Facebook YouTube E-mail
Home Володимир Шинкарук Вірші Збираю спогади в букет

Збираю спогади в букет

БАЛАДА ПРО РІДНИЙ ДІМ

Все минає у природі,–

В цьому, мабуть, вища суть,

Та в душі, на самім споді,

Тихі спогади живуть.

Наша пам’ять завжди з нами –

У великім і малім.

Все частіш мені ночами

Сниться наш стареньким дім.

Може, рано, може, пізно –

Вверх по сходинках залізних,

Як по клавішах рояля, –

Вище, вище, вище звук…

То сміюсь, то часом плачу,

Вірю в долю і в удачу,

А життя дає на здачу

Стільки болю і розлук…

Рідний дім наш – вірний друг!

За добро усім воздасться!

Серед райдужних заграв

Проживало в домі щастя,–

Я тоді цього не знав.

Кожен день тут був, як свято,

Ми жили, на зло біді.

Тут були і мама, й тато –

І живі, і молоді…

…Що було, уже не буде.

Дні зникають вдалині,

В нашім домі – інші люди,

Інші долі і пісні…

В душі у мене рвуться струни,

І спогадів – дев’ятий вал…

Дитинство наше й наша юність

Вночі виходять із дзеркал.

Може, рано, може, пізно –

Вниз по сходинках залізних,

Як по клавішах рояля, –

Нижче, нижче, нижче звук…

То сміюсь, то часом плачу,

Вірю в долю і в удачу,

А життя дає на здачу

Стільки болю і розлук…

Рідний дім наш – вірний друг!

 

* * *

Збираю спогади в букет.

Печально й солодко мені.

А ночі темний силует

Уже маячить у вікні.

І батогами б’ють дощі,

І вітер, мов колючий дріт…

Дістану райдугу з душі –

Нехай світлішим стане світ!

 

ВІТРЯК

В дитинстві я ставив питання собі

Та й в юності часто запитував в себе:

Знайомий вітряк на високім горбі –

Він хрестить землю чи хрестить небо?

А потім, проживши багато літ,

Пізнавши і чорта, і Бога,

Збагнув я: вітряк, мабуть, хоче  в політ –

І довго хрестить себе самого…

 

* * *

Я. Гапоновій

Не біда, що засипало листя доріжки,

І не страшно, що літо було – і нема…

Пам’ятай, до весни залишилося трішки –

Всього лиш одна зима.

Увімкни у душі своїй світло усмішки,

Хай за вікнами знову бушує гроза.

Пам’ятай, що до щастя лишилося трішки –

Всього лиш одна сльоза.

 

* * *

Змінився світ недавно і давно,

Скінчилось літо, тепле і зелене.

Я знав, що ти зі мною заодно,

От тільки доля грає проти мене.

Зриваю ночі чорне полотно

І випускаю білий день на волю.

Ти будь завжди зі мною заодно,

І ми з тобою переможем долю!

 

* * *

До літа залишився тільки крок.

У квітів бджоли шумно просять меду.

Гаряче сонце, наче колобок,

Весело котиться по стиглому небу.

 

ПРО ЖИТТЯ

1.

Життя прекрасне маленькими втіхами,

Та тернами всіяний шлях до мети:

Ти не кажи водієві, як йому їхати,

І він не скаже, куди тобі йти…

2.

Життя, як погода: то похмуро, то ясно,

То сонце, то раптом холодні хмари …

Коли минає молодість – ще не страшно,

Страшно, коли минає старість…

3.

Життя, як велогонки, ти вперто рвешся з жил,

Долаючи шляхи, відомі й невідомі…

Якщо ж стає найважче – й не вистачає сил,

Це значить лиш одне – ти на стрімкім підйомі!

4.

Цікаве, наче книга, життя-буття моє,

Бажання і думки – безкрилі і крилаті…

Я знаю, що мужчину, яким він справді є,

Приймають не жінки, а лиш у військкоматі…

 

* * *

Той упав, той угору злетів.

Той втомився від довгих розлук.

На землі серед найкращих слів

Є одне слово найкраще – «друг»!

День прийде – і ми сядем за стіл.

Час прийде – стануть зайві слова.

Я твій друг – ділим горе навпіл.

Ти мій друг – множим щастя на два.

І якої б ти не досяг висоти,

Хай буде чистою душа твоя…

Бо справжній друг – це, наче другий «ти»,

Бо справжній друг – це твоє друге «я»!

 

* * *

Пливуть у небі вгодовані хмари,

Б’є вітер в обличчя з усього розмаху…

Хитаються в полі, неначе примари,  

Електричних опор сталеві жирафи …

 

СУМНА ПРИГОДА

Ти тепер пішов з моїх пісень

По своїй дорозі,

Я відкрию двері в білий день,

Стану на порозі.

Я була кохана й мила,

Тільки зради не простила

І ніколи не прощу…

Догорить вогонь останніх свіч,

Час загоїть рани,

Я відкрию двері в синю ніч,

На порозі стану.

Забринить печаль сльозою,

На траву впаде росою

І погасне вмить…

Знову тихі зорі голубі

Випливуть  з туману,

Не відкрию двері лиш тобі,

На поріг не стану.

Не для тебе моя врода,

Ти – моя сумна пригода

І моя печаль…

А жаль…

 

ПОВЕРНЕННЯ У ВЕСНУ

Повертаюсь  додому з далеких прощ,

Натруджене серце не знає спочину…

Весна, пофарбована в сонце і дощ,

Зустрічає мене, як дружина.

Я радий весні, щоби там не було.

Після зими і важкої розлуки

Вона мене вітром цілує в чоло

І гладить промінням натомлені руки.

Дихає тихо в обличчя мені

Запахом перших тендітних конвалій…

Загортають у пісню мене солов’ї

І визволяють з полону печалі.

Я під спів солов’їв не одразу засну…

Відчуваю, як скрапує розпач і втома.

Я вернувся у сонячну й чисту весну!

Я додому вернувся… Я вернувся додому!

 

ОСТАННІЙ ДЗВІНОК

Ми з тобою удвох пережили чимало,

І грозу, і сльозу, й веселкові мости…

Доля нас поєднала і знов роз’єднала,

Нашу дружбу тепер нам по світу нести.

Ось і все! Залишилось зробити один лише крок.

Ось і все! Хай повірить нам час, хай полюбить удача!

Ось і все! А останній дзвінок

Чи сміється так жалібно, чи так весело плаче…

Знову вранішнє сонце проб’ється крізь хмари,

Час не спинить ніхто й не поверне назад…

Вже ніколи не буде в нас першої пари,

Вже ніколи й ніхто нас не викличе у деканат.

Нам давали знання, гартували характер,

Тамували жалі нам – великі й малі.

Ми вклоняємось низько тобі, «альма-матер»,

Щиро дякуєм вам, дорогі наші учителі.

Ось і все! Залишилось зробити один лише крок.

Ось і все! Хай повірить нам час, хай полюбить удача!

Ось і все! А останній дзвінок

Чи сміється так жалібно, чи так весело плаче…

 

* * *

Небо блакитне, немов після синьки,

Вітер затих – не гуде і не свище.

А змерзлі дерева стають навшпиньки,

Щоб бути до теплого сонця ближче.

Весну дістаю із поштової скриньки,

Речі зимові несу на горище

І теж мимоволі стаю навшпиньки,

Щоб бути до теплого сонця ближче.

 

* * *

…Перекричати тишу було неможливо…

Хоч день перед нами ставав на коліна,

Хоч плакало сонце і небо міліло,

І бились слова головою об стіни…

…Перекричати тишу було неможливо…

 

* * *

Від чекання померла дорога.

Ти так по ній і не пройшла…

 

* * *

Я до життя навіть подихом міцно прив’язаний,

Ховаю у серці кожну прожиту мить.

У когось душа весело грає м’язами,

А моя – все частіше болить…

 

* * *

У кожного ліхтаря

Має бути свій плацдарм,                                            

Відвойований у темряви…

 

* * *

Хочу райдугу

Замість снігу…

 

* * *

На серці і в світі сьогодні сніжно.

Я й досі згадую крізь роки,

Як ножиці пальців твоїх так ніжно

Різали тіло моє на шматки.

Безкрила душа вилітала із тіла,

Вона втомилася без тепла.

Раніше любов і світила, і гріла,

А сьогодні мене аж до сліз обпекла.

Зірвані маски і зіграні ролі.

Сховалися погляди у дзеркалах…

Любов, що спалила душу і долю,

Раптом сама згоріла дотла.

 

* * *

Викидаю з душі

Непотріб.

Хочу, щоб у ній

Помістилося

Небо.

 

* * *

Теплішають очі холодних зірок,

І небо звучить, як весела струна…

Зима не відсиділа увесь свій строк,

Її  достроково звільнила весна!

 

* * *

На спогадах шрами лишились від болю,

Я й досі в минуле вертатись боюсь…

У напрямку щастя ішли ми із тобою,

Але зупинились чомусь…

 

* * *

Душа наповнена лише тобою,

І, як в дитинстві, віриться в дива…

Я обнімаюсь радісно… з журбою,

Бо без журби любові не бува.

 

* * *

Калина вдягає червоне намисто…

Осінь спалить себе незабаром…

Порожнє гніздо, неначе колиска,

В якій гойдається сіра хмара…

 

* * *

Місто накрилось плащем

Довгої темної ночі…

Вулиці пахнуть дощем

І сон відпускати не хочуть…

 

КІНЕЦЬ СЕРПНЯ

…І журавлі

Впряглися

В небо…

 

* * *

Вересневий

Вітер

Пробує

Роздягнути дерева.

Як йому важко з незвички…

 

* * *

Я так не хочу

Осені в душі,

Мені весна

Ще зовсім

Не набридла…

 

* * *

Стікає сонце за чужі дахи,

Пливуть, мов тіні, спогади колишні…

З мого дитинства повернулися птахи

І сіли на старенькій вишні.

Вони сюди летіли крізь роки,

Летіли довго над безкраїм світом…

Я їх тепер годую із руки

Зерном гарячим з сонячного літа.

Стікає сонце за чужі дахи,

Щоб завтра в небі запалитись знову…

З мого дитинства повернулися птахи

І мамину воркують колискову…

 

* * *

Сонце виходить

На сцену

Неба…

 

СПЕКА

1.

Сонце Морщить Лоба…

2.

Спека, насправді, наче в пустелі.

Благословися, зливо прийдешня!

Смажить Бог на небесній пательні

Веселу сонячну яєчню…

 

* * *

Поставлю сильце

Між хмарами – 

Може, впіймаю

Синього птаха

Щастя…

 

* * *

Це твій дім на семи вітрах,

Де ми вперше зустрілися з тобою.

Ще живе у твоїх очах

Сіра пташина болю.

Відпусти її в тихий світ.

Відпусти її на світанні.

Хай у серце твоє сто літ

Прилітає лебідь кохання…

 

* * *

День кольору останнього листя…

Терпне душа від чекання…

Ти – моя Перша Пречиста.

І Друга, і Третя –  й остання…

 

НА ПЕРШІЙ ЛІНІЇ ВОГНЮ

І совість болить, і тривожить сумління,

Штормить і розхитує долю мою…

Ось уже вийшло й моє покоління

На першу лінію вогню.

Здавалось, ще рано нам бити на сполох,

Життя, як дорога, що не має кінця,

Та посеред пісні зривається голос

І рвуться струни й серця.

Учусь не брехати ні в думці, ні в слові,

Іду, спотикаючись, до каяття.

Завжди треба бути до смерті готовим,

Та свято вірити в життя.

 

* * *

Я все частіш озираюсь назад,

Все більше боюся нічних годин…

І поступово звикаю до втрат,

Немов до щоденних новин.

 

* * *

Весною трапляються різні дива,

Немає весни без любові.

Ну  ось: чорно-білі твої слова

Змінилися… на кольорові!

 

* * *

Порізав об струни

Не пальці, а душу…

 

* * *

Іду до весни

Навпрошки

Через осінь…

 

ЮНАЧИЙ СПОГАД

Юначий спогад вернувся до мене –

Назад його я уже не відпущу…

Згадав, як зелена парасоля клена

Нас заховала від вітру й дощу.

А ти зізналась, що зливу любиш,

Бо єднаються разом небо й земля.

…Спочатку дощ цілував твої губи,

А потім вже – тихий і скромний  я…

 

* * *

Грім –

Це коли

Бог

Виховує

Людей –

Чи ангелів?..

 

* * *

Шторм –

Це коли небо

Свариться

З морем?..

 

ПІСНЯ ДЛЯ ДВОХ

Тихо

Сходить в холодній душі

Ранок.

Хочеш…

Хочеш – я небом твоїм стану?

Хочеш…

Хочеш – я буду завжди поряд?

Тільки…

Тільки торкався б тебе погляд.

Ми…

Два білих птаха – ми…

Небо обнімем крильми,

Полетимо із пітьми

Над світом.

Гріх мій і каяття…

Любов довжиною в життя

В серці моєму, неначе свіча,

І горить, і тихо світить…

Віриш?

Радість таку я відчув уперше,

Знаєш?

Твій поцілунок обпік серце.

Тісно…

Тісно гарячим словам у грудях.

Разом…

Разом ми навіть вві сні будем!

 

НЕНАУКОВІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

1.

А тіні

Роблять ліс

Густішим…

Той крутий, а той – не вище табуретки,

Той стоїть, а той летить на всіх парах.

Найважчу роботу виконують шкарпетки,

Тому що все життя проводять на ногах.

3.

Самотність має свої чіткі закони.

У кожного в житті така буває мить,

Коли ти чекаєш, що хтось тобі подзвонить,

Діждався, але це… будильник твій дзвенить.

4.

Думки прибувають, неначе повінь…

Колись так було і надалі так буде…

Я знаю точно, що мають совість

Тільки хороші люди.

 

ФІЛОСОФІЗМИ

1.

Два рази прожити життя нікому не вдасться.

А світ наш – настільки складний, наскільки й прекрасний.

Як мало потрібно мені для щастя.

Як багато потрібно мені, щоб не бути нещасним.

2.

Я витерплю все, все на світі зумію,

Натура у мене уперта.

Останньою, справді, вмирає надія,

А дурість – вона безсмертна.

3.

Прожиті роки я збираю докупи,

Рахую прибутки й витрати.

Це правда, що справжніх друзів не купиш,

Їх можна лише продати!

4.

Іти, летіти, рватись до мети

Крізь темні ночі й ранки променисті!

А хто народжений лише повзти,

Мабуть, ніколи той не буде чистим…

 

* * *

Сивим барвінком ранковий туман

Стелиться тихо під наші ноги.

А мамина хата аж стає на паркан,

Виглядаючи нас з дороги.

Вертаємось ми, хто в дощах, хто в сльозах.

Втомившись від втрат і сердечного болю…

Найдовший у світі – повернення шлях.

Лежить він крізь душу і долю…

 

* * *                                                

В садах уже листя осіннє палять,

І жовтень вітрами у двері постукав.

Я вивчив дитинство своє напам’ять,

Тепер читаю його онукам.

То дощ, то морози, то сонце, то хмари,

То радість, то смуток заходять до хати…

Вивчаю напам’ять батькову старість,

Тепер її буду собі читати.

Світанок на небі – від краю й до краю.

І літо у вирій понесли лелеки.

Біжу за роками – і не встигаю…

Я іще тут, а вони вже далеко…

 

* * *

Я не хочу,

Щоб плакала

Твоя усмішка.

Я хочу,

Щоб навіть

Сльози твої

Сміялись…

 

ЛЮБИТЬ – НЕ ЛЮБИТЬ

Замість фіранок на вікнах –  ночі дірява хустка…

Тінь чиясь, схожа на мене, кусає в розпачі губи

І пальці ламає, розкидаючи їх, як пелюстки,

І тихо питає в серця: «Любить? – Не любить?»

Ранок придумав сонце і грається з ним у жмурки,

Травень веселе небо розкришив по калюжах усюди…

Ти притулись щокою до моєї старої куртки

І тихо спитай у серця: «Любить? – Не любить?»

Сльози твої сміються, плаче твоя усмішка.

Я свою розхристану душу застібну на останній ґудзик.

Сонце в твоїх долонях спить, як дитя в колисці,

І тихо радіє серце: «Любить! Любить! Любить!..»

 

* * *

Піду на побачення з ранком,

На радісну зустріч зі щебетом птиць.

І назбираю лісу повнісіньку банку –

Повнісіньку банку суниць…

 

* * *

Крадусь вночі до твого саду,

Та хвіртка знову – на засув…

Я над собою втратив владу,

А над тобою – не здобув…

 

* * *

Заходить сонце в зелені очі,

Сідає вітер на гострі вії…

Я так багато сказати хочу,

Але боюся, але не вмію…

 

* * *

Гострі ножиці

Годинникових стрілок

Години розрізають

На секунди…

 

СТАРИЙ ДВІР

Я вертаюсь в старий наш двір,

Де віками граються діти.

Там ще вчора сміялось літо,

А тепер, а тепер – зима…

Я вертаюсь в старий наш двір

Після довгих блукань по світу…

Твої вікна стоять без світла,

Бо за ними тебе нема…

Я вертаюсь в старий наш двір,

Що був літнім теплом зігрітий,

І нікуди уже не дітись

Від вини, що в мені болить…

Я вертаюсь в старий наш двір,

Та не квітне бузок у січні,

Для прощення потрібна вічність,

Для прощання – коротка мить.

Я вертаюсь в старий наш двір…

А зима засипає снігом

Ті стежки, де колись я бігав,

Де у мріях літав до зір…

Я вертаюсь в старий наш двір,

Наче птах, що забув про крила,

Ти врятуй мене і помилуй, 

Моя юність – старий наш двір…

 

ВІКНА

Раніш ми були знайомі,

І більше того – любили,

Крізь вікна у нашому домі

На світ дивились.

Раніш ми були знайомі,

І сталося так, що несміло

У вікна нашого дому

Щастя залетіло.

…Були ми, були знайомі,

Та щастя пішло непомітно,

У домі, в усьому домі

Плакали вікна.

Раніш ми були знайомі,

Хоч часу минуло мало,

Та вікна у нашому домі

Мене вже не впізнали…

 

СВІЧА

Вітер, злива, безсоння,

Гасне літо зелене,

Падають на підвіконня

Жовті долоні клена.

Серце щемить від болю,

Вмиті безсонням очі,

Я – і поруч зі мною

Чорна безодня ночі.

Запалю свічу з віком віч-на-віч,

Запалю свічу, щоб здолати ніч,

Запалю свічу у тривожний час,

Помолюсь вогню, щоб вогонь не згас!

І наче вщухає злива,

І небо важке світліє,

Полум’я свічки тремтливе

Долоні і душу гріє.

Світить з пітьми німої

Свіча, як гаряча рана… 

Від свічки цієї малої

Займеться щасливий ранок!

 

* * *

Ранок погас…

Втома чи страх?

Кришиться час

У мене в руках.

Віють вітри

Сивих століть,

Наче з гори,

Котиться ніч.

Хочеться знов

Літа й дощу,

Я за любов

Свою заплачу…

Шепіт і крик

У серці заснув, –

Був я – і зник.

Я був? Чи не був?..

 

* * *

Ластівка ріже небо

Гострим лезом

Чорного крила…

 

ВІДЬМА В ЦЕРКВІ

…Олеся переломила свій страх

і прийшла в церкву…

                                     О. Купрін (Повість «Олеся»)

Намотала на ноги онучі дороги,

Що лягла повз хрести і розриті могили…

І у церкву прийшла, щоб звернутись до Бога,

Але люди набожні мене не впустили.

Але люди забули про Божі закони,

Кляли й плювали в очі зелені…

І печально дивилась Божа Матір з ікони,

Божа Матір, що дивно так схожа на мене…

Відьма! – летіли грудки і каміння…

Відьма! – розлючені люди сичали услід…

Відьма! – я втікала до лісу, під тепле гіллясте склепіння,

Щоб не чули плачу мого, щоб не бачили сліз.

Не хочу, не можу, не знаю, не чую!

Помру і відроджусь у сивій імлі…

Наче танцюю, танцюю, танцюю

Босоніж на битому склі…

 

ОСІННЄ НАМИСТО

Тихий дощ нанизував краплини

На бабиного літа павутини…

 

* * *

Накрила нас осінь холодною зливою…

Раптово закінчилось літо зелене…

Заклинаю тебе, будь щасливою

За двох нас – за себе, й за мене…

 

* * *

За кожен упертий крок до мети

Платити доводиться дорого…

Важко в цім світі друга знайти,

Ще важче – позбутись ворога…

 

Я ЩЕ ЙДУ

Я за долю свою щиро дякую людям,

Вірю в те, що і жив, і співав недарма.

Я такий, як і був, іншим я вже не буду,

І мене в пантеоні святих, слава Богу, нема.

Я – ще йду…

Хоч здається, налиті свинцем мої ноги.

Я – ще йду…

Сильний вітер назустріч згинає мене.

Я – ще йду…

Йду і бачу попереду світло дороги.

Я – ще йду…

Бо дорогу здолає лиш той, хто йде!

 

* * *

А сонце губить своє проміння,

І сваряться хмари з зірками…

Як дерево, в землю я вростаю корінням,

Чіпляюсь за небо гілками.

 

© Міжнародний фестиваль мистецтв "Пісенний Спас" ім. Шинкарука В. Ф.
credit
наверх