як веселого свята,

На повні груди вдихаю відлигу,

Проліски білі, неначе курчата,

Клюють шкаралупу останнього снігу.

2.

Чекаю півночі, як страти,

Не сподіваюсь на підмогу,

Бо ночі чорний пес кудлатий

До мого вже приповз порогу.

3.

Чекаю

У гості

Ранок.

…Може,

І ти з ним

Прийдеш?

 

Я ЛЮБЛЮ…

1.

Люблю весну, тюльпани біля хати,

Зелений ліс і променистий луг,

Але найбільше я люблю спостерігати,

Як роздягає землю гострий плуг.

2.

Люблю, коли квітнуть вишневі сади,

Ранок біжить золотою доріжкою…

І, наче соняшник, я завжди

Повертаюсь до сонця усмішкою…

 

* * *

Зимно.

Закутаюсь

У власну

Тінь.

Щоб зігрітись.

 

* * *

Довгі нитки доріг

Вились колись

Між зірок.

Та Бог їх змотав

У тугий клубок.

Так утворилась

Земля.

 

* * *

Хто знає тільки

Ніч,

Той ніколи не зможе

Уявити собі

День.

 

* * *

Вже давно моя юність відлетіла у вирій,

Загубились роки у холодній осінній блакиті,

Але мама дала мені долю на виріст.

І носити її  – не зносити…

 

* * *

Кривить губи мої

Крик,

Замаскований під

Усмішку…

 

* * *

В очах моїх – хмари,

В душі моїй – вітер.

Я йду по зірках,

Як по гострих жаринах…

Хапає мене

За опущені плечі

Настояний

На спогадах вечір.

І марно думати

Про втечу –

Від себе

Мені

Не втекти.

Навколо тіні, мов чорні коти,

І сіріють хрести

На покинутій церкві, –

Легше жити,

Чи легше вмерти?..

Чи є в нас польоту нагальна потреба?

Та ми піднімаєм погляд у небо,

Мабуть, тому, щоб стати

Вищими…

 

* * *

Це була не моя провина.

Запізнилось твоє каяття.

Для прощання потрібна хвилина,

Для прощення – ціле життя.

А все так просто – як трави і квіти,

Як небо і вітер, як сонце рябе –

Я вже навчився себе розуміти,

Тепер учусь прощати себе…

 

* * *

Занурюю руки у теплий день,

Погляд ховаю в розчинених вікнах,

Мене, як сліпого, ніч веде

Все далі і далі від світла.

Ковтаю сльози, випльовую сміх,

Не каюсь,– живу, як умію,

Туга петля із довгих доріг

Повільно стягує мою шию…

Від холоду слів німіє язик,

Гойдається маятник – долю колише,

Вмирає іще не народжений крик,

І плаче по ньому розбуджена тиша.

Хочу літати, але не вмію,

Хочу співати, але мовчу,

З пам’яті витру імена і події

І тільки надію у серці  лишу…

 

* * *

Нічого іншого я і не хочу.

Допоки не вийде мій строк,

З криниці своєї останньої ночі

Витягувать буду відра зірок…

 

* * *

Я –

Остання

Крапля

Дощу,

Що не впала

На землю,

А розбилась

Об вітер

І стала

Вітром…

 

* * *

Поїду від дрібниць буденних

У лісову зелену повінь,

Там дуб високий – як священик,

Вже зачекавсь мене на сповідь.

У ноги поклонюсь березам,

Перехрещуся неуміло

І на трави зелені леза

Із радістю нахромлю тіло.

 

* * *

Шукаю змісту і в житті, і в слові,

Вечірня сходить у душі зоря…

Мене окрилили одразу дві любові –

Любов моя і любов твоя.

Ще вчусь мовчати, не тримать образи,

Минуло літо, осінь настає…

Старію я на два життя одразу –

На життя своє і на життя твоє…

 

* * *

Чому всі думають,

Що зорі падають

Униз?

 

ВИШНЯ

Маленька вишня

Цвіла так пишно,

Цвіла так красиво,

Що стала схожа на біле диво.

…Не на землі, а на небі висіла

Тінь її – біла-біла…

 

ВЕЛИК-ДЕНЬ

Лишилась біль, та вже немає страху,

Лишився крик, та вже нема прокльонів,

Я бачив: звуки, наче білі птахи,

Вилітають у небо із гнізд  дзвонів…

 

* * *

Стою на дорозі

посеред ночі.

Вперед – боюся,

назад – не хочу.

Хмари збираються

в чорні зграї,

А ранок  чомусь

не поспішає.

Земля оніміла,

і небо осліпло…

Хто-небудь, ввімкніть мені

сонячне світло!

Бо як мені знати,

кого прощати?

Кого прощати,

а з ким прощатись?

Бо як зрозуміти,

кому жалітись?

Кому жалітись,

а кого жаліти?

І я залишаюсь

на відстані ночі:

Вперед – боюся…

Назад – не хочу!

 

ДИТЯЧИЙ СПОГАД

Що це

На небі так дивно світиться?

Дивлюсь крізь спітнілу шибку…

Хто це

Від круглої хлібини Місяця

Відрізав тоненьку скибку?..

 

* * *

Ще  листя дерева скидають із себе,

Але Господь власноруч

Уже замикає небо

На журавлиний ключ.

 

МЕНІ НАБРИДЛО

Мені набридло, так набридло озиратись назад,

Мені набридло прислухатись і боятись пітьми.

Не хочу чути ні від кого ні повчань, ні порад,

Чекати холоду від літа і тепла від зими…

Усе мине – печаль і радість, і слава мине,

Мине усе, чим я живу і так пишаюсь тепер,

Коли ж про мене не говорять гидке і брудне,

То це одне лиш означає, що я вже – вмер.

Та я ще вірю, я так вірю в доброту і любов,

Я так ще хочу перемін і теплих сонячних днів…

Коли б у мене був шанс, і я почав життя знов,

То все одно нічого в ньому я б, мабуть, не змінив!

 

* * *

Вітер

Закинув за хмару

Жовтий м’ячик сонця…

 

НЕ  ПРИЙШЛА

За М. Рубцовим

Із вікна ресторану лине світло болотне,

Від асфальту до зір заштрихована ніч снігопадом,

Сніг глухий, онімілий, байдужий, холодний

Наді мною, рікою, над далеким застудженим садом.

Божевільний, нічний, вздовж парканів зубатих

Я лякаю людей… Що болить? Чом не спиться мені?

Ти й раніше у мене з’являлась нечасто,

А тепер не прийшла взагалі…

Світло б’ється отруйне, зелене, болотне,

Сніг і сніг без кінця, наче спогад глибокий,

Сніг глухий, онімілий, байдужий, холодний,

Мертвий сніг, ти коли  повернеш мені спокій?

 

* * *

Злітає в небо день, а падає в вікно,

Злітає в небо ніч, а падає у душу,

І я дивлюсь на світ, як дивляться кіно,

Осліп уже, та все ж його дивитись мушу.

Але в моїй душі ще світять ліхтарі,

Але в моїй душі розчинені всі вікна,

Хоч знаю – десь-колись на вранішній зорі,

Що час мій підійшов, веселий півень крикне.

Не зрадили мені ні друзі, ні пісні,

Найбільше я люблю дитячий сміх і тишу.

Я радість голосну віддав своїй весні,

А спокій і печаль для осені залишив.

Господь мене вберіг від слави і ганьби,

Господь мені не дав за маревом побігти.

Доспівую життя, а білі голуби

Клюють мої роки, розсипані, мов крихти…

Я знаю – десь-колись на вранішній зорі,

Що час мій підійшов, веселий півень крикне.

Але в моїй душі ще світять ліхтарі,

Але в моїй душі розчинені всі вікна!

 

ПРИТЧА  ПРО  ЛІЛІПУТА

За  О. Кронгаузом

Скінчилась вистава, погасли вогні,

Затихли і оплески, і сміх дитячий.

Циркач-ліліпут у щасливому сні

Велетнем раптом себе побачив.

Одразу маленьким став його дім,

В якому так довго він був нещасливим,

Тепер ліліпута вважають усі

Великим і добрим, і справедливим.

Не чує він слів тих, що гострі, як ніж,

Отруйні, неначе зміїні жала,

Бо ті, що сміялись над ним раніш,

Чи то полякались, чи заповажали…

Вражає усіх його вигляд і зріст,

Тепер йому заздрить ледве не кожен,

І тільки одне в нього, як і раніш, –

Костюм підходящий купити не може.

…Скінчилась вистава, погасли вогні,

Затихли і оплески, і сміх дитячий.

Циркач-ліліпут у щасливому сні

Велетнем раптом себе побачив.

Та ранок вітрила підняв голубі,

Кімнату у сонячне світло закутав…

Шкода, що він велетнем снився собі,

Бо як прокидатись йому ліліпутом?..

 

У НЕБО І ВИЩЕ

У небо і вище – моя дорога,

Неначе листя, в’януть роки,

Точно за розкладом, складеним Богом,

Падають з неба колючі зірки.

Спокій і втому скидаю із себе,

Спогад далекий пронизує груди…

Я б залишивсь між дощами і небом,

Але ж там немає нікого із друзів.

 

ЗАЗДРІСТЬ

Важко боротися з грубою силою,

Легше померти, померти зі славою, –

Заздрість ніколи не буде білою,

Тільки чорною, тільки іржавою.

Я вночі запалю свічу – і помовчу…

Заздрість ніколи не буде доброю,

Тільки злопам’ятною і лукавою,

Ходить по світу з дірявою торбою

В парі з брехнею й ножем за халявою.

Я вночі запалю свічу – і помовчу…

Заздрість ніколи не стане чистою,

Бути судилось їй  вічно брудною,

Заздрість ніколи не буде ситою,

Завжди голодною й завжди злою.

Я вночі запалю свічу – і помовчу…

Плачу за життя посивілими скронями,

Знову рахую помилки і втрати…

І прикриваю душу долонями –

Більше не маю чим прикривати…

 

ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ

З роками все менше життєвої сили…

Бо, мабуть, у кожного з нас

Не кров червона тече по жилах,

А пофарбований в червоне час…

 

* * *

Ти загасила

Блакитну пожежу

Очей

Чорними крилами

Довгих

Вій.

 

НА ВАГУ КУЛІ

Вже скільки зим і скільки літ

Йдемо ми до земного раю.

Стоїть на правді білий світ,

Тому за правду і – вбивають…

Стікає вранішня роса

Сльозами по зеленім листі…

З газетних шпальт у небеса

Злітають душі журналістів.

А синій птах майне крилом,

Покличе мрія від порогу,

І не простелить рушником

Нам доля в майбуття дорогу.

Та в серці ще вогонь не згас –

Усупереч брехні і страху

Ізнову хтось… один із нас

Заради правди йде на плаху.

Грозою небо навпіл розколото,

Будити треба душі поснулі.

Сьогодні слово – не на вагу золота,

Сьогодні слово – на вагу кулі!

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх